— З цією роботою можна не поспішати ,— казав старий, поки вони оглядали колодязь. — Бачу я, що ви в дорозі підбилися, та й не ситно — годував вас той Бжеський. Отже, спочатку добре відпочиньте, а потім ставайте з Господом до роботи... Сплачу я вам добре — не по-панському, а по-козацькому: захочете, віддам грішми, захочете, одежу дам нашу козацьку: штани, сорочки, чумарки та чоботи, а на зиму кожушки справлю та повстяники, — приказував Повчанський, удаючи з себе турботливу і сердечну людину, — бо бачу я, що люди ви ввічливі і шануєте старих людей, не так, як той нахаба Тимко. Та й до нього ставлюся я добре, коли він не починає своїх вибриків. Нагримав я на нього вранці, а тепер самому шкода, — аж зітхнув сотник. — Огляньте все, поміркуйте і беріть роботу, бо ж наші козаки до цієї роботи незвичні, а кращих грабарів, як ляхи та литвини, на світі, кажуть, нема.
Але втікачі не вагалися: вони остаточно вирішили залишитися в Повчанського і лише смертельно боялися, щоб він не мав їх за кволих та ледарів. Одразу згодилися на всі умови, взялися за сокири.
Повчанський постояв біля них кілька хвилин і, задоволено посміхнувшись, рушив у степ на косовицю.
А хлопці розсипалися тим часом широким пишним лугом і йшли один за одним, широко й ритмічно махаючи косами. 3 легким, соковитим шарудінням падала висока запашна трава. Широкими зеленими хвилями розкинулися лугом рівні покоси, і променисте ранкове сонце випивало з них росу та гірко-медові пахощі квітів.
Де-не-де спинялися косарі, витягали з-за очкура мантачку, і дзвінко й лунко бриніло тоді крицеве лезо під її дотиком.
— Ну, як же ви, хлопці, вирішили? Залишаєтесь тут працювати чи ні? — спитав Тимко пахолків Бжеського.
— Та хай йому всячина!.. Людожер він нещасний. Що ми дурні, щоб з-під дощу — під ринву лізти, — блиснули зубами втікачі. — Скосимо йому за хліб-сіль оцей клапоть — та й годі. Ну а ви як?
— Та, здається, і ми з вами. Ви коли їдете?
— Та... в обід. А ви? .
— А ми надвечір. Візьмемо по коневі — і шукай вітра в полі. Почекайте на нас біля річки, де я вам казав учора. Ми вас на ранок доженемо, бо ж ви і дороги не знайдете.
— Добре. А тепер — нумо косити. Ось і старий до нас іде, — з усмішкою вказав він на кремезну постать Повчанського вдалині.
— От сволота! От мерзотники! — лаявся до себе Повчанський, бачачи, що пахолки зібралися купкою і про щось радяться, кинувши коси.
Кортіло вилаяти їх як слід, зірвати серце, але, пригадавши свої міркування, він прибрав лагідного вигляду і удав, ніби нічого не помітив. А хлопці швидко взялися косити, і коли старий наблизився до косарів, трава аж стогнала під косами.
— Оце косарі. Оце робота, — удавано захоплюючись, узявся в боки Повчанський. — Спасибі, соколята.
— Спасибі й тобі, батьку, на доброму слові, — одностайно відгукнулися парубки, блиснувши білими зубами. — А ми тут умовилися скосити тобі всю луку до вечора, щоб ти на нас за дурне слово не гнівався.
Старий аж розквітнув, не помічаючи глузування.
— Та я ж вам як рідний батько. Хто ж вас навчить, як не стара людина, не свій брат козак? Я ж вас он як люблю, соколята. Ніби рідних синів. Ну, косіть, косіть із богом. А я піду. Треба хомути полагодити, та на пасіку. Ох, старі кістки... Відкосив я вже своє... А за косовицю буде вам по кварті горілки. А якщо й далі так робитимете, справлю вам на покрову по добрій шапці з шликом та ще й китицею. Тільки не пиячте, хлопці, бо п'яниці — останні люди на світі: скільки не зароблять, а все ж старцюватимуть.
— Добре, батьку, — засміялися хлопці і знов узялися косити.
Але хоч і не пошкодував старий ані горілки, ані меду, ані сала та вареників із сметаною на обід, такою густою та масною, що ложка стояла в ній, як у снігу, — пахолки Бжеського не передумали. Віддячивши старому за частування, збиралися вони в путь.
Зібрався й Сагайдачний і, поки сідлали коней, зайшов до стайні.
— Ось що, хлопці, — сказав він їм, — якщо ви справді збираєтесь їхати, вітайте від мене військового осавула Харлика Свиридовича і передайте йому цього листа, та не давайте його в образу, — хитнув він у бік білявого поляка, який ночував у хаті, — бо наші пани-молодці можуть під чаркою казна-що з ним зробити, доки не звикнуть до нього. Ну, хай вам щастить!
— Добре, батьку. Спасибі на доброму слові, — вклонилися парубки. — Нам аби доїхати, а слово наше тверде: не дамо хлопця скривдити.
Пахолок Бжеського дивився то на парубків, то на Сагайдачного, силкуючись зрозуміти, в чому річ, і раптом спахнув і зашарівся.
— Дзєнькую бардзо вельможного пана гетьмана, — кинувся він до Сагайдачного, захлинаючись від хвилювання.
І так захоплено, так палко звучала його подяка, що Сагайдачний був зворушений. Він зрозумів, що одним словом підкорив цю щиру й наївну людину, і це було йому приємно. Сагайдачний любив популярність і частенько сидів із голотою, бо розумів, що без голоти на Січі не довго втримаєш в руках булаву. Знав він і те, що в хвилини вагань і зламу настроїв зайва віддана людина багато важить, і, щоб остаточно привабити його до себе, привітно всміхнувся і дав йому руку. Юзик упіймав її на льоту, поцілував, і сльози бризнули йому з очей.
— Е, хлопче, це вже зовсім не годиться, — ласкаво похитав головою гетьман. — Хай плачуть за нами матері та жінки. Це вже не по-козацькому...
— Я вже ніколи не плакатиму. Але вольможний пан гетьман буде мені другим батьком, а Січ — другою матір'ю.
— Спасибі, спасибі, хлопче. Щаслива путь, — урвав його гетьман і швидко пішов назустріч Насті.
Умовившись з Повчанським про Настин приїзд, Сагайдачний попрощався з гостинним хутором і скочив на коня. Настя проводила його до місця, де сиділи вони ввечері, і довго манячила в опаловій імлі струнка дівоча постать, і довго жеврів у золотавих житах червоний мак її хусточки.
ПОМСТА СТЕФАНА ПОТОЦЬКОГО
Липневого задушливого дня тяглися ридвани, колебки і вози до маєтку Стефана Потоцького. Потоцький скликав околишню шляхту на бенкет. Їхали з дружинами й дорослими синами і доньками, багаті й бідні, старі й молоді. Вдома залишилися тільки каліки. Навіть хворі вставали з ліжка на магнатське запрошення.
Два дні й дві ночі готувалися в замку до бенкету. В парадних залах скинули з меблів чохли й заквітли ніжними ясними кольорами модні крісла й канапи з вибагливо викрученими ніжками та незчисленними кучерявими закрутками. Величезні дзеркала розкрили кришталеві глибини, повторюючи мармурові колонади вестибюлів і зал, де блищали бронзові жирандолі з високими восковими свічками в кришталевих розетках.
В їдальні метушилися челядники. На трьох подовжніх і одному поперечному столі розставляли вони поверх трьох скатертин найтоншого полотна тарілки, келихи й сільниці. На кожну тарілку клали маленький хліб, вкритий салфеткою, не більшою від носової хусточки, ложку й ніж.
В кінці зали здіймався креденець [58], важкий і величезний, як вівтар. Він гнувся під вагою розкішного срібного посуду. Від залу його відокремлювала низька огорожа, за яку входили тільки пивничий та чашники. Посуду було стільки, що коли столи було накрито, на креденці залишилося ще десять стовпів срібних тарілок і блюд, кожен на повний чоловічий зріст заввишки. На протилежному кінці зали, біля входу, на хорах музики настроювали скрипки, лютні та мандоліни.
Але не всі гості потрапляли до зали. Для бідних шляхтичів накривали столи на дворі, і вони мусили їсти ложками й ножами, принесеними з дому за пазухою. Правда, пили з срібних хазяйських келихів, але під пильним доглядом челядників, бо після кожного бенкету пивничий багато чого не долічував. Хто не бажав сидіти на дворі, але не мав запрошення до палацу, сідав на ганку, на лавах. . Це було так би мовити, середнє місце проміж великими й малими гістьми.
Стефан Потоцький часто влаштовував урочисті бенкети й полювання. І взагалі не було дня, щоб у його палаці не юрмилися гості, але на цей раз він перевершив сам себе. І ніхто не знав його таємничих намірів. Як кожен магнат, він зневажав дрібну шляхту і, як кожен магнат, запобігав її ласки. І коли б хтось з околишніх панів спробував не прибути на його запрошення, він вважав би такий вчинок за смертельну образу і знищив би саму пам'ять про його бідну садибу, а самого підпанка забив би батогами або зацькував хортами.
І тепер, одягаючись до бенкету, Потоцький задоволено мружився, як ситий кіт, бачачи, як двір його палацу переповнюється кіньми та повозами з строкато вбраними гістьми та їх челяддю.
Великі гості з'їздилися пізніше. І тільки тоді вийшов їм назустріч Потоцький.
Першим прибув молодий Конецпольський з дружиною. Його розкішний, золочений ридван був запряжений вісьмома тигровими кіньми. Потоцький спустився з ганку й подав руку пані Агнесі, допомагаючи їй вийти з ридвана й цілуючи її тонкі пальці, потім розкрив обійми самому Конецпольському. Не встигли вони обмінятися кількома приязними словами, як підлетіла колебка Ружинськогo.
За Ружинським приїхав князь Пронський, Собанські, Струсь і Валентин Калиновські. Кожен із них привіз по десятеро-п'ятнадцятеро шляхтичів і не менше челяді. Усі ці шляхтичі скупчилися в кінці зали, напівголосно розмовляючи, щоб не заважати великим панам. Панії з заздрістю оглядали вбрання і або зеленіли з люті, або удавано всміхалися, бачачи на суперницях кращі оздоби, або розквітали гордовитою радістю від почуття своєї переваги.
Тим часом магнати оточили Потоцького.
(Продовження на наступній сторінці)