Михайлик ніяково тулився до матері, спідлоба милуючись онуками пана коронного гетьмана в костюмах двірських пажів. І справді, хлопчики неначе зійшли з картини Веласкеза [82] в своїх блакитних беретах із страусовим пір'ям, у підбитих гopностaєм пелеринках за плечима і білому шовковому трико, що так щільно охоплювало їх стрункі ноги.
Патер Алоїзій переходив від групи до групи, напахчений, елегантний, у шелесткій шовковій сутані кольору темної фіалки. Нарешті опинився він біля пані Лозковоі, ласкаво обняв Михайлика й підвів до Жолкевських.
— А ось і мій любий учень Михайлик, про якого я вам уже розповідав, — познайомив він хлопчиків і щось прошепотів маленьким Жолкевським.
Діти з хвилину мовчки дивилися одне на одного, потім Криштоф спитав:
— А в тебе є самостріл?
Михайлик спахнув.
— Самостріла немає, але є турецька шабля і двоє великих хортів.
Кригу було зламано. За мить хлопчики жваво цокотіли про свої справи й неохоче розлучалися, коли почалася вистава.
Грали історичну трагедію на о п'ять дій з життя перського царя Кіра, з балетами і інтермедіями. Михайлик був засліплений. 3атаївши дух, стежив вій за складною інтригою, за учнем його віку, що грав маленького Кіра. Михайлик або тремтів з жаху й співчуття його стражданням, або щиро сміявся з веселих жартів, інтермедій, або мовчки сидів, приголомшений блиском вистави. А вона справді була варта цього. Хороша гра, розкішні декорації й убрання — все справило на Михайлика величезне враження. Вночі бачив він уві сні Кіра, — персів у високих тіарах, крилатих биків... Все, що розповідав йому отець Алоїзій, перетворилося на живі образи, зapyхалося, як статуя, в яку вдмухнули живе життя. І наступного ранку вся лекція пройшла в розмовах про театр.
— Невже всі артисти — учні вашої колегії, отче? — схвильовано розпитував хлопчик.
Патер розумів, що гризе Михайлика, і свідомо підсипав жару:
— Атож! І коли б ти вчився в колегіумі, ти теж грав би на сцені.
Михайлик почервонів від захоплення, але в ту ж митъ глибока тінь пройшла його обличчям і губи задрижали. Він пригадав, з яким презирством і зненавистю згадує мати колегіум, — і ущух. Узявши граматику, прочитав він два рядки, але, роз'ятрюючи в серці рану, знов спитав отця Алоїзія:
— А скільки років хлопчикові, який грав учора Кіра?
Патер [83] спустив додолу очі, приховуючи радість: отрута почала впливати.
— Як і тобі — дванадцять років. Але в тебе краща вимова, і ти б, певне, не збився в першій дії, як він.
— А мені... Невже дали б мені грати Кіра, якби я був у колегіумі?
— Ну, звісно ж, любий! Кращі ролі — для кращих учнів, шляхетних, зграбних хлопчиків, що мають добрі манери. Тому я й раджу тобі відвідувати тільки вихованих приятелів і вчитися двірських звичаїв.
Хлопчик важко зітхнув. Тут можна вивчитися! Він і сам мріє одвідати онуків Жолкевського, подивитися на їх самостріли, на соколів і мавпу пані гетьманової, але це так недосяжно й нездійсненно...
Випадок став йому в пригоді.
До Києва приїхав з Бара сам коронний гетьман, дід Стася й Криштофа. Пана Лозка запросили до нього в деяких справах, а Михайликові дозволили супроводити хворого батька. Довго гралися вони з Стасиком і Криштофом. Жолкевський приголубив Лозкового сина, попросив присилати його до хлопчиків, і якось Криштоф і Стасик несподівано прийшли до Лозків. Патер Алоїзій легко надав знайомству вигляд шкільних вправ із латині. Він давав їм грати нескладні діалоги й уривки з п'єс. Хлопчик часто благав Галшку ще раз пустити його на виставу, але Галшка заборонила йому навіть думати про такі речі.
Одного разу отець Алоїзій захворів і припинив лекції. Михайлик випросився одвідати вчителя і з великим здивуванням знайшов його на ногах.
— Я хворий для людей, мій любий, — ласкаво пояснив патер, — але для бога мушу я підвестися з ложа страждань. Сьогодні в нас свято. Зроби добре діло, допоможи мені дійти до костьолу. Бог винагородить тебе.
Михайлик збентежено мовчав. Мати суворо заборонила йому переступати костьольний поріг, і патер Алоїзій угадав його вагання:
— Як сповідач, скажу тобі, мій любий, що немає гріха в допомозі слабим. До того ж, підеш ти не для молитв, а для хворого вчителя.
І Михайлик пішов. Опинившись у костьолі, він мимоволі замилувався з театральної пишності відправи, з розкішних ікон, з урочистої музики органа, корогов, що танули в хмарах ароматичного куріння.
О, церква вміє впливати на нерви й уяву мас! Музика, співи, урочисті й складні церемонії потьмарювали розум містичним туманом, сколисували критичну думку дорослих людей. А що ж можна було говорити про дитину, не звиклу до такого видовища! Михайлик був приголомшений.
— Як гарно у вас у костьолі, — зітхнув він, супроводячи патера додому. — Це зовсім не те, що в нашій церкві.
— А нащо вам краса й пишнота? Хіба хлопи розуміються на цьому? — нібито випадково кинув Алоїзій. — Отже, ваша шляхта сама зрікається схизми, і якщо окремі порядні люди ще додержуються її, то тільки шануючи батьків і... через звичку, — виправився він, нібито збентежений одвертим виказом своїх думок.
— Але ж це гріх, жахливий гріх — зраджувати батьківську віру, — пригадав Михайлик материні накази.
— Це залежить від того, яка в них віра, мій любий. Невже поганці часів апостольських не відступали від поганства всупереч батьківській волі? Така зрада була для них порятунком. Справді, п'ята заповідь каже шанувати батька й матір, але кожна людина, крім тілесного батька, має отця небесного і, крім матері, що народила його, матку боску [84]. Кому ж краще скорятися — смертним людям, які можуть завжди помилитися, чи безсмертному богові?
На цьому розумний патер урвав розмову, а хлопчик багато думав над його словами і зрозумів, що батьківські накази не є незаперечна істина.
Минав помалу час. Отець Алоїзій часто говорив, що восени Криштоф і Стасик вступлять до колегіуму і бідний Михайлик позбудеться улюбленого товариства, а тим часом улаштував, щоб хлопчик знов потрапив на виставу.
Якось мати відпустила його до Жолкевських, а ті взяли його з собою на шкільну виставу в колегіумі. Грали трагедію "Страждання Христові", близько до середньовічних містерій. Юдова зрада, арешт Ісуса в Гефсіманському саду, нарада фарисеїв, Пілатів суд, бурхливий натовп, що вимагав звільнити Варраву і скарати Ісуса, бичування, розп'яття, плач мироносиць і, нарешті, променистий міф про померлого й воскреслого бога.
І на ранок знов розпитував учителя Михайлик;
— Отче Алоїзію, а де тепер єврейське царство?
— Нема в них царства, дитино моя, — єлейно зітхнув отець Алоїзій, хитро вплітаючи нову отруйну цівку до своєї проповіді. — Ти чув, як кричали вони Пілатові: "Кров його на нас і на дітях наших!" Отже, в милосердного бога цнотливість завжди тріумфує і завжди карається гріх. Розсіяв їх Господь по всьому світу і підкорив іншим народам, скаравши за найжахливіший, злочин — за богогубство.
— А за що ж інші народи потрапили під турецьке чи під татарське ярмо? — Теж кара божа за схизму, мій любий. Сумно подумати, як стогнуть греки під п'ятою ісламу, які вони зневажені і знеособлені. Їх патріарх, первосвященик країни, що дала світові Арістотеля, Архімеда і багатьох мудреців та героїв, їздить до Москви по милостиню, як старець. І все тому, що вони вперто додержуються своєї схизми. А Рим, освітлений промінням справжнього богопізнання, став центром всесвіту. І римський первосвященик, наступник святого Петра, підкорив своєму престолові всіх королів і всіх володарів землі.
Михайлик мовчав, збентежений таким незаперечним доказом. Очі його дивилися зосереджено, брови зсунулися. Він обмірковував учителеві слова.
— Ну а як же ми, кияни? — спитав він по хвилі.
— Вас теж спіткала лиха доля, бо нікого не мине кара божа. Колись Київ був столиця великої держави, міцнішої за Річ Посполиту та багато інших. Але її теж зруйнували татари й дотепер руйнують щороку, бо руками невірних творить господь свій справедливий суд.
Михайлик мовчав. Розум його потрапив у лабети протиріч і не міг їх розплутати. Він знав з історії тільки те, що розповідав йому отець Алоїзій, а в цих уривках все хилилося на користь католицької церкви, все було добрано й зліплено так спритно, що знайти щілину в логіці фактів важко було й дорослій людині, а не те що безпорадній дитині, вихованій у містичному тумані, де кожна подія здавалася чудом, а чудо вважалося за безперечну істину. І Михайлик відчував, що вся його істота виповнюється недовір'ям і неприязню до матері. Він перевіряв її твердження в книжках, не знаючи, що ці книжки видали єзуїти для полеміки. Він бачив, що мати помиляється, але мовчав, замикався, цурався її — і тільки з учителем відпочивав душею.
— Padre santissime //Отче святий (лат.)//, — спитав його якось Михайлик, — як поводяться діти, пізнавши, що католицтво — справжня віра, коли батьки не дозволяють їм кинути схизму?
Очі отця Алоїзія блиснули перемогою. Рибка клюнула. Цнотливо спускаючи погляд, він пестливо пригорнув хлопчика до себе.
— Вони не розповідають про це батькам. Нащо завдавати горя людям, які не бачать істини і не бажають бачити її? Шануючи родинне почуття, церква дозволяє таким дітям додержуватися до повноліття своїх православних обрядів, навіть причащатися і сповідатися в православних попів, аби навернений у думках молився за своїх батьків.
— .А що робити, коли батьки почнуть допитувати?
(Продовження на наступній сторінці)