Як і минулого року, Шевченко сидів на піску під повіткою, малював і намагався якомога краще передати яскраву колірну гаму цього сонячного весняного дня.
Двохвилинна розмова з Бутаковим зробила своє. Тепер Тарас Григорович розумів, чому матроси так довіряють своєму капітанові і так покладаються на його досвід, знання, вважаючи його слово надійнішим від будь-яких офіціальних зобов'язань.
Він так захопився роботою, що не помітив Жайсака, який розшукував його.
— А! Здоров, друже! — відгукнувся Кобзар на салем молодого табунника. — Сідай! Що в тебе новенького?
— Біда, Тарас-ага! Допоможи ще раз. Присягаюся бородою пророка, що більше ніколи не буду тобі докучати своїми справами, тільки врятуй Кульжан...1 мене!..
— В чому річ? Розкажи все, а потім поміркуємо, як запобігти лихові.
— Вчора я був біля найдальшого табуна. Під'їжджають незнайомі люди. "Де тут кочує Джантемир? Ми до нього з Семиріччя від Моддабая-імама". Ой, як я тоді перелякався! Серце ледь зайцем з ча-пана не вистрибнуло... "Джантемира, — кажу, — зараз нема, але я днями його побачу. Що йому переказати?" — "А ти хто такий?" — питають. Ой, що я тут зробив! Збрехав, що я його син! "Скажіть мені все, — кажу, — а я йому передам, тому що батько поїхав з аксакалами і родом на поминки свого дядька, Камисбая. В аулі тепер нема нікого". Подумали вони, порадилися пошепки і кажуть: "Передай батькові, що Молдабай приїде до нього того дня, коли народиться молодик, щоб сватати його дочку, яка була Ібраєвою нареченою". — "Добре, — кажу, — передам". А в самого степ перед очима, як Тениз-Арал хвилями, коливається. Примусили вони мене дати слово честі, що не забуду їх доручення, а я їх у табунний стан запросив, зарізав барана, почастував добре... Як я все це витримав — сам не знаю. Вони все до мене придивлялися. "Ти, певно, хворий?" — питають. А я їм кажу: "Так, хворий, трусить мене клята пропасниця і ніщо не допомагає". Сьогодні вранці вони поїхали, а я зараз — до тебе. Ой, що тепер буде і що мені робити, Тарас-ага?! Загине Кульжан, а з нею все моє життя. Жайсак стиснув коліна руками в цілковитому розпачі.
— Перш за все заспокойся, і нумо думати, — заговорив Шевченко. І, помітивши здалека Вернера, замахав йому руками:
— Гей, Хомо! Іди-но сюди, братику! Тут заварилося, що нам удвох не висьорбати.
Вислухавши схвильоване оповідання Жайсака, Вернер знизав плечима:
— Що ж тут незрозумілого! Треба негайно сватати Кульжан і негайно відсвяткувати весілля, щоб залишити Молдабая в дурнях.
Жайсак дивився на Вернера широко розплющеними очима, здивований тим, як просто розрубав він цей складний вузол, але хвилинна радість так само швидко й згасла.
— Та не віддасть він мені Кульжан, Молдабай багатший за мене — з розпачем вигукнув він.
— От чорт! — спересердя вилаявся Шевченко. — Скільки в тебе зараз баранів?
— Ой, багато! На байзі я взяв за Каркерата сто і половину сотні. За Карайгира... — почав підраховувати Жайсак по пальцях і одразу заплутався.
— Знаємо, — урвав його Вернер. — На байзі ти взяв двісті чотири барани. Скільки лишалося тоді в тебе батькових?
— Віддав за байгу і лишилося півсотні без одна рука, — сказав Жайсак, показуючи руку з п'ятьма розчепіреними пальцями і, як завжди в хвилини хвилювання, плутаючись у чужій мові.
— Тобто сорок п'ять, а взагалі маєш сотні дві з половиною. А сотню баранів ти купив перед байгою, — нагадав Тарас Григорович.
— Так. І від батька лишилося... — знов почав Жайсак,
— Батькових ми вже рахували, — перебив Вернер. — Отже, двісті п'ятдесят та чотири сотні купованих, а всього шістсот п'ятдесят баранів. А скільки грошей?
— Грошей дуже багато. Є три великі де на світло видно товстий баба. У неї залізна тюбетейка на голові з хрестиком... І ще різних багато.
— Три сотенні, — здогадався Вернер. — Але скільки ще тих різних?
— Ой, не знай! Є одна рука червових... П'ять, — виправився він, згадавши потрібне слово. — І десять як... ну як оця молоденька травичка... Та синіх рука, та більших строкатих дві чи три, та срібних... Ой, не знай скільки... та ще.. — намагався згадати Жайсак.
— Так чого ж ти, боягузе нещасний, киснеш?! — обурився Тарас Григорович. — Кажу тобі: вистачить і на калим, і на весілля, і на подарунки, і на життя. Бери гроші і йди сміливо до Джантемира свататися.
— Ой, таж він на мене злий, як джульбарс! За байгу. Та й Шаукен нацьковує його весь час на мене... Вона теж на мене дуже, дуже злий.
— А їй чого злитися?
Довелося Жайсакові розповісти, як вона намагалась його спокусити в горах Алатау. Друзі довго і весело реготали, уявляючи собі лють перестиглої красуні і бешкетуватий напад на неї баламута Рахіма з Ісмагулом, але Жайсакові було не до сміху, і, коли Шевченко й Вернер нарешті замовкли, він одверто висловив те, що весь час жевріло в його серці останньою надією:
— Ой Тарас-ага! Попроси майирів поїхати до нашого бая. Джантемир боїться російських начальників, як самої смерті, і зробить усе, що вони йому накажуть, тому що без майирів він ніяк не проживе: нападуть хівинці — майири їх поб'ють; жатаки або тюленгути не схочуть робити — майири їх покарають за бунт; багато буде вовків — майири їх постріляють. Накажуть майири: "Віддай Кульжан Жайсакові", — віддасть одразу.
Тарас Григорович зрозумів, що для Жайсака це дійсно остання і єдина надія.
— Що ж, спробуємо попросити, — кивнув він своєю лобатою головою. — Підемо до Бутакова, до Богомолова та до осавула Чорто-рогова, а там, може, і раїмський комендант приєднається.
—Ой, тільки ж швидше, швидше проси! — простогнав Жайсак, — бо ж новий місяць народиться через три рази рука. А що, коли Мол-дабай приїде раніше?
— Сиди і про Молдабая мовчи, а коли бай прийме твій калим і призначить день весілля, — пошли до нього надійну людину, хоча б твого приятеля, з яким ти ловив беркута. Хай сповістить, старого чорта, що він спізнився і що Кульжан вже одружена. Тоді ніхто не довідається про твою брехню, хіба що сам бовкнеш зайве.
Жайсак був такий стурбований, що тільки повторював:
— Ой Тарас-ага, швидше іди до майирів! Вони мене не послухають. Проси сам. Джантемирові треба казати багато слів... Різних слів... Розумних слів... Я таких не знаю.
Веселий і бадьорий зустрів їх Бутаков, і поет одразу розповів йому, що привело їх до нього в такий незвичний час.
— Чому не допомогти хорошій людині, — відповів капітан-лейтенант. — Правда, сват я без досвіду, бо ще ніколи цим не займався, але ви прийшли дуже вчасно: мені треба поїхати до Джантемира купити в нього кілька баранів, щоб підгодувати команду перед плаванням. Отже, з'єднаємо приємне з потрібним. їдьмо всі гуртом та й Богомолова з собою запросимо. Тільки для такого урочистого випадку, як сватання, треба одягти парадний мундир з орденами. Раджу і вам причепуритися: для таких людей, як Джантемир, кожна медаль, кожна цяцька на грудях гостя багато важить і набуває особливого значення. До речі, я одержав значок члена Географічного Товариства. На-чіплю і його... Ти, Жайсак, не хвилюйся. Дасть Бог, усе буде добре. А ви, Тарасе Григоровичу, підіть поки що до Богомолова та до Чор-торогова і запросіть їх взяти участь в цій оригінальній експедиції.
Не минуло й години, як косаральське начальство з Богомоловим і Чортороговим на чолі і Вернер та Шевченко переїхали шлюпкою по-весняному повноводий рукав Сирдар'ї і весело рушили в Раїм. Бутаков зайшов там до коменданта Даміса і попросив у нього хоч якусь бричку доїхати до аулу. Даміс одразу наказав запрягати і віддав у повне розпорядження "славетних мореплавців" цілих два тарантаса, а довідавшись про оригінальну мету їх несподіваної подорожі, і сам до них приєднався разом з поручиком Ейсмонтом та прапорщиком Нудатовим. Вони теж одягли повну парадну форму з орденами та всіма іншими регаліями.
Жайсак, провівши Бутакова та інших до форту, найкоротшими стежками помчав в аул, кленучи себе, чому пішов до Тараса Григоровича пішки, а не поїхав конем. І все ж він випередив урочистий кортеж своїх сватів і встиг попередити Кульжан, що, мабуть, сьогодні вирішиться його і її доля. Кульжан захвилювалася. Він теж був сам не свій, але порадив їй вбратися в святковий одяг і вийти до гостей, а коли батько або свати спитають її, чого вона хоче, сміливо сказати батькові, про що мріє вона і чого благає всім серцем.
Оглушливе гавкання сповістило про наближення сватів, Джантемир страшенно злякався, коли йому доповіли, що до аулу під'їжджають мало не всі офіцери. Він подумав, що росіяни вирішили зігнати його з зимівлі або накласти якийсь новий податок, чи зробити ще якусь прикрість.
"Образилися... Озлилися на мене... До кінця тою не залишилися. Акинів не стали слухати... Тепер приїхали помститися... — мелькало в його голові. — Треба якось спокутувати... Прийняти якомога краще, урочисто, шанобливо..."
— Ой бой! Біда на мою голову! — приказував він, не потрапляючи руками в рукава святкового халата.
Назустріч трьом вершникам і мореплавцям у двох тарантасах вже вийшли Ундасин, Байсали та Ісхак. За ними, сопучи і захлинаючись від задишки, поспішав сам Джантемир.
(Продовження на наступній сторінці)