В двох словах змалював він становище Європи, де король марно шукає підтримки, зупинився на небезпеці від турків, згадав про той тупик, в якому залишається завжди зраджена й обдурена старшина; її одвічний страх за свої хутори, на які наїжджають магнати або плюндрують повсталі хлопи; змалював безпорадність Речі Посполитої, загострення відносин між уніатами і римською курією, безгрунтовність соймових конституцій, так зредагованих, що їх можна тлумачити як кому корисно і потрібно, і нарешті про небезпеку з боку Швеції і Московщини.
— Тоді ми опинимося між кількома жорнами, і ще невідомо, яке з них зітре нас на порох — наша голота, турки або магнати з прелатами. Зараз кожен думає про самозахист, і тільки ми сидимо покірливо, як засуджені нa смерть християни на арені римського цирку.
— Як-то?! А наше військо? А зброя, зібрана і виготовлена за твоїми наказами? — не витримав Богдан Балика.
Сагайдачний махнув рукою.
— Ще невідомо, на щастя чи то на загибель гартували ми цю зброю. Одне ясно: нам самим не втриматися. Всі шукають спільників, підтримки і допомоги: король пише до цісаря і до західних королів, Замойський — до Персії. Треба й нам про всяк випадок помацати грунт у суміжних країнах. На Іспагань я не покладаюся, тому й порадив цю справу Замойському, а от що спало мені на думку, слухаючи хитрі розмови Аксакові: час нам звернутися до Московщини.
Старшина мовчала, бо не вперше міркувала вона про єднання з Московщиною, а Іов Борецький ухвально хитнув головою.
— Діло кажеш, гетьмане. Одна в нас віра, одне плем'я. Годі нам терпіти знущання від папежників та уніатів, та й краще піддатися під Філарета, ніж лишатися під східними патріархами, що самі животіють під бусурманами.
Але Богдан Балика роздратовано тріпонув головою:
— Справа йде не про віру і не про вас, владик, а про війну. Навіщо ж нам звертатися до Москви?
— Та хоча б на той випадок, коли в останню хвилину пани куплять собі порятунок і пакт з Османом ціною знищення козацтва.
— А при чому ж тут Московщина?
— Зараз поясню. Московщина — кpaїнa багата і неосяжно велика, тільки ще досить зруйнована війнами, чварами та хлопськими повстаннями... Коли б вона побажала скористатися з нагоди і, поки польські сили будуть кинуті проти Османа, повернути собі Смоленськ, Чернігів та Hовгород-Сіверщину та й остаточно покласти край зазіханням королевича Владислава на московський трон, ми б помогли з'єднатися з ними і таким чином врятуватися та ще й добре помститися за всі кривди. А коли б турки зробили неможливе і нам не можна було б залишатися в наших степах — в Московщині знайшлося б досить пустищ, де б ми змогли оселитися.
— Це ти вже перегнув, любий друже, — зауважив Созон Балика, докірливо похитавши головою. — Своєї рідної землі ми нікому не віддамо і не підемо з неї навіть у світлий рай. І сам ти того не думаєш, а так бовкнув у запалі. А щоб піддатися під Московщину — про це ми вже чимало думаємо. І вабить, і боязко, бо ж у Московщині нема ані соймів, ані рад міських. Всім керують хабарники-воєводи та дяки з піддячими. Поламають весь наш звичай та злоту вольность. А вольность — вона дуже принадна, аби була вона в наших, а не в панських руках.
— Багато ми її бачили, тієї вольності! — спахнув Богдан Балика. — Для Потоцького вона існує, а для нас її катма. Та краще аж п'ять воєвод, ніж один він, собака, хай він провалиться в пекло з усім панством! — додав він і навіть тупнув ногою.
А Сагайдачний знов звернувся до Созона:
— Ніхто не збирається ламати наш звичай і волю. Ми не дурні, щоб єднатися і складати якісь угоди, не обміркувавши кожне слово, навіть кожну літеру.
Розмова взяла старшину за живе. Вони заговорили всі разом. Одні пристали до Борецького і гаряче радили якнайшвидше розпочати переговори з Москвою, інші палко сперечалися з ними.
— Панове! Панове! Не можна ж так всім одразу, — похитав головою Петро Конашевич. — От кир Єлисей щось бажає сказати.
Братчики й старшина замовкли, а кир Єлисей блимнув на них докірливим поглядом.
— Не піддавайтеся, братіє, на перше враження і подумайте: хто нам ближчий — папежник Зигмунд та прелати чи цар Михайло Федорович. Хто нас звільнить від єзуїтів, уніатів, грековичів та оклінських з їх податками й здирствами — єзуїт Зигмунд та прелати його або патріарх Філарет, висвячений майже разом з нашими новими ієрархами?
Братчики мовчали, а старшина недовірливо перезиралася.
— Отже, братіє, — вів далі кир Єлисей. — Хто нам ближчий — магнатський сойм та сенат чи Москва?
— Та що ти нас, отче, завчасно женеш з батьківщини! — знов спахнув Богдан Балика. — Краще шаблі накажи нам гострити, ніж думати, в кого солодший кусень вигнанцеві.
— Оце дійсно, — підхопила старшина. — Дай пороху понюхати, а не від бою тікати на сором і ганьбу людям.
Сагайдачний підвів руку.
— Тихше, панове. Ви маєте рацію. Не пророкуй нам поразки, отче святий. Не про це я казав, а тільки радив помацати грунт, чи можна розраховувати на підтримку з боку східних кордонів. Що Московщина ближча нам від Варшави, в цьому кир Єлисей має рацію. Але ж я зовсім не збираюся капітулювати. Я хочу бути обачним і не залишити жодної можливості невикористаною. Ніхто з нас, йдучи в бій, не думає, що його поранять. А проте кожен з нас не тільки готує шаблю й пістолі, але й корпію та шматок полотна перев'язувати рану.
— Так що ж ти нарешті надумав? — урвав Созон.
— Поки що — надіслати цареві посольство, запропонувати йому нашу службу на кресах. Адже ж допомагало йому козацтво під час війни з кримчаками. Для годиться надішлемо йому кілька мурзаків з останнього перекопського ясиру, а боярам з дяками позолотимо язики та долоні. А головне, треба рознюхати, що там чути, чи справді збираються вони знову воювати з панами, бо ж Польща ще й досі не визнає молодого царя Михайла і образливо кличе його попеням, а королевич Владислав все ще мріє про московську корону. Треба також помацати грунт, чи не прийме нас Москва у повне підданство. Коли вони на це пристануть — буде в нас багато вільного часу добре обміркувати, на яких умовах єднатися.
— А-а... Оце діло. Довідатися та пронюхати не завадить, — заспокоєно тріпнув оселедцем Созон.
Богдан хотів знов щось сказати, але Созон виразно наступив йому на ногу і просичав на вухо:
— Мовчи вже! Не заважай розумним людям.
А Сагайдачний звернувся до Одинця і чемно вклонився:
— А тобі, пане Одинець, доведеться поїхати до Москви. Ти ж добре знаєш по-руському. Отже, готуйся, друже, в далеку путь. Зайди до мене завтра. Ще раз все з тобою обміркуємо, бо ж час дати пані Галшці відпочити, — додав він і почав прощатися.
Осінній степ — пустинний, рудий, непривітний. Запорошений ковиль здалека нагадує отару брудно-сірих баранів. Сухий бур'ян стирчить на курганах рудою щетиною, а холодні буйні краплі роси блищать у павутинні уламками битого скла.
Медже дивиться в далечінь. Над обрієм залягла гірським кряжем смуга хвилястих хмар. І здається Медже, що це кримські гори.
Втекти! Втекти з цього клятого хутора на сонячний південь, де нема жахливої зими, де земля злітає до неба кам'яними бурунами скель, а не розливається плоским зеленим озером, в якому потопають поодинокі, загублені по яругах і улоговинах хутори.
Дзвінкий гаркавий поклик долинає з неба, по-осінньому світлого і скляно прозорого. Медже підводить очі. Журавлі. Летять у вирій трикутним ключем. Попереду вожак. Витягнуті довгі шиї з гострими дзьобами. Відхилені ноги. Все тіло — поривання вперед. Дзьоби і груди ріжуть повітря, і швидко й рівно пливе під ними спорожніла пожовкла земля.
Медже до болю в потилиці відхиляє голову і безпорадно простягає до них руки.
Безкрила. Безпомічна.
Земний хробачок, якому довіку заказано путь у надхмар'я. Тільки уві сні виростають за спиною потужні крила. Тільки уві сні мчить вона в ту прекрасну, недосяжно далеку країну, де опівдні стоїть високо над морем сліпуча жар-квітка і де простягають правовірні до неї долоні під час намазу.
Медже проводить очима журавлиний ключ і, коли зникає він за імлистим обрієм, де хвилями коливається розпалене сонцем повітря, ще довго стоїть на кургані, обвита степовим вітром, — струнка, тоненька і тужносамотня, наче тополя на роздоріжжі, потім хилить голову і тихо-тихо повертає до хутора.
У Харлика Свиридовича — гості. Заїхав мимоїздом Бурдило з Кизимою.
Бурдило розповідає, що поблизу його хутора двічі з'являлися ногайські загони, покрутилися в степу, наробили тривоги і зникли.
— Обдивилися, обнюхали кожен кущик, наче розвідувачі перед війною, — стурбовано каже старий і, за своєю звичкою, застромлює два пальці у мочулясту борідку. — Я звів на ноги сторожу на могилах, підсилив її: де двоє стояло, там зараз п'ятеро. І діжки від "фігур" наново осмолив, і паклю перевірив: не дай боже десь підмокне та й не горітиме.
— Ну, а що чути за турків? — питає Свиридович, стурбований і схвильований новиною.
— Та що ж... Чекати треба їх навесні...
— Авжеж, — ніби прокидається Свиридович. — Ну, що ж, дамо Османові понюхати пороху. Але все ж таки, що це за татари були? Звідки йшли? В якому напрямку? — розпитує він, а сам міркує, що робити з своїми отарами і табунами, коли справді ногайці крутяться десь в околицях.
(Продовження на наступній сторінці)