— Це вже не теорія, не гола наука, а практично-господарські завдання, — закінчив свою розповідь учений.
Нас, матросів, ці проблеми безпосередньо не стосуються ("Ваша справа, — розтлумачив боцман, — вправно орудувати скреблом та шваброю. Про решту академіки подбають"), одначе почуте розбуджує уяву.
Навіть якщо її тендітні крила підтято грубим скреблом!
І зараз, допомагаючи дослідникам океану підносити якісь труби, лагодити сіті, ми раз по раз навідуємось то до одного, то до іншого гурту людей, що юрмляться на палубі біля загадкового для нас причандалля.
Знайомимося з ним.
— Справді захопливо, — вирік Антип, — залізяки, ковші, дночерпалки. Проте дивуюсь, як отаке безладдя терпить боцманське серце! А спробуй викинь хоч одну цяцьку, таке підніме… Аякже, унікальні прилади!
Палуби таки захаращені численними обладунками, і тому "Буревісник" аж ніяк не схожий на інші звичайні торговельні чи пасажирські кораблі. Ковчег!
І все ж ми розібралися, що до чого.
З правого борту в носовій частині "Буревісника" на дерев'яних брусках кількаметрова труба великого діаметра, скорочено — ТВД. Володя Петраненко, що давно морячить, зве її ТБЦ. Туберкульоз себто. Поруч з ТВД кілька коротших і тонших труб — вібропоршневі, гідростатичні та прямоточні. З допомогою їх учені братимуть проби грунту океанського дна.
По лівому борту велетенський, пофарбований в червоне поплавець. То — металевий гідрологічний буй. Його опускатимуть за борт. На довгий трос знизу кріпитимуть вертушки й батометри (перші — для вивчення проби води з різних глибин).
У кормовій частині горішньої палуби сачки, хватки, сіті, різноманітні риболовецькі снасті для полювання на мешканців моря: від щонайменших мікроорганізмів — планктону — до велетенських акул і спрутів.
На кормі, поряд із збіжжям загону іхтіології, лежить скойланий в бухту кабель. Як нам пояснили, до нього кріпитимуть сейсмокоси та гідрофони. Потім кабель кидатимуть у воду. Цим хитромудрим способом вивчатимуть корисні копалини, що залягають під океанським дном.
От тобі й маєш! Так це ж ті відбиті хвилі, якими нас учора лякав боцман.
— Так, — підтвердили сейсмоакустики. — Хвилі звуться відбитими.
І ще чимало причандалля побачили ми. Що не кажіть, "Буревісник" обладнаний неабияк, а дослідники вирушили не з голими руками.
— Навіщо все це? — запитали в Мар'яновича, іхтіолога, уздрівши біля його лабораторії десяток кошиків та ящиків, до кожного з яких була прив'язана мотузка.
— Коли висадимось на атол, у кошики збиратимемо корали. Варто зараз подумати про це.
— О'кей, — відповів Чмихун — "поліглот", що з англійської знає лише три слова: о'кей, еск'юз мі і но смокінг.
Розділ дванадцятий
НА ПІДСТУПАХ ДО ЦУСІМИ
Океанологи клопоталися біля батометрів, іхтіологи з Мар'яновичем, батьком рибальства, ладнали сіті; геологи до троса кріпили драгу, яку вони опускатимуть на дно. У кожного були свої турботи. До вахти лишалося дві години. Я помітив, як члени екіпажу, ті, хто бував у тропіках, незважаючи на те, що робочий день скінчився, в каюти не йдуть, а щось майструють на палубах.
— Що вони роблять? — запитав у Терентійовича, зустрівши його біля малярки.
— Намети будують.
— А каюти для чого?
— Минемо тропік Рака, зрозумієш.
Дерев'яний теж пішов на кормову надбудову щось майструвати.
"Дурниці!" — вирішив я і піднявся на місток.
Внизу, обабіч судна, хлюпотіло. Якесь чаклунство в цьому недремному колобігу води. Вода не знала спочинку. Дике свавілля під завивання вітру, нестримна плинність, зрівняти яку можна хіба що з вічністю. Вічне і незбагненне вчувалось і в стоголоссі моря.
Ми повинні вжитися, звикнути до цього середовища, не схожого на наше, земне. Тільки очі сліпить та буруниться піняво — з краю в край на тисячі миль розляглася блакитна водяна пустеля.
Нарешті прийшли на першу океанологічну станцію. Коли судно зупиняється і вчені беруться до праці, це й зветься станцією.
Нині океанологи випробовуватимуть прилади.
Мене послали до лебідки.
— Гей, біля стріли — не спати!
Високий, помпезний, як антична статуя, океанолог схиляється коло троса: щось кріпить, подає команду на лебідку, де я стою.
Хоч погода штормова, на судні ладнають вертушки — прилади, що фіксують напрямок та швидкість морських течій.
Тут, неподалік від Цусімських островів, Куросіо, точніше, його могутнє розгалуження — гілка, входячи в Корейську протоку, розпадається на дві течії: Східно-Корейська відхиляється ліворуч, омиваючи береги Кореї; Цусімська йде вподовж острова Хонсю, — аж до Сахаліну. Ось вчені й хочуть простежити їх швидкість.
Потім дали хід машині і попрямували на південь.
Судно гойднуло, і я не встиг утримати керма: стрілка компаса в 150° повільно, але вперто поповзла на кільканадцять градусів праворуч. Я заходився вирівнювати курс: коромисло стерна різко переклав ліворуч. Але годі було чекати, що стрілка зупиниться на потрібному мені градусі: тепер вона невблаганно відхилялася ліворуч.
"150, 149, 148… 146… 140", — крижаніючи від жаху, про себе відзначав позначки на репітері гірокомпаса.
— Який курс? — поцікавився штурман.
Гм, який курс! Він міг би й не запитувати — сам добре знав, а до того ж у ходовій рубці табло, на якому крейдою виведена циферія — позначка курсу. Вона, правда, для нас, стернових, щоб, чого доброго, замість півдня не повернули в протилежний бік.
— Курс який? — перепитав я.
— Курс, курс! — підвищив голос штурман. — Відповідайте чітко, як і належить стерновому.
— Сто… п-п… п'ятдесят градусів…
Аби виграти час і таким чином вирівняти напрямок судна, я ото й заїкаюсь, невпевнено так відповідаю. Але стрілка, як навмисне, і не думає повертатися на 150°.
Глянувши на шкалу компаса, штурман не своїм голосом заверещав:
— Півборту праворуч!
— Єсть півборту праворуч!
— Хто вас учив відповідати "єсть"?!
Не знаю, хто мене вчив. Десь колись, мабуть, вичитав чи, може, й чув від когось. Не пам'ятаю! За статутом морського флоту цього "єсть" говорити не слід: воно лишилося тільки на військових кораблях. Та чи до тонкощів мені, коли я аж упрів через неслухняність керма!
Ми наближалися до Цусіми.
До штурманської завітав Павло Гурійович — капітан.
— Японці недаром кажуть, — глянувши в ілюмінатор, відзначив він, — осіннє небо міняється сім з половиною разів на день.
І до гідрографа Євмена Вільямовича:
— У Корейській протоці як попрямуємо: Східним чи Західним проходом?
— А все одно!
— Десять градусів ліворуч! — наказав капітан.
— Десять градусів ліворуч! — повторив я команду, перекладаючи коромисло стерна.
На компасі було 140°. Ми наближалися до Східного проходу, або інакше — протоки Крузенштерна.
Довкола нас засновигали кавасакі — невеликі білобокі шхуни, з яких японські рибалки кидали сіті.
Із дванадцяти вузлів хід стишили наполовину, аби не наскочити на ті всюдисущі суденця. Та й вода дедалі ставала каламутніша, в жовто-зелених плямах, серед яких стали траплятися багатометрові батоги трави. Капітан пояснив, що то від берегів Кореї хвилі приносять рештки саргасових водоростей, які, відірвавшись од морського дна, спливають на поверхню, а потім дрейфують і, намотуючись на гребний гвинт, завдають чимало клопоту мореходам. Он скільки їх за бортом, тих водоростей, і ще слизькі, потьмяніло-бурі стрічки морської капусти — ламінарії.
З імли проступив скелястий острів Цусіма — місце битви наших співвітчизників з японцями.
У книзі, що колись прочитав, протоку цю, пам'ятаю, названо "Страшними воротами смерті", бо не багатьом російським кораблям у той далекий 1904 рік вдалося прорватися до рідного берега.
На палубу висипали всі учасники експедиції.
А коли Цусіма була на траверзі "Буревісника", застопорили машину. Всі вишикувалися. Далеко над морем в урочистій тиші пролунав басовитий гудок.
Ми вшановували пам'ять полеглих земляків.
Лише на підступах до Східно-Китайського моря — у-у-ух, яка втома! — змінивсь я з вахти.
Розділ тринадцятий
КУРС 142°
Згадалися слова Лисогурського. Якщо "втоптані" морські стежки, що ведуть з країни в країну, від материка до материка, казав він, можна порівняти з шумливими вулицями, то протоки — немов міські транспортні магістралі в години пік.
У цьому я переконався, коли минали Цусіму. Корейська протока кишіла великими кораблями і зовсім маленькими суденцями, що раз по раз шмигали перед самісіньким носом нашого "Буревісника".
Аби не наразитись на небезпеку, уповільнили хід, підсилили вахту.
Замість одного впередзорящого тепер було троє, причому один стояв на салінгу фок-щогли.
Так, лавіруючи цим лабіринтом, дісталися в буряне Східно-Китайське море.
(Продовження на наступній сторінці)