— Я відмовляюся розуміти великого гетьмана, — казав, відсапуючись, опасистий Пронський. — Є постанова комiciї "припинити козацьке свавілля", так чого ж він панькається з ними? Кварцяного війська досить. І ця шушваль не встоїть проти нього в регулярному рою.
— А я вважаю, що справа не в збройній силі, а в тому, щоб призначити їм старшого, як ухвалила комісія. Хоча б того ж таки Сагайдачного. Почуваючи себе на коронній службі, він заговорить іншою мовою.
Потоцький недовірливо всміхнувся.
— Зле ви його знаєте, панове. Хлоп — як вовк. Скільки не годуй — його до лісу тягне. Треба їм призначити надійного та відважного лицаря з залізною волею і рукою. Треба змусити їх, живучи в наших маєтках, скорятися нам, як личить хлопам, або забиратися на чотири вітри. Але для цього Жолкевський надто старий і нерішучий.
— А що ж діяти? — розпалився Калиновський. — Невже всі наші постанови — фікція, мильна бульбашка?
Потоцький насмішкувато знизав плечима.
Пан коронний гетьман сам брав участь у комісії, але козаки подали на сойм протест: тоді пан коронний гетьман відпустив одного з козацьких представників на Січ з відповіддю, а інших затримав, як заручників.
Калиновський хотів щось сказати, але в цю мить ударили урочистий марш. Сановитий шафар із двома челядниками в барвах з гербами Потоцького розчинили двері до їдальні.
— Прошу дорогих гостей до столу, — змінив тему Потоцький. — По обіді поговоримо, а поки що — nune est bibendum ае edenbum //Настав час пиячити і їсти — перекручені слова з оди Горація (лат.)//.
З чемним уклоном Потоцький запропонував руку княгині Пронській, як старішій з паній. Валентин Калиновський повів Агнесу Конецпольську, і пари довгою мальовничою смугою потяглися до відчинених дверей, де кам'яніли двома монументами стрункі челядники у барвах Потоцького.
Гриміла музика. Срібні й мідні голоси сурм лунали під склепінням двосвітової їдальні, оздобленої портретами предків Потоцького. А в глибині блищав сріблом і золотом грузький вівтар креденця.
Четверо шляхтичів зустріли гостей біля входу. Двоє тримали великі срібні миски, а двоє — високі глеки з водою, до якої примішали східних пахощів. Магнати вмили руки, і ту ж мить шляхтичів з миска ми й глеками змінили інші, з сніжно-білими рушниками, метрів по чотири завдожки.
І тільки тоді Потоцький запросив гостей до столу. Челядники й шафар указували кожному гостеві місце за станом і за багатством його. Коли гості розташувалися за столами й ніжно заспівали скрипки на хорах, у дверях з'явилася урочиста процесія челядників з блюдами. Перш за все подали великі підливними з чотирма підливами: червоною — з вишні, жовтою — з шафрану, чорною — з чорносливу і сірою — з вареної протертої цибулі, так званої гонщі, без якої в Польщі не обходиться жодний бенкет. Потім з'явилися глибокі блюда вареного м'яса, нарізаного великими і малими скибками — на кожен смак і апетит. Юшок тоді не подавали, але кожне м'ясо плавало в бульйоні, в якому воно варилося. М'ясні паштети та пироги стояли гірками на столі, нарізані і оздоблені квітами.
Зголоднілі гості накинулися на їжу. Ніжно співали скрипки польські народні мотиви, волоські та угорські пісні. Дзвеніло срібло, тріщали розгризувані кістки, шелестів шовк, бриніли ножі, шаблі та остроги пишного панства.
— Яка тут розкіш, — зітхнула молоденька панна в блакитному береті на кучерях кольору стиглого жита. — Я гадаю, що в раю, в пана бога, не краще, як у цьому палаці.
— О так, прекрасна панно, — підхопив молоденький угорський поручик з війська Потоцького, підсуваючи своїй дамі підливник з шафрановою підливою. — Уявіть собі, що років десять тому тут була пустеля, де блукали тури та вепри.
— Жах. І ось...
— ...з'явився наш вельможний господар з військовою і королівською грамотою, і немов чарами виросли замки, споруди, містечка. А в селах і хуторах дике неприборкане козацтво потроху перетворюється на покірних хлопів, що, як бджілки, сумлінно збирають до цього велетенського вулика і збіжжя, і мед, і рибу, і дробину, і волів, і коней, і все, чого забажається моїй прекрасній панні.
— Невже це так? Яке чарівне життя і яке прекрасне наше лицарство, що на своїх списах і мечах несе культуру і святу католицьку віру цим здичавілим хлопам.
Панна Хлєбцевич любила блиснути вченими словами й довести своїм вірним лицарям, що вона розуміється на державних і громадських справах.
— Так, панно, і тепер наш господар є володар мало не всієї Брацлавщини. Крім Кам'янецького староства, він має неосяжні маєтки в Польщі, на Волині і в Галичині. Коли б зібрати всі сувої, що тчуть для нього щороку хлопки, можна було б вистелити білий шлях з Брацлава аж до Варшави чи навіть до Гданська. Коли б витягти ключем усі вози із збіжжям які щороку виряджає він до Німеччини, ця валка розтяглася б від Кам'янця до Любліна, і коли б її перші вози в'їжджали до Гданська, останні ще стояли б у Житомирі, а з меду, що збирають для нього працьовиті бджоли, можна було б щороку виповнити став з півмилі завдовжки і кроків з двісті завширшки.
— Це ж справжня казка, — захоплено прошепотіла панна, з побожністю зиркнувши в бік помосту, де майоріла гордовита й струнка постать Потоцького. — Це нагадує мені старовинні легенди про скарби Нібелунгів, що розповідала мені стара Магда, служниця померлої мами.
— Так, панно, але ця казка — правда. І ви, панно, вступили до цього казкового палацу, щоб, підкорити собі всі серця, — палко прошепотів поручик, припадаючи до її випещених пальців.
За спинами панів юрбилась голодна челядь. Власне кажучи, їли пани небагато, але, одвідавши будь-якої страви і віддаючи тарілку лакеєві, щоб дістати чисту кожен пан брав з блюда кілька шматочків і віддавав челядникам, і вони тут же жадібно ковтали свою частку роздирали м'ясо руками, а потім витирали масні тарілки й пальці коштовними плащами, драпуванням і навіть вильотами своїх панів. Пани теж не вживали виделок і чужоземці не раз дивувалися, як поруч із сліпучою розкішшю магнатських прийомів на них не додержувалося звичайнісіньких правил пристойності й чистоти.
На дворі було бучніше: голодна шляхта накинулася на питва і їжу, сперечалась, реготала й видирала у сусіда ласий шматок. Як і в палаці, з початку бенкету пили тільки пиво У високих, циліндричних склянках з хлібними грінками, підсмаженими на свіжому маслі, але страви тут були простіші.
Кінець кінцем замовкли втомлені музики й задзвеніли срібними. дзвінками дитячі голоси. У Потоцького був чудовий хор-капела під керівництвом венеціанця Петруччі. Вранці капела співала в костьолі, а ввечері — на бенкетах або виставах, і Потоцький гордовито запевняв, що вона затьмарила волоську капелу Аспірло Пацелі, що співала в Свентоянському соборі; в Варшаві, а перший його тенор, козак Левко, не гірший від славетного Тобіяшка з Сандомира, улюбленого королівського співака.
Тим часом перші страви було доїдено. Пахолки швидко забрали порожні блюда й прибори разом з верхньою скатертиною і повернулися з величезними блюдами печеної дичини і дробини.
Запиваючи печеню шумним пивом і медом, магнати потроху розговорилися. Розмови. їх точилися весело й невимушено. Жінки, розваги, полювання, нові моди й цікаві пригоди та чутки — все було приємне й цікаве. Ніщо не тьмарило облич, не тьмарило блискучих очей.
— Восени я запрошу все околишнє панство на облаву. У мене в парку понад тисячу двісті оленів. Треба покуштувати свіжої оленини, — говорив Потоцький, відкидаючись на високу спинку з різьбленого дуба.
Обличчя його розчервонілося. Білий шовковий костюм французького крою із смарагдовими гудзиками й шовкове трико зграбно охоплювали його стан і стрункі, м'язисті ноги в гостроносих атласних черевиках на високих підборах.
— А в мене сила лосів, — відгукнувся через стіл Конецпольський. — Я гадаю, що пишне панство не відмовиться на них пополювати. До речі, я збудував в одній із пущ мисливський будинок з льохом, добре озброєним барилами старого меду й хересу.
— І найцікавіше те, — додала пані Агнеса, — що в цьому будинку всі меблі з оленячого рогу.
— Так, завдяки талановитій вигадці моєї юної дружини, — поцілував їй пальці Конецпольський. Потоцький моргнув чашникові. І челядники в ту ж мить наповнили келихи густим золотавим медом, і Стефан підніс свій келих, вклоняючись юній винахідниці:
— За натхненну вигадку прекрасної пані! Бажаю їй оздоблювати все своє життя такими ж, а то й кращими вигадками на радість молодому дружині і всім його друзям.
Агнеса зашарілася, засміялася, блискаючи фарфоровими зубками, і сміливо цокнулася з Потоцьким.
Почалися голосні розмови з вибухами веселого реготу й дзвоном келихів та острог. Гості пили, їли, витирали руки об салфетки, скатертину, а іноді й об сусідські рукава. Часом спалахували суперечки, але в ту ж мить ущухали під орляним поглядом Потоцького.
Тим часом пахолки прибрали посуд з другою скатертиною, і на столі з'явилися стародавні польські страви, без яких — за священним звичаєм — не обходився жодний бенкет: цілі гори локшини з сиром, горохове пюре з підсмаженими скибами копченого сала, пшоняна каша з маслом і тонюсінькі коржі-ламанці до макового молока.
Коли гості впоралися з ними, подали десерт — фрукти, горіхи, мигдаль і фісташки в меду, всякі, солодкі тістечка, мазурки, пляцки та коржики з коринкою, цукатами й різним східним корінням.
І аж тоді подали вино.
(Продовження на наступній сторінці)