Це було невеличке селище там, де шию півострова перерізали глибокий рів та земляний вал від Сиваша до Чорного моря. Біля Перекопа були ворота — єдиний вихід із Криму, де збирали мито на ханську користь і де кожен, хто віз із собою ясир, сплачував податок від невільницької голови і від кожного тороку здобичі.
Цього разу невільників було стільки, що старий єврей-митар тільки здивовано хитав головою. Не перелічити було цих безмежних отар бранців на продаж. Щороку проходили повз нього десятки тисяч рабів, але цього разу це було щось неймовірне. Гроші сипалися зливою, карлючкуватий палець митаря ледве встигав перелічувати шістки, що йшли повз нього.
І, хитаючи головою, спитав він одного з прибічників Ширинського бея:
— Невже ще є на Україні люди?
— Залишилося, старий, на насіння, — хвалькувато вищирив зуби ага. — На той рік приженемо стільки ж.
І, пустивши чвалом коня, зник у хмарах сірої куряви.
А єврей знов почав рахувати невільників. І знов посипалися в кошіль турецькі гасене, польські злоти, срібні татарські аспри, італійські та угорські флорини й дукати... Наповнювався один кошіль, його зав'язували і ставили на його місце інший. А невільникам не було кінця-краю. Хмари куряви клубочилися над степом: вставала туманом розмолота ногами земля. Сонце хилилося до заходу, рожевіло... Синіми стовпами тяглися надвечірні тіні поперек дороги.
А невільники все йшли і йшли...
За Перекопом місцевість стала мінятися. В степу де-не-де засиніли озера. Одні з них були гірко-солоні, з цілющими грязями, інші прісноводні. Навколо них зазеленіли очерети і ріденький чагарник. По неглибоких степових балках замайоріли перші невеличкі аули з рудими дахівковими покрівлями. Білі саклі з легкими хиткими галерейками ліпилися по схилах балки над пересохлим ложем струмочка, і це ложе правило за вулицю, але після дощів раптом перетворювалося на бурхливий гірський потік.
За саклями кучерявилися сади, повні яблук, слив, ожини, кизилу. А далі — майоріли ліси, за якими ген-ген далеко на обрії ледве позначалися гори, поки що прозоро-легкі і ледве помітні, як смуга хмаринок.
Але аули були порожні, як селище мертвих.
— Де ж татари? — дивувалися бранці.
А ті, що колись були в неволі або чумакували в цих місцях, охоче пояснювали:
— Влітку татари завжди кидають свої селища: чабани пасуть отари на Яйлі, а решта живе по садах, виноградниках та городах, залишивши дома когось із старих.
Ритмічним несвідомим кроком посувалися бранці далі. Аул залишався позаду, і знову простягається навколо степ з рідкими кущами шипшини, держи-дерева і тамариску.
Далі місцевість стала хвилястою, наче з-під землі випинали горбасті спини передісторичних велетенських ящерів з рідкою шпичастою вовною кущів на хребті. А гори темнішали, втрачали свою примарну легкість і тепер вже не нагадували хмаринок.
На третій день загони поділилися. Ханський ясир пішов до Бахчисарая, маленький загін — до Гезлева, а головна маса невільників попрямувала до Каффи.
Річки за літо так попересихали, що бранці переходили через них, не замочивши ступні. Проте частіше зустрічались ліси і пишні гаї горіхів, кизилу і тамариску, сповитих пишним клематисом [117] в клоччі білясто-сірого пуху. Ящірки перелякано кидалися з-під ніг і гинули під кінськими копитами. Одні були зелені, як малахіт, інші — як бронза. Зникали тополі, що так болісно нагадували бранцям рідні села і хутори. Замість них стрункими обелісками здіймалися в небо чорно-зелені кипариси: і здавалося, що їх легкі силуети підказали мусульманським зодчим контури мінаретів.
Частіше зустрічалися аули. Тепер вони вже не вражали мовчазною порожнечею. Навколо них здіймалися пишні сади й виноградники, плантації кафана й дюбеку — найкращих кримських. тютюнів. По шляхах рипіли вози і мажари, дріботіли маленькі вухасті ослики з величезними кошами городини, запашних динь і малахітово-зелених кавунів. В аулах чути було сміх, пісні, музику. Білобороді діди сиділи на галерейках маленьких кав'ярень, смоктали своє наргіле і зацікавлено дивилися на незліченні юрби невільників, що струміли повз них неосяжним потоком. Життя буяло навколо них, як щодня. Шевці шили просто неба чепурні жіночі папучі і мешти, крамарі торгували, ковалі кували лемеші і різний нескладний сільськогосподарський реманент.
Та все це було зовсім іншим, не таким, як на батьківщині, але й не таким, як у ногайському степу. Та й зовні кримські татари не були схожі на вилицюватих людоловів: вони скоріш нагадували греків та італійців, і це було цілком природно і зрозуміло, тому що Крим кілька сторіч належав генуезцям, які залюбки одружувалися з татарками, а також широко вживали феодальне право "першої ночі", та й у татарських гаремах було чимало жінок різного роду і племені, і від цього зміщення тип південних татар разюче змінився і вражав гордовитою красою і стрункою грацією фігур, гідних різця Праксітеля і Мікеланджело.
Але знесилені горем і важкою дорогою, бранці не милувалися ворожою країною, куди гнали їх звіроподібні й невблаганні работорговці-людолови. Підломлені розпачем, виснажені довгою дорогою, з безнадійним сумом в душі, — вороже і байдуже дивилися вони на цей ненависний світ, де чекав на них невільницький ринок і рабство і не видно було кінця-краю важкого й скорботного путі.
Горпина зовсім заслабла. Нога в неї боліла. Уста вкрилися чорним струпом. Очі блищали гарячковим вогнем. Як уві сні, похитувалася вона в кульбаці, і Настя не раз підхоплювала її, коли вона втрачала рівновагу.
— Ой Горпиночко, потерпи! Кажуть, Каффа близько. Аби нам з тобою вкупі бідувати. Із своїми все-таки легше. Корж ішов поруч і тільки зітхав, дивлячись на обох жінок. Знав він, що таке неволя, і душа його здригалася від жалю.
Сафар вів свій ясир просто до Каффи. Більшість ногайських мурз продавала своїх бранців у Перекопі вірменським та єврейським купцям і поверталася звідти до своїх кочовищ, але Сафар був рахубніший: рідний брат його Омир тримав у Каффі караван-сарай. Там можна було зупинитися і продати свій ясир просто на кораблі, що привозили до Каффи зброю, східні тканини і знов виходили в море, навантажені невільниками.
Гори вищали, нагромаджувалися, заступали обрій титанічними руїнами. Блідо-жовті, з глибокими розколинами, налитими бузковою тінню або вкриті густими буковими лісами, мліли вони в тьмяній південній спеці. Дрижало над ними розпалене повітря, струменіло розтопленим склом, і навіть солоний свіжий подих моря не міг притамувати звару. Гинули бранці дорогою. Чимало вмерло від сонячного удару, від різачки і від виснаження. Але татари не зупинялися ховати мерців. І вили над ними шакали вночі, розтаскуючи по міжгір'ях їх білі кістки.
Під Каффою татари вирішили відпочити й зігнали ясир у горіховий та буковий ліс. Велетенські дерева вкривали гори густим зеленим склепінням. Сивий мох і лишайник звисав з гілок, як вовна, надаючи деревам старезного вигляду.
Після палаючого сонця бранці втішалися холодком. Покотом лягли вони на траву і втомлено оглядалися. Трава була як на Україні, але дерева якісь чудні й чужі. Величезні огудини клематису й дикого винограду перекидалися з дерева на дepево повітряними мережами або, як полози, тяглися по землі.
"Ех, — думав Корж, — коли б я тільки знав по-татарському, перегриз би ремені, схопив би халат — і гайда додому!"
Але це були тільки мрії, болючі і марні. Минав повільно час. Татари розклали вогнища і почали варити чорбу.
Надвечір закурився Чатир-Даг хмарами. Насувалася громовиця. Знаючи, як холодно після зливи в горах, Сафар підхопив Настиного і Горпининого коня і кинувся з ними до чабанів.
Татарські отари все літо пасуться в горах, не повертаючись у долини. Стережуть їх чабани з собаками, білими або жовтими вівчарками, з налитими кров'ю очима. Нікого не допускають вони до отари. Одна така чабанка вільно загризає вовка, а випадковій людині єдиний порятунок — вилізти на дерево і покликати чабанів.
Довго мчав Сафар із своїми бранками рідким буковим лісом, як ось почулося гавкання. Сафар спинив коні і знаком наказав Насті й Горпині лізти на дерево. Настя вмить зрозуміла, в чому річ, і спритно стрибнула з сідла на гілку, але з Горпиною було важче. З хворою ногою вона ледве переповзла на дерево саме тоді, коли кунделі примчали до коней. Сафар відбивався від них довгою жердиною і кликав чабанів. Незабаром відгукнулися голоси, і хтось покликав собак.
Наблизившись до вершників, чабани привіталися з Сафаром і відігнали собак. Огризаючись, люто вищиривши iкла, неохоче повернулися вони до отари, а Настя з Горпиною сповзли з дерева на коні й поїхали за чабанами.
В землянці була душно і парко. Вогонь палав у кабиці. Смерділо смушками, людським потом і кислим овечим молоком, але іншого притулку не було. Знадвору вже гуркотіла громовиця. Сліпучі блискавки на мить розривали обрій, і знав усе тануло в мороці. Сивою мережею поринув на землю дощ, і на всіх балках і рівчаках зашумували потоки, і з гуркотом помчали до моря каміння, грудки землі.
(Продовження на наступній сторінці)