— Та й братство в нас буде трохи відмінне від Львівського. Там панують майстри та дрібне попівство, а тут, хоча й без майстрів не обійдемося, та коли вже братство існуватиме, я впишуся до нього з усім військом Запорозьким, але ж сіромашні нема чого тут робити. Вона й носа не суне до Києва, щоб не опинитися в лабетах своїх колишніх панів, бо вся ж вона — з хлопів. Отже, пануватимемо в братстві ми, шляхтичі, старшина. І нікому з нас і на думку не спаде обмежувати свої права або ображати владик та архімандритів такими речами. Ми. навіть викреслимо з нашого статуту такі артикули, як у Львівському братстві, щоб гарячі голови не мали права вчиняти такі справи. А вмовити ремісників беруся я. Проте ніхто, крім Плетенецького, не згуртує в Києві найкращих учених, дидасколів [73] та проповідників. Ніхто не збере докупи розкиданих по всій країні друкарів і людей, що писатимуть нам полемічні твори, підручники й учені трактати з різних питань. Ось чому прийшов я до тебе, кире Єлисею, як до спільника і до єдиної людини, яка і вміє, і може нам допомогти.
Це зламало останні вагання Плетенецького. Палка енергія його перекинулася на нові шляхи. Він почав розповідати Сагайдачному, як він уже потроху залучає до Лаври досвідчених проповідників і дидасколів. У своєму захопленні він ніби змагався з Сагайдачним швидкістю думок і вмінням будувати й творити. А Сагайдачний, щоб не згас його запал, пригадав свою обіцянку й висипав на стіл жменю золота на друкарню. Плетенецький полічив гроші і пообіцяв негайно послати по друкарню та всіма засобами допомагати в цій справі.
— А де ж ми поставимо нашу школу? — зненацька похопився він. — Для неї треба цілого будинку, навіть кілька будинків, бо, певно, буде там і бурса. А в нас ані землі, ані будинків біля замка.
Сагайдачний замислився.
— Оце, справді, зачіпка, — зітхнув він, стискаючи бороду в жмені. — Я дам кілька сот золотих, та цього мало. А їхати на Низ по допомогу і довго і не час. Після походу всі розійшлися по волості. Тепер там зовсім мало людей. Та й ніколи нам будувати.
— Мо, звернутися до тутешніх багатирів? — запропонував Плетенецький. — Хай допоможуть райці, магістрат та боярство.
— Спробуємо. Смикнемо й околишню шляхту.
— І Аксака! Багатий він, як чорт, тільки шкода, що вже під впливом ксьондзівським, — вів далі Плетенецький.
— Тут у нас взагалі така боротьба за кожного багатого парафіянина, що просто біда... Ласий шматочок цей Аксак: власне місто, сотні сіл, хлопів — безліч... Він міг би збудувати нам три школи.
Сагайдачний мимоволі здригнувся.
— Поговори з ним, отче, сам. Але гадаю, що нічого з того не буде, бо сини його вже перекинулися до католицтва, — доказав він, підводячись. — А я краще звернуся до пані Галшки Гулевичівни.
Плетенецький був захоплений. І, супроводячи гостя до брами, він не згадав про неприємні артикули львівського статуту.
Веселий і задоволений рушив Сагайдачний далі. Візит — вийшов удалий.
Далеко за Батиєвою горою сідало сонце. Рожевими гірськими кряжами стояли хмари за Дніпром. З-за ріки пахло свіжим сіном, а заплавні луки були руді від дикого щавлю, наче взялися іржею.
Сагайдачний мчав уздовж дніпровського урвища. На місті сучасних парків кучерявилися дрімучі гаї і ліси, і тільки долина Хрещатого Яру [74] та Козяче Болото густо заросли очеретами, аїром та дикими півниками.
Гетьман глянув на небо. Треба поспішати, бо тільки-но сяде сонце за обрій, зачинять міську браму, і тоді до світу не впустять до міста ані вершника, ані пішого. І тільки протяглий крик нічних вартових та голосисті півні перекликатимуться до ранку над великою водяною путтю "од варягу греки".
ЛЮДОЛОВИ [75]
Над степом заходила громовиця. В блідій спеці липневого дня, в опалових випарах землі, що тьмяною млою вкривала обрії, хмара видавалася надто загрозлива. Холодно-синя, кольору темного індиго, вставала вона над розтрісканою землею, над рудими травами й запорошеним ковилем. Тихо-тихо було в степу: ні вітер ця, ні подиху. Тільки сухо й жарко дзюрчали цвіркуни; і здавалося, що це кров дзвенить в ушах — густа, розпалена.
І раптом здригнувся степ. Звиваючи куряву смерчем, промчав вихор. Припали до землі злякані трави, вклонилися йому. Забелькотіло листя дур-зілля, а ковиль струснув порох із сивини й побіг, пригинаючись до землі пасмами сіруватого диму. Здавалося, вітер розчісує його коси і мчить їх далеко-далеко, до каламутних обріїв.
І в цю мить на високу могилу вилетіла група ногайських татар. Хижо і пильно оглянули степ. Широкі монгольські ніздрі роздувалися назустріч вітрові. Вітер тріпав гриви їх коней, широкі поли халатів і бунчуки над головами.
Сивобородий татарин у червоному шовковому вбранні висунувся наперед, повів очима по степу і майнув рукою.
І глухо застогнала земля під тупотінням сотень тисяч кінських копит. Шаленим поривом мчали тисячі вершників, пригинаючись до кінських ший.
Ширинський бей [76] пішов у напад на Україну.
Жахливий удар відповів на стогін землі. Вогняна щілина розщепила з верху до низу сизу хмару. Потьмарилося сонце, і зашуміла злива.
— Слава аллахові, хай буде благословенне ім'я його! — прошепотів бей, дивлячись на вогняні блискавки. — Добру прикмету подає він своїм вірним синам, бо помножаться отари наші і кочовища, як ця злива, що освіжає нашу путь.
Ширинський бей — нащадок Чінгіз-хана. Рідко хто із правовірних може похвалитися таким славним родом. Проте без нащадків Великого не вершиться в улусі [77] жодна серйозна справа. П'ять беїв із п'яти славетніших родин складають особисту ханську раду. І серед них Ширинський бей — перший.
На північ і на схід від Перекопа — його володіння. Кочові нагаї — підданці його. Вісім місяців на рік кочують вони в степу, тільки взимку ховаючись у кантарах [78] або легких нескладних будівлях. Проте незчисленні отари Ширинського бея і багато шовків, золота і коштовної зброї потрапляють йому до рук, коли збуває він каффським купцям отари невільників, узятих у Московщині або в польсько-литовській землі. Як сарана, як подих чумний, налітає він на безборонні землі, позначаючи кров'ю і полум'ям свою путь, і, обважнілий ясиром, худобою і коштовною здобиччю, повертається до своїх кочовищ на чолі жорстокої і хижої орди.
Повільно посувався кіш, тримаючись яруг і балок. Ішов фронтом на сто вершників, спиняючись на найкоротший час і не запалюючи вогнищ.
На березі Дніпра татари відпочили і на четвертий день із свіжими силами поринули на Украіну. Переправившись на другий берег, вони поділилися: головні сили — кіш — посувалися день і ніч, даючи коням тільки хвилинний відпочинок і намагаючись нічого не руйнувати, щоб глибше проникнути в країну; а крила розбіглися в різні сторони і на відстані десяти-дванадцяти миль розпалися на кільканадцять дрібних загонів. Наче щупальця потворного спрута, кинулися вони в різні сторони, налітаючи на безборонні хутори й села, підпалюючи їх і захоплюючи людність у неволю.
Знаючи хижацький звичай татар, козаки пильно стерегли степ. І до наших часів збереглися в степу високі могили, з яких удень і вночі стежили вони, чи не з'явиться на обрії чорна хмара-орда. Але тихо коливалося зелене море, в якому вершники потопали по пояс, і козацька сторожа спокійно дивилася в далечінь, задумливо пихкаючи люльками. Знали татари, як обдурити козацьку пильність: пробігши кілька миль, кожен дрібний загін знов розпадався на частини, а після кількох десятків вершників на ранок підводилася прим'ята копитами трава і танув слід у зелених хвилях степу, наче пінявий вал за корабельним стерном.
Де-не-де здіймала сторожа тривогу, помітивши або гостроверхі ногайські шапки, або прим'яту траву. Вона кидалася татарськими слідами до того місця, де татари ділилися на дрібні загони, і тут, заплутавшись у слідах, не знала, чи то наскок, чи то мирні чабани з отарами.
Біля гирла безіменної степової річки сиділи сторожові козаки. Вони набрали сухого бур'яну, розвели вогнище й варили куліш. Перший звільна помішував у казані, другий лежав на череві, коли-не-коли позіхаючи. Він розворушив комашник і довго стежив, як метушиться перелякана комашня, потім перевернувся на бік і, засипаючи, припав ухом до землі. І миттю розплющилися його очі з подиву. Земля гула дрібним далеким гулом, наче десь в її надрах котилися ковані залізом вози.
На мить відняв він ухо від землі, сів прислухаючись. Але в степу все було тихо й спокійно, тільки булькав куліш у казані та цвірчали коники. Швидко скочив він на ноги, вибіг на могилу й озирнувся. Білим димом хвилювався ковиль, пахтіло полином, дикою м'ятою та чебрецем, блискучими сніжними верховинами пливли темно-блакитним небом хмари, усе нібито було спокійно, але звикле козацьке око помітило, як зірвалися з болота дикі качки, як промайнули в далечині сайгаки. Пригнувши до спини роги, мчали вони, сполохані чимось невідомим, зупинялися, прислухаючись, і знов мчали далі, мов невидима небезпека гналася за ними по п'ятах.
Козак знову припав вухом до землі. Сумніву не було: гула земля від тисяч кінських копит і далеке тупотіння повільно, але непереможно, наближалося, як громовиця.
— Панасе! Чуєш, Панасе! — схвильовано скочив він. — Татари гудуть!
— Брешеш! — неймовірно скрикнув той, що варив куліш, і, не доказавши, припав ухом до землі. — Чорт його зна, мо, й орда, — пробурмотів він, схопившись.
Похапцем рвонув він рискаль, нашвидку викопав глибоку вузьку ямку і покрив її бубоном, як резонатором. Мовчки лягли вони і притулили до бубона вуха.
(Продовження на наступній сторінці)