— А таке... Не вистачає там на всіх роботи, бо майстрів більше, ніж покупців, ось і почали переслідувати наших, щоб вони не відбивали хліба в ляхів. Заборонено православним і ремісникувати, і торгувати. Якщо вийде якийсь швець на ярмарок із чобітьми, відбирають у нього і крам, і скриньку. Грабують наших крамарів, розбивають їх ятки й крамниці, а тепер нове лихо: заборонив магістрат православним мати будинки і навіть жити у Львові. Або переходь до католицтва чи до унії, або тікай світ за очі, бо однаково сплюндрують. Дехто й переходить, а більшість гине. Стогнуть вони від податків, і кожен знущається і за собаку має. Студенти єзуїтського колегіуму грабують євреїв і православних, а патери єзуїти благословляють їх грабунки, зроблені во славу господа бога. Женуть наших дітей з усіх шкіл, кажуть, що не треба хлопам письменності, а головне, так обставляють життя, що кожної хвилини чекаєш нових образ, знущань і навіть розбійницьких нападів. Ось послухайте, що пишуть королеві наші нещасні львівські брати.
Сагайдачний розстебнув жупан і витягнув з внутрішньої кишені складений учетверо аркуш, списаний закрутистим скорописом.
— Це петиція Зигмундові від львівського міщанства і ремісників, — пояснив він. — Довелося їм скласти останні шеляги й надіслати до Варшави ходаків, давши їм кілька тисяч злотих на хабарі двірським. Беруть там усі. Та біда, що брати — беруть, а справи рухаються надто помалу. Ось слухайте.
Майстри оточили гетьмана щільним колом. Навіть молодь, що сміялася в куточку, пошепки розповідаючи один одному щось цікаве, облишила жартувати, і приєдналася до старих поважних майстрів, і в глибокій мовчанці прослухала петицію до кінця.
— "Чотири народи [112], — почав Сагайдачний, — оселилися з давніх-давен у мурах львівських і мають у ньому своє житло, і храми свої, і за своїми звичаями правлять у них службу божу. Найстаріший, споконвічний народ у Львові є руський, потім з'явився польський, а пізніш — вірменський та єврейський. Польський і руський народи єдиного суть права і онерів [113]. Вірмени мають інший закон, і навіть євреям приділено свій окремий ряд на ринку і свій окремий єврейський суд.
Але ось з недавнього часу ми, народ руський, потрапили під ярмо, тяжче від неволі єгипетської. Польський народ без вогню і меча винищує нас з нащадками нашими, забороняючи тут жити, мати майно, працювати або ремісникувати, позбавляючи нас всіляких засобів, якими може прожити людина. Не вільно русинові жити на природженій, споконвічній землі своїй, у руському місті, Львові.
Але, між іншим, маємо ми екземплюм [114], як, за наказом вашої королівської ясноосвєнцоності, бували в коронному війську гетьмани, полковники, ротмістри, сотники, десятники et cetera нашої віри, які, стоячи пліч-о-пліч з народом польським, вірно і мужньо громили ворогів коронних, а також вашої королівської мосці. А нині цехмістри і магістрат львівський себе вважають чимось вищим за військо вашої королівської ясноосвєнцоності, і нас у цехах ані терпіти, ані бачити не бажають. Знаємо ми, що крулевство Польське є рай для різноманітних народів, серед котрих і сини народу руського з честю носять високий стан сенаторський, каштелянський та інші найвищі гідності крулевства. А панове райці, магістрат та цехмістри львівські народу руського поруч з собою мати не бажають і винищують нас із потомством впень.
Найясніший, милостивий наш королю! Коли б були ми не люди, а німа худобина, вівці безголосі, то й тоді мусили б ми возопити: "Оборонь нас, пастирю добрий, не дай нас із дітьми на загибель. Дай нам — хоч яке б воно було — пасовисько і бери з нас данину, тобто вовну, молоко і нас самих у міру потреби, бо єсьми ми добро твоє і Речі Посполитої. Благаємо справедливості святої і порятунку, аби ми до рівних вольностей із народом польським, як то споконвіку було, знов допущені були".
Сагайдачний замовк. І хоча петицію було написано важкою, заплутаною мовою канцелярських паперів, вона справила глибоке враження.
— Ах, падлюки! — покрутив головою Хома і спересердя плюнув.
— Отакої... — відгукнулися голоси.
— Тобто живу людину ховають до смертного часу.
— І домовину забивають цвяхами.
— Так як же вони таке допускають? Тра б їх спалити разом з усім їх кодлом! — скочив Грицько, молодший майстер-козак.
Обличчя його палало обуренням. Рука мацала пояс, ніби на ньому висіла шабля.
— Спробували б вони завести в Києві такий лад! Тами б їх...
— Червоного півня пустили б!
— На тополях повісили б!
— У Дніпро кинули б рибу годувати!
Сагайдачний захоплено стежив, як зростає їх обурення. З такими людьми можна кашу варити.
— А чи знаєте-ви, панове, — підсипав він жару, — що сто років тому так само казали і львівці. Тоді й треба було єднатися, а потім скрутили їх магістрат та пани і заткнули їм роти брудною ганчіркою. Схаменулися львівці, утворили братство, але й братство мало їм у чому допомогло, бо міцніші пішли зі Львова світ за очі, і залишилася там така жменька, що про боротьбу годі й думати. Бачу я, що пізно колодязь копати, коли хата горить. Треба завчасно готувати воду, діжки та драбини. Тому я і приїхав до Києва, бо років за двадцять тут теж не буде життя. Якщо не нам, так ось таким, — показав він на маленьку Прісю, що кліпала очима на колінах одного з майстрів, — доведеться підкоритися під панське ярмо, бо Дике Поле тоді заселиться геть-чисто все, і не буде ані клаптика вільної землі. Та й які з цехових орачі!
— Ось що, синку, — урвав його Хома. — Вірно ти кажеш, та не в слушний час. У всіх нас бісова горілка в голові гопака танцює і хата крутиться в очах, як метелиця. Зберемо ми днями сходку та й обміркуємо все на тверезу голову. А поки що чac спати і нам, і нашим діткам. Сагайдачний усміхнувся наївній щирості свого колишнього батька і спокійно відповів:
— Добре. Тільки визначте день і час і дозвольте відвідати вашу сходку, коли це не заборонено статутом.
— Та що він верзе, бісова дитина?! — добродушна обурився Хома. — Хіба для таких, як ти, статути пишуть!
— Авжеж! — загули майстри. — Приходь, батьку. Тобі ж уклонимося.
І гуртом пішли проводити свого почесного гостя.
ПУТЬ У НЕВОЛЮ
Татари наближалися до Перекопа. Степ був сухий, солонцюватий. Замість високої трави по пояс, сірий полин, будяки й шпички та де-не-де сухий ковиль вкривав потріскану землю. Від зорі до зорі висіло над степом пекуче тьмяне сонце. Вмить випивало воно нічну росу, і не було де сховатися від нещадної спеки. Пересихали губи, плуталися думки, текли в якомусь червоному тумані. Притихли й татари і довше й частіше зупинялися на перепочинок. Бранці зовсім знесиліли. Тільки старшина та шляхта, що їхали верхи, почували себе трохи краще. Люди ледве пленталися. Дехто падав і не міг підвестися навіть тоді, коли батоги людоловів з сириці роздирали спину кривавими смугами.
Іноді траплявся в степу колодязь. Татари перші, як хазяї, удовольняли свою спрагу і, вишкіривши рідкі зуби, дивилися, як змучені спрагою люди вичерпували його до останньої краплі.
Після кожного привалу і переходу залишалися в степу або мерці, або конанці, над якими з жадібним клекотом кружляло вороння.
Кілька разів валилася й Горпина. Три дні тому на постоянці потрапила вона ногою в тарантулову нору, і від його укусу нога її розпухла, і на стопі наливався кров'ю і гноєм величезний карбункул. Вчора вона ледве дошкутильгала до ночівлі і, впавши додолу, лежала як мертва. Вранці Настя посадила її на свого коня, а сама хотіла йти пішки. Сафар це помітив і замахнувся на неї батогом, а Горпину наказав стягнути з коня і прив'язати до жердини.
Тоді Настя забула все: як дика кицька, кинулася вона на Сафара, схопила його за комір халата і струснула з несподіваною для жінки силою, кидаючи йому в очі зливу прокльонів. Вона не пам'ятала себе. Лайка злітала з її запеклих вуст. Розкуйовджене волосся розвіялося по вітру, запалені очі кидали блискавки.
І Сафар мимоволі вiдcтyпив. Забобонному татаринові здавалося, ніби то відьма накликає на нього духів тьми. Шепочучи закляття, випустив він батіг і злякано замахав на неї руками. А Настя владна наказала йому посадити Горпину на коня. Він скорився, як побитий собака, і навіть дав їй другого коня.
Справді Настя була страховинна. Дикою гіпнотичною силою віяла від цієї дівчини, змученої дорогою і всім пережитим. Але ніщо не зламало її волі. Мовчки дивилися на неї татари і не одразу очуняли, коли пролунав сигнальний свист.
І знов поплив повз загони випалений степ, без тіні, без кущика, сивий ковиль і руді трави.
— Пити!.. Пити!.. — стогнали пересохлі губи.
Кров важко стукала в скронях, Краплі поту текли по засмаглих обличчях і змішувалися з пилом і брудом.
На другий день вітер почав доносити пах йоду і солі. Це дихали води Сиваша. А на півдні залягла на обрії легка імлиста смуга хмар.
— Чатир-Даг [115], — вказав на хмари Лутоха. — Тепер вже близько.
— Що таке? — схилилася до нього Настя.
— Чатир-Даг, кажу, рибонько. Це не хмари, а гори, а там, ліворуч, буде Каффа [116].
З страхом, недовір'ям і цікавістю дивилися невільники на хмаристий кряж. Невже це дійсно гори, такі легкі й прозорі? Але хмари не змінювалися, наче були намальовані на обрії аквареллю. Ніжною, хвилястою смугою замикали вони південний обрій, і підніжжя їх тануло в бузковій імлі.
О третій годині наблизилися бранці до Перекопа.
(Продовження на наступній сторінці)