Певно, новина була дуже тривожна, тому що Шрейбер одразу скликав на нараду офіцерів конвою, потім усіх вразила звістка, що за дві-три версти попереду вчора був бій: на невеличкий транспорт, який вийшов з Оренбурга на два дні раніше основного, напали хівинці, і хоч охорона відбила напад, чимало возів пограбовано. Кільканадцять їздових потрапило в полон, багатьох поранено й забито, в степу ще лежать непоховані трупи солдат з відтятими головами.
Надіслали у всі боки підсилену розвідку. Перев'язали поранених, зібрали докупи трупи. Осторонь вже копали братську могилу. Шевченко з жахом дивився на обезглавлені трупи таких же солдатів, як і він сам.
— Аде їх голови? Чому ж їх не зібрали? — спитав він.
— Голови у нападників. Вони однесуть їх до свого ватажка. За кожну голову він сплатить їм або грішми, або чимсь коштовним, а відтяті голови накаже скласти пірамідою біля свого намету або одвезе до свого стійбища як військові трофеї, — пояснив Макшеєв. І по хвилі додав: — Тепер ви зрозуміли, чому тут без охорони не можна? Тут і хівинці можуть наскочити, і кокандці, і повсталі киргизи з загонів Кенесари.
Шевченко мовчав. Тим часом розклали й встановили похідну церкву. Молоденький священик, призначений в Раїм на парафію, одягнув ризу, і почалася похоронна відправа. Орські й оренбурзькі солдати поховали своїх товаришів і потім довго мовчки стояли над їх самотньою братською могилою...
Днювання було сумне й тривожне.
— Упокой, Господи, душі рабів твоїх, імена же ти їх, Господи, вєси, — довго й старанно молився Кузьмич, і слід від сльози на його щоці довго ще блищав в червонуватих променях призахідного сонця.
"Кому потрібна ця кров? Ці жертви?" — з гіркотою думав Тарас Григорович, малюючи могилу батира Дустана129.
Спали не роздягаючись, зі зброєю в руках. Вартових зміняли щогодини, але ніч минула без пригод, і другого дня надвечір транспорт дістався до Уральська. Це було жалюгідне селище з саманних хатин та очеретяних мазанок, оточене невисоким валом. Воно швидше нагадувало загін для худоби і справило на Шевченка й на моряків гнітюче враження.
За Уральськом транспорт двічі ночував на березі степового озера, а третьої ночі підійшов до гнилої річки Джалолди, за якою починалася пустеля Каракуми. Всі з жахом чекали цього переходу. Старі солдати розповідали про Каракуми такі страхи, що кожен мимоволі здригався, готуючись до найгіршого.
За дві години до світанку почали мазати вози, згортати намети і вантажити верблюдів, щоб ранковим холодком пройти перший перехід. На щастя, дмухнув північний вітер, і стало так холодно, що солдати повдягали шинелі. Довелося й Тарасу Григоровичу натягти її поверх свого благенького легкого пальта.
Три дні не вщухав різкий норд. Солдати вже почали глузувати з старих бувалих вояків, коли раптом вітер затих, і за годину замість холоду настала така непереносна спека, що термометр Бутакова показав у тіні 40 по Реомюру. Закопане в пісок куряче яйце зварилося в ньому за п'ять хвилин. Люди обливалися потом і мучилися від спраги, а розвідники не знайшли знайомих колодязів, що були засипані після останньої піскової бурі. Довелося пройти ще десять верст до інших найближчих колодязів, і цей перехід був важчий триденного попереднього переходу, а вода в колодязях була гірко-солоною.
З огидою пили її змучені люди. Шевченко пив, як п'ють ліки, трохи присмачивши лимоном, подарунком Макшеєва,
Вирушили в дальшу путь перед світанком. Дорога йшла по дну висохлого озера. Земля була вкрита шаром сніжно-білої солі. Під низьким ранковим сонцем вона здавалася ніжно-рожевою, але, коли сонце піднялося вище, вона стала такою сліпучо-білою, що очам було боляче на неї дивитися.
— Не дивіться, — попередив Тараса Григоровича Бутаков. — Осліпнете і не побачите багато цікавого.
Шевченко недовірливо глянув на Бутакова.
— Зводьте, друже мій, слухатися команди, — по-дружньому посварився на нього Бутаков. — Я довго плавав у північних морях. Там люди хворіють на снігову сліпоту. А оця сіль блищить, як справжній сніг.
Дійсно, незабаром Шевченкові перед очима стало все зливатися і мерехтіти. Тепер він ішов, дивлячись на копита макшеєвського коня.
Нарешті біла рівнина залишилася позаду, і транспорт знов пішов сіро-жовтими барханами, які ставали все нижчі й нижчі. Де-не-де з'являлися навіть кущики саксаулу, на яких вже обсипалися квіти і на вістрях свіжих паростків з'явилися манюсінькі коробочки з насінням. А ще за один день далеко-далеко на півдні стало видно вузеньку синю смужку.
— Здрастуй, жадане Синє море! — з глибоким хвилюванням вимовив Бутаков. — Таки добралися до тебе!
І, скинувши кашкет, перехрестився.
Люди вмить пожвавішали. Навіть коні без батогів прискорили крок і налягали на хомути, поводячи схудлими боками. Ніздрі їх вже ловили свіжість морських просторів. Наступного дня, опівдні, транспорт підійшов до одної з північних заток Аральського моря. Солдати, їздові, погоничі верблюдів і козаки — всі разом кинулися до теплих хвиль, що з шелестом набігали прозорими бганками на піскуватий пляж. Солдати на бігу здирали з себе пояси, мундири й сорочки, по-хлоп'ячому реготали й кидалися в хвилі, але, ковтнувши води, починали одразу плюватися:
— Матінко! Людоньки! Води до крайнеба, а нема чого пити! — охкали вони й бризкали один на одного водою.
— Певно, й риба в ньому плаває не солодка, як, наприклад, карась або щупак, а сама лише солона таранка та оселедець, — здогадався один з їздових.
— Та й огірки солити в ній зручно: набери повне барило та сип огірки з кропом, з часничком та з дубовим листям.
До Раїма залишалося два денних переходи, добре одпочивши, люди зробили їх навіть швидше. Важку п'ятдесятиденну подорож було закінчено. Шевченко, що майже ввесь шлях пройшов пішки, схуд і засмаг, фізично втомився, але був бадьорий і веселий. Нерви його врівноважилися.
Перші три дні він, як і всі, лише спав або лежав на м'якому піскуватому березі Сирдар'ї, розмовляв з солдатами Орського гарнізону й нічого не малював.
Потім генерал Шрейбер з піхотою та з козаками почав збиратися в зворотну путь, залишивши в Раїмі два взводи п'ятого батальйону під командою поручика Богомолова та півсотні козаків зимувати разом з моряками на острові Косарал.
З теплим сумом попрощався Шевченко з своїм колишнім "дядькою" Кузьмичем та багатьма іншими солдатами. І не один з них, обіймаючи Кобзаря, втер кулаком сльозу. Навіть у злодійкуватого Козловського щось здригнулося в серці, коли він востаннє тиснув руки поета:
— О ревуарь! — сказав він з несподіваним сумом, як завжди, калічачи французьку мову — Мені дуже шкода прощатися з вами, мон шер амі*. Іноді мені здавалося, що з вами я знов стаю порядною людиною... Але тепер...
І він безнадійно махнув рукою й швидко пішов геть своєю вихлястою чудернацькою ходою.
* Мій дорогий друже (фр.)
III. ШХУНА "КОНСТАНТИН"
Раїмський форт стояв на гребені гори, а навколо розкинулася зелена низовина. Розкішні луки непомітно переходили в зарості очерету, крізь які лише де-не-де проблискувала сонячна зибінь повноводої Сирдар'ї. В самому форті, посеред плацу, стояв високий кам'яний пам'ятник на могилі померлого сто років тому батира Раїма126, ім'ям якого й назвали форт.
Прибувши в Раїм і відпочивши три доби, оренбурзькі теслярі та балтійські матроси ретельно взялися до збирання шхуни. Вибрали зручне місце на положистому березі Сирдар'ї, де не було кущів та очерету.
Працювали дружно й весело. Вже на другий день, наче кістяк велетенського ящура, стирчали над обмілиною шпангоути — ребра майбутнього корабля, міцно вправлені в килеву колоду.
За сорок вісім днів подорожі під пекучим сонцем чимало частин потріскалося й покривилося. Довелося або заміняти їх новими, або приганяти одну до одної, але ці дрібниці мало затримували робітників, і кістяк "Константина" швидко обростав обшивкою. На носі вже стирчав довгий бугшприт, ніби дзьоб хижого птаха. На березі шипіла в казанах смола. Щедро заливали нею шви бортів та днища, й усе вище й вище здіймалися на очах раїмців контури новонародженого корабля.
Поруч на грубо збитих верстатах стругали дошки, шаруділи тонкі шовковисті стружки — готували корабельну палубу та підлоги в кубрик і в каюту. Круглі металеві рами ілюмінаторів склили товстим дзеркальним склом, і чудовий запах свіжої смолистої деревини зливався з йодисто-солоним бадьорим подихом близького моря.
Шевченко сидів на піску під дощатою повіткою, де склали парусину та бухти каната, і з насолодою малював легенькі, пір'ясті хмаринки на небосхилі і обрій.
Але думки його були далеко.
Він згадував останню неділю в Орську, напередодні появи за Уралом бутаковського транспорту.
Як і кожного свята, вийшов він за вали — рештки укріплень катерининських часів, коли на місці Орська почали будувати місто Оренбург, — сів над стрімким берегом Уралу та глибоко замислився. Дивився на далекі Губерлінські гори. Сірим муром замкнули вони обрій на заході гранню, що відокремлює Орськ і первозданний казахський степ від Європи та від рідної України. Бистрий, глибокий і по-весняному повноводий, плив Урал туди, розкинувшись по степу примхливими й широкими плесами, і біля підніжжя гір розлипався великим золотим озером у сліпучому сяйві призахідного сонця. Трохи лівіше зникав він у кам'яних воротах, які пробив крізь цей похмурий кряж не за одну тисячу років.
(Продовження на наступній сторінці)