В суміжній кімнаті Медже готує вечерю. Вона чує розмову, не все розуміє, але магічне слово "татари" вражає її. Руки їй тремтять від хвилювання, і вона, мало не випускає цілу пірамідку тарілок. Вона підкрадається до дверей і жадібно прислухається. Але тепер розмова точиться про щось інше, і Медже відходить від дверей, так і не довідавшись ні про що.
За вечерею гості сп'яніли. Свиридович посадив Медже за стіл і гучно реготав тому, що Бурдило дивився на бранку масними очима.
— Ач, як його, старого, розібрало! Зачекай, братику: от потягнуть тебе на тому світі до пана Люцифера та й почнуть підсмажувати на сковороді, як карася. Тільки пробач: сметанки вже не піділлють, бо ж пани дзябли не їстимуть такої старої підошви, як ти. Підсмажать — та й викинуть.
— Ну, ти не дуже той, — індичиться Бурдило, вишкіривши свій єдиний жовтий зуб. — От візьму та й завезу твою татарочку, а влітку ще й у куми покличу.
— О, так-то буде бардзо добже, бо в пана Люцифера стане одним грішником більше.
— Tьxy! — плюється Бурдило. — Підеш до мене, татарочко?
— Я не хочу до тебе, Бурдило, — хитає головою Медже і з жахом і огидою відсувається далі.
Свиридович гучно регоче і ляскає cтaporo ласуна.
— Пий краще, чортяко. А ти, Медже, біжи до льоху та наточи нам меду холодного, — втручається Кизима, щоб дати їй змогу зникнути.
Медже вдячно зиркає на нього повними сліз очима і вислизає з покою. По мед біжить стара баба Палажка, а Медже замикається в своїй хатині і сидить у пітьмі, щоб п'яні гості, бува, не вдерлися до неї без запрошення. Повний місяць стоїть по-осінньому високо і світить яскраво. Кутки хати втопають у тіні, на долівці чорними хрестами лежить тінь від рами, а над нею срібною муттю парують місячні присмерки, і в них нерухомо вирізьблюється спорожніла колиска. Медже дивиться на неї і гірко, беззвучно ридає.
Пиячать гості. Розбудили діда Ничипора, покликали його грати на дуді. Ничипір грає. Свиридович з Кизимою відбивають на столі чарками такт, а Бурдило плутає ногами і пританцьовує посеред хати. Покрученими ревматизмом ногами намагається він писати якісь мудровані кренделі, але й сам відчуває, що гoпaк не витанцьовується. Недурно дівчата, що прибирають брудний посуд, пирскають і закриваються рукавами. Але п'яне самолюбство не дозволяє Бурдилові зупинитися. Раптом зачіпляється він за килимок і важно гупає на долівку.
— Кинь, братику, — підвівся тоді Кизима і простер йому руки. — Краще пограємо в карти. Ти, кажуть, перший картяр на Базавлуку?
Бурдило з зусиллям підводиться, крехкає, перекидає від вуса кухоль житнього квасу і знов сідає за стіл. Свиридович вже тасує бруднуваті карти, а Кизима відсуває порожні келехи.
— На що гратимемо, панове товариство?
— В мм... мене грош... шей з собою н... немає... На совість грат... тиму, — белькоче Бурдило.
Але Свиридович вигадує зовсім інше:
— А я от що, панове, думаю, чим грати на гроші, так краще я поставлю двох хортів, а ти, Бурдило, став свого золотавого стриганця від карабахської кобили.
— А я кількох кашмірських овечок. Ух, і овечки ж!..
Не вовна, а шовк, — підхоплює Кизима.
Та Бурдило інше мав на меті.
— А я нне згод... дний. Поставлю золотавого стригунця проти татарочки. Бо інакше й грати не хочч... чу.
Свиридович скипів:
— З глузду з'їхав, старий! Стригунця на татарочку! Та хіба ти знаєш їй ціну?
— А м... мій стригунець з ханської стайні. Та з... за нього трьох баб дадуть, — крутив головою Бурдило. Свиридович лютував. Він був завзятий картяр, але п'яна упертість Бурдила позбавляла його улюбленої розваги. Дійсно, що Медже дорожча від стригунця, але ж вона йому вже обридла.
— Тисяча дзяблув! Згода! — вдарив він кулаком по столу. — Здавайте карти!
Грали довго, плутали: Медже кілька разів переходила з рук у руки. Свиридович куняв. А Бурдило вже протверезився і бачачи, що хазяїн куняє, спритно пересмикнув карти. І Медже знов дісталася йому. Тоді Бурдило кинув гру і, удаючи п'яного, виліз з-за столу.
Вранці Свиридович покликав Медже. Він лютував на себе, на гостей, на весь світ, ледве встиг похмелитися і після безсонної ночі здавався брезклим і старим.
— Поїдеш з паном Бурдилом, — похмуро кинув він. — Житимеш у нього. Будь слухняна, працюй, і взагалі...
Медже пополотніла. Бона зиркнула на Бурдила, впіймала його огидну всмішку і з жахом і розпачем кинулася до Свиридовича.
— Не продавай мене, пане! Я працювати буду, як два ішак. Я килим вмію ткати. Гарний, як у Харасан. Не продавай!
— Пізно надумалася... Треба було вчора просити. Та пан Бурдило тебе не скривдить, — буркнув він незадоволено.
Медже дивилася на Свиридовича, стискала руки під підборіддям, а губи їй кривилися гіркою всмішкою.
— Така вже тобі, татарочко, доля судилася,— солодко зашепелявив Бурдило. — Не плач. Кохала Свиридовича, покохаєш і мене. А я тобі червоні чобітки справлю. Сап'янчику. Плахту. Запаску. По-нашому причепурю.
— Візьми собі все, що я тобі подарував, — великодушно кинув і Свиридович. — Ну, довгі проводи — зайві сльози. Іди. збирай свої речі.
І коли Медже вийшла, самозакохано додав:
— Люблять мене жінки, як мухи — мед. Спочатку дряпаються, як дикі кицьки, а згодом... Ну, що ж, — чоловік я молодий, здоровий. Чого їм ще треба...
Хоч так помстився він Бурдилові за свій програш. А Медже вийшла, на ганок і знесилено притулилася до стовпа. Ще лихо. Ще неслава і мука... Тут принаймні міг її відшукати Максим, коли б роздумав одружитися з якоюсь там киянкою...
З розпачем кинулася вона до старого Ничипора, до підсусідків і челяді, всіх благала розповісти Максимові або хоча б Терешкові та іншим молодикам, що продав її осавул старому Бурдилові і що Бурдило забирає її до себе на хутір.
Потім побігла на могилку свого немовляти.
Була неділя, південь. Всі мешканці хутора вийшли проводити татарочку.
— До Києва везе тебе старий пес, — сказала їй пошепки баба Палажка.
— До який Київ? Де Сагайдак-бей? — перепитала Медже, мимоволі здригнувшись.
— А якого ще тобі треба? Один Дніпро-Славута, одне місто Київ на білому світі, — нібито образилася баба Палажка.
— Ну, годі, баби, перешіптуватися! Сідай, Медже, на коня, — по-хазяйському гукнув Свиридович.
Медже мовчки пригорнула стару бабу і стрибнула в сідло. Палажчині, слова збентежили і приголомшили її. До Києва... Туди, де Ахмет, де Максим... І, замість сліз і розпачу, бліда радість засвітилася в її очах, наче повабила її на болоті мінлива блимавка.
Дорога йшла степом. Вітер гнав рудою рівниною сухі м'ячі перекотиполя. На курганах пильною сторожею сиділи чорні граки, а в сонячному, але вже холодному повітрі пливли срібні пасма павутиння. Напівзаросла дорога яскраво зеленіла подорожником, та де-не-де стирчала на роздоріжжі підсліпувата, подзьобана віспою століть страховита кам'яна баба.
Надвечір замайоріли в далині піски дніпрових урвищ.
— Там хутір? — спитала Медже, вказуючи на ріденькі тополі і білі хати, розкидані навколо них.
Вона не йняла віри ані собі, ані Палажчиним словам.
— Як-то хутір?! Це ж Черкаси, — буркнув Кизима. — А за ними Дніпро. Байдаками дістанемося до Києва.
І не знав, не розумів, чому так світло і по-дитячому радісно всміхнулася бранка. Дев'ять днів вигрібалися навпроти води дужі молоді веслярі, і на десятий день побачили на обрії золоті куполи Печерського та Видубецького монастирів, а надвечір увійшли в гирло Почайни і пристали до берега.
У дорозі, на людях, Бурдило тримався суховато, але тільки Медже опинилася з ним віч-на-віч у хаті, як Бурдило одразу розм'як.
— Не треба! Я прохай, не треба, — відбивалася Медже від його огидних обіймів.
— Та чого ж ти, голубонько! Дай мені свої губоньки, дай оченята, — задихаючись, шепотів Бурдило і бризкав слиною.
І це сюсюкання і приказування були їй огидніші від болю, лайки і батогів. Медже здавалося, ніби якийсь велетенський смердючий спрут охопив її своїми щупальцями і крізь шкіру висмоктує її молодість, бруднить, обпльовує її, обліплює своїм драгливим слизом.
Медже рвонула і ліктем з усієї сили ударила Бурдила. Руки його враз розтулилися. Медже кинулася в куток, забилася в нього, і в темряві хижо блимали її налякані, розширені жахом зіниці. Бурдило витирав скривавлені губи й мочулясту борідку і випльовував свій останній зуб.
— От гадина! — сичав він несамовито. — Прикидалася тихенькою та лагідненькою, a така насправді звірюка. Ну, почекай!
Більш до неї він не чіплявся, але вигнав її до челядні, до джур і до сварливої завжди п'яної куховарки на найважчу і найбруднішу роботу.
Медже працювала з ранку до ночі, без відпочинку й просвітку. Надсаджуючись, тягала з криниці льодяні цебра води, мила підлоги, доїла корови, годувала свині і дробину, прала й варила. Ввечері все тіло у неї розламувалося, а ноги так набрякали, що ледве віддиралися від долівки.
Навіть у свята не було відпочинку.
Медже плакала від перевтоми і безсилого розпачу і, лягаючи спати, присягалася урвати завтра хвилинку і або відпроситися, або втекти на годину до Ахмета і до земляків.
(Продовження на наступній сторінці)