В першу мить Шевченко розгубився. Гострий біль вогняною голкою прохопив його хворе серце, а руки безпомічно затремтіли. Він стояв і не розумів, що казав йому далі Мєшков, навіть не чув його слів. Машинально відкозиряв поет своєму мучителеві й лише на ганку подумав, що не спитав, де шукати Бутакова.
— Григоровичу! Гей, Григоровичу! —вибіг услід Лаврентьев. — Пан лейтенант тут, в кабінеті ротного. Вони тебе кличуть.
Шевченко з хвилину постояв, ніби не одразу зрозумів писаря, потім кинувся назад і, ввійшовши до кабінету, гаркнув з несподіваною радісною хвацькістю:
— Здравія бажаю, ваше скобродіє! Рядовий Шевченко з'явився у ваше розпорядження!
— Здрастуйте, Тарасе Григоровичу, — підійшов до нього Бутаков і по-дружньому взяв його руку все ще витягнуту "по швах". — Дуже радий познайомитися з вами. А ще більше радий, що пощастило вирвати вас з Орська. Сідайте, будь ласка. Поговоримо.
Бутаков розумів, що відчував у цю хвилину Шевченко, і щоб дати йому змогу опанувати себе, говорив і говорив далі, сідаючи на своє місце:
— Не хотіли відпустити вас як художника. Не відпускали і як солдата. Відпустили як матроса. Але під яким би соусом не було, — важливо те, що відпустили. Жити ви будете в одній каюті з нами, офіцерами. Будете нашим художником і, коли захочете, — лукаво примружив він свої жваві чорні очі. — будете нашим товаришем і співрозмовником.
— Я... Я не знаю, як вам дякувати... Я... — нарешті видушив з себе Шевченко і замовк, відчуваючи, як щось душить його, підступає до горла клубком. — Спасибі!
— А це вже я мушу дякувати долі, що придбав такого цінного співробітника і товариша, — тепло відгукнувся Бутаков. — Ця експедиція — справа всього мого життя. Скільки років ношусь я з думкою про неї! Ночі не спав, думав, мріяв, потім почав добиватися. Але, коли б ви знали, як важко подолати цю нашу байдужість до всього но —вого, наш бюрократизм! А душа рветься до нового, невідомого... — Бутаков помовчав, схвильований. — Ну, та ми з вами ще не раз про це поговоримо в вільний час. — За хвилину знов заговорив він: — Адже ж років півтора, а то й два доведеться нам прожити разом. Встигнемо надокучити один одному. А зараз пробачте великодушно — турбот повен рот: у нас кілька возів поламалося. Треба їх негайно полагодити. То ви, Тарасе Григоровичу, збирайтеся. Завтра вранці рушаємо. Речі свої запакуйте в ящики або в чемодани й занесіть до мене, в мою джеломійку. Я накажу Тихону, денщикові, покласти їх разом із моїми особистими речами та з мореходним приладдям, а це найдорогоцінніший вантаж. І можете тепер уже переодягтися в партикулярний костюм.
Шевченко був щасливий. Перш за все він переодягнувся в парусиновий костюм Левицького і помчав до лікаря Александрійського по фарби й пензлі, повернувся з ними до казарми, витяг свій чемодан, але як він не намагався втиснути в нього всі свої речі, вони ніяк не вміщалися. Треба було щось вигадати.
Шевченко розклав на постелі малярське приладдя і, як дитина милується своїми іграшками, милувався плитками акварелі, тюбиками олійних фарб, пензлями, етюдником, мольбертом, палітрою, альбомами та сувоями ватману й грунтованого полотна. Тепер він не ховався з ними, не боявся, що Лаптєв чи Злинцев відберуть їх. Учасник першої Аральської наукової експедиції нікого тепер не боявся.
Тим часом муштра на плацу закінчилася. Замовкли барабани. Солдати посунули до казарми. В першу мить ніхто не впізнав Тараса Григоровича, потім оточили його щільним колом і почали розпитувати. Зрозумівши, що покидає їх, ставали мовчазні...
— Зате ж малюватиму! — намагався пояснити Шевченко і теж замовкав...
Коли солдати пішли обідати, Шевченко, забувши про їжу, побіг у слобідку і купив там велику й міцну скриньку, де відразу вмістилося все художнє приладдя.
З обох рот Орського гарнізону виділили дві сотні піхоти й сотню козаків для додаткової охорони транспорту. В фортеці йшла гарячкова метушня. Ті, кого призначили в похід, одержували нове обмундирування й здавали старе. На вози вантажили для них сухий пайок, пекли хліб, сушили сухарі. В канцелярії всю ніч до ранку світилося, і писарі шкрябали перами, складаючи довжелезні списки, приймальні та роздавальні відомості, запечатували пакети сургучними печатками. А Шевченко метушився більше всіх і так закрутився, що тільки пізно ввечері знайшов вільну хвилинку, щоб написати Лизогубові коротенького листа. Щиро дякував йому за все прислане, передавав привіт Варварі Миколаївні Рєпніній і просив писати в Орськ на ім'я лікаря Александрійського, який обіцяв пересилати в Раїм все, що принесе Кобзареві пошта.
Від хвилювання Шевченко протягом цілої ночі не заплющив очей, а на світанку вже був на ногах.
Транспорт готувався до виступу: знімали намети і джеломійки, запрягали коней, вантажили верблюдів та шикувалися по-похідному і о десятій годині після напутнього молебна вирушили в путь.
Першими помчали верхи провідники з півсотнею козаків. Вони розвідували шлях. За ними йшла на відстані півверсти рота піхотинців з двома гарматами і вже тоді сунуло все громадисько гуркотливого, важкого транспорту. Вози йшли в три ряди, і кожен ряд розтягнувся по фронту більш як на версту. За возами йшли вантажені верблюди, а за ними гнали отари, частково призначені для потреб Раїмського гарнізону, частково для харчування величезної маси людей, що посувалася степом без шляхів, подібно ордам часів великого переселення народів. Сотня козаків і рота солдатів з двома гарматами замикали похід, а ще одна сотня козаків з піками, шаблями та рушницями гарцювала праворуч і ліворуч транспорту, охороняючи фланги.
Шевченко ішов пішки з передовою ротою, виділеною з Орського гарнізону. Він був у тому ж парусиновому костюмі і в своєму старенькому літньому пальті, а всі його речі їхали у валці, старанно зв'язані й щільно вкриті корабельною парусиною. Настрій у нього був чудовий, рота йшла легко й весело, і Тарас Григорович крокував з нею в ногу і раз у раз перекидався жартом із правофланговими.
Степ ще був по-весняному свіжий та зелений, де-не-де наче сповитий сивим димком від торішнього ковилу. У першому ряду дихати було легко, але позаду, де тисячі ніг, коліс та копит миттю витовчу-вали травичку, — над возами та отарами вже здіймалася сіра хмара куряви й розповзалася обабіч транспорту, заступала ясні обрії, а безхмарне небо з веселим травневим сонцем стало помалу жовкнути і наче затягатися сухою жовтуватою плівкою.
Транспорт прямував на південний схід і за дві години залишив далеко праворуч місце, де нещодавно були розкидані темні й білі тюбетейки юрт, курилися вогнища й блищав на сонці шибками будинок Джантемир-бая. Крізь куряву важко було роздивитися його сіро-жовті саманні стіни, але Шевченко відразу помітив, що кочовище покинуте назавжди і вітер, дощі та бурани потроху знищують сліди стійбища. В будинку не було ані дверей, ані віконниць, зникли повітки і жодного напівголодного жатака не було залишено тут стерегти будинок та кистау до нової зими.
— Пішов-таки наш бай назавжди, — перемовлялися солдати.
— Не вернеться!
— Авжеж! Вигнав його майор з насадженого місця, — зітхнув Кузьмич.
Від куряви дерло в горлі, пісок скрипів на зубах, сушило ніздрі. Шевченко озирнувся: густа непроглядна завіса заступала позаду степ. А спереду було ясно. Він пішов швидше і обігнав роту кроків на сто.
Зінаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.
241
Тепер проходили вздовж урвища над Вовчою улоговиною, де взимку була облава. Шевченко глянув на улоговину і остовпів: замість сухих голих гілок саксаулу там сяяла якась ніжно-рожева імла, наче на сухостійний чагарник хтось накинув прозорий серпанок, крізь який виблискувала на сонці Ор, набрякла водою від розталого снігу і недавніх квітневих дощів.
Шевченко кинувся до урвища, не ймучи віри власним очам. Двічі бачив він цей сухий і мертвий чагарник: один раз у глибокій задумі зайшов він сюди торік восени і одразу повернув назад, побачивши, що тут нема ані затінку, ані свіжої зелені і що гай загинув чи то від посухи, чи то від степової пожежі і тільки стирчать над тирсою голі гілки обгорілих дерев та кущів. Вдруге проїхав він улоговиною в санях перед облавою. Але й тоді стирчали над глибоким снігом ті ж самі мертві і сумно-сірі кущі.
І ось воно, несподіване чудо: сухий і мертвий ліс, позбавлений листа, воскрес. Гілки викинули зелені соковиті паростки, і на кожному з них розквітла китичка дрібненьких рожевих квітів. Вони трохи відсвічували бузковим, але розглядіти їх згори було важко, і Тарасу Григоровичу просто здавалося, що геть усі кущі оповиті якоюсь рожевою парою. Він пішов уздовж урвища, не спроможний відвести очі од цього мертвого сушняку, що перетворився на квітник. І не помітив, як підскакав до нього незнайомий чоловік на тонконогому гнідому коні.
— Замилувалися? — спитав вершник, схилившись з сідла. Шевченко здригнувся від несподіванки, але, помітивши формені золоті ґудзики на куртці, що визирали з-під плаща, звично виструнчився:
— Так точно! Дуже гарно й цікаво. Шкода, що фарби запаковані, я б одразу намалював.
— А, ось ви хто! — протягнув вершник і зіскочив з коня. — Познайомимось; штабс-капітан Макшеєв116, Олексій Іванович. А ви, напевно, художник Шевченко? Отже, будемо разом із вами плавати Аральським морем.
— Так точно, — повторив Шевченко, ще не знаючи, як повестися з цим елегантним офіцером.
— Та облиште, будь ласка, ці офіціальності, вельмишановний Тарасе... — загнувся офіцер, потискуючи поетові руку.
— .. .Григорович, — підказав Кобзар.
(Продовження на наступній сторінці)