— Tа й у Каффі все пішло шкереберть. Пиячать всі: і цехові, і невільники, і навіть жінки, забувши накази пророкові, начебто живуть у Каффі самі гяури-франки та греки. Ворота відчинені. І несуть, і везуть мажарами та гарбами і овочі, і борошно, і виноград. А від баранів та дробини на базарі і не продертися. Все подешевшало. Награбували в мурзаків та й віддають за безцінь, — зітхає Кайтмаза.
"Ну, а козаки?", мало не кричить Настя, але боїться зрадити себе. Кайтмаза запитливо зиркає в її бік і невиразно догадується, в чому річ, але мовчить, щоб дорожче продати свої новини.
— Ну, то я піду... Ой, як вже пізно: сонце зовсім схилилося за гори, — удавано лякається вона.
— Постій, циганко. Розкажи ще що-небудь, — спиняє її Настя.
— Бідній циганці час додому, бо залишиться вона з дочкою без вечері, а донька в неї лежить дома хвора, — зітхає Кайтмаза. — Ой, хоч би швидше встановили будь-який лад! Голодно стало чесній людині! Нікому не треба ані хорошого краму, ані вродливих рабинь. А речей на базарі — греблю гати... Ось і мені доручили продати таку трубку, — хитро підморгує вона. — Подивишся в неї — і корабель, що майорить десь на обрії крихітним жученям, враз наближається і начебто стоїть ось тут у бухті, і видно на ньому і капудана, і веслярів, і гармати, і прапор... Хороша річ. Навіть чайку козацьку можна побачити за десять миль, а то й далі.
Настині очі блиснули з-під вій.
— Покажи, — кидає вона з удаваною байдужістю.
Та знає Кайтмаза, чого це коштує. Мовчки витягає вона з-під шалі зорову трубку, облямовану сріблом і перламутром, розтягує її і передає Насті.
— Он бачиш фелюку? Комашка на хвилях, зернятко. А тепер заплющ одне око і приклади до другого трубку.
Настя скеровує зорову трубку на фелюку і мало не скрикує; фелюка наблизилася і збільшилася втроє. Видно, як рибалка згортає вітрило, обминаючи мис святого Іллі, — як золотіють в ній яблука і дині, як червоніють коралові баклажани, персики та кизил.
— Скільки? — придушено питає Настя.
— Вантажник, певно, десь вкрав її на пожежі, але вимагає десять флоринів [38], бо ж оправа срібна з золотом, — зітхає Кайтмаза. — А бідній Кайтмазі так треба заробити на хліб. Даси, господине, одинадцять флоринів, і трубка буде твоєю.
Настя не знає цін, та невиразно відчуває, що це занадто. Але ж не можна торгуватися в таких випадках. Мовчки ховає вона трубку під складки вбрання.
— Я дам тобі навіть дванадцять, якщо ти приходитимеш щодня розповідати мені новини, бо тут мені надто нудно, — каже вона, і голос її тремтить від хвилювання.
Кайтмаза мовчки схиляє голову. В цю мить вона знов нагадує муштровану ворону з рідного хутора, і Насті здається, що це хороша прикмета.
— А що розповідають моряки? — питає Настя. — Що чути в Стамбулі? В Очакові? Скрізь? Настя хитрує, плутає слід, та Кайтмаза її розуміє.
— Чула я на базарі, ніби козаки проскочили у море, — недбало кидає вона. — Веде їх Сагайдак, могутній і відважний бей, але ніхто не знає, де впаде його сила на беззахисні голови, як невідомо людині, де згасає зірка, що падає з неба вночі.
— А що думають старі люди?
— Різне кажуть, насолодо очей беглер-бейових. Одні, — ніби прямує Сагайдак-бей знов до Сінопа, другі, — ніби аж до Стамбула... А є й такі, що не спали всю ніч і чекали козаків, наче мусив впасти на них Азраїл, ангел помсти, разом з Мелек-уль-Мекком, ангелом смерті.
Настя до болю стискає руки. А Кайтмаза підводиться і низько вклоняється їй.
— Боронь тебе аллах, усмішко щастя. Хай будуть сни твої легкі й прозорі, як оці хмаринки на небі. Піду додому і щодня приноситиму тобі всі новини.
Минув тиждень. Щоранку приходила Кайтмаза і про людське око приносила Насті чи то гірських горіхів, чи то мавританське мереживо, амбру та мускус або венеціанське дзеркальце у фініфтяній рамі. А коли розходилися цікаві рабині та колишні наложниці беглер-бейові, Кайтмаза залишалася віч-на-віч з Настею і розповідала їй новини.
І дізналася Настя, що приборкано повстання; що сотні голів злетіли з плечей по аулах. Суворо карають мурзи повсталих кара-татар за бажання звільнитися. Повиловлювали невільників-втікачів, і тільки жменька галерників заховалася в печерах Розбійницької бухти у Каракаша-розбійника, от там, праворуч, за горами, серед стрімчастих відног Кара-Дагу. А спагі напали на Каффу вночі, захопили місто і встановили старий лад. І тепер сидять вантажники і цехові, селяни і рекрути в цитаделі, чекаючи страти.
Але зростають, ширяться чутки про козаків. Вітрильники і навіть галери не наважуються вийти в море, і все рідше влітають у Каффську затоку швидкоході італійські бригантини, важкі турецькі томбази і стрункі александрійські каравели [39].
А Кайтмаза зітхає і скоса позирає на Настю чорним вогняним оком. Настя годинами сидить на валунах, дивиться в блакитну далечінь — і так, і в зорову трубку.
Наче гаптована, міниться під сонцем зибінь. Сніжками гойдаються на хвилях чайки, граються дельфіни і напинаються од вітру жовтогарячі, білі і пурпурні паруси. Але ніде не промайне низько занурена у воду козацька чайка з червоноверхими шапками вздовж бортів, Настя бліднішає, марніє, не спить вночі, ховається від жінок, і вони хитають за її спиною головами і по-своєму розуміють її.
— Сумує вона за Селімом. Ось воно, жіноче серце: поки він був, фиркала вона на нього, як дика кицька, а тепер чекає не дочекається.
Сьогодні Насті надзвичайно важко. Рік тому принесли її до палацу, знесилену душевною мукою. І нема надії на близьке визволення. Сумно оглянула вона обрій і безсило впустила трубку на жорству.
Довшають бузкові тіні. Замовкають цикади, що співають опівдні і під нічною росою. Легкий вітерець повіяв з моря, граючись Настиним волоссям, а Настя не рухається, і все сидить, і не підбирає зорової трубки.
— Хай будуть благословенні мрії, що сповивають твою молодість, — зненацька забринів над її вухом улесливий голос Кайтмази.
Настя мимоволі поморщилася. Обридла їй ця барвиста східна мова, наче вбрання, на якому занадто багато оздоб.
— Сумуєш, господине? — питає циганка і сідає біля її ніг. — Важко ужитися орлиці в неволі. Золота в тебе клітка, та все ж клітка.
— Що нового? — роздратовано уриває Настя.
Вона зневірилася у появі козаків і питає, аби урвати бридке Кайтмазине підлабузнювання.
— Тихо в Каффі. Мовчать каффяни, як море перед негодою. Завтра страта повстанців, хай учиниться над ними вирок правосуддя. На площі біля Біюк-Джами [40] вже будують поміст. Скарають і ремісників, що забили нахипа [41], і галерників за капудана-башу [42], і караїмів за крадіжку амфори золота і за несплату податків та всіх інших.
Бачачи, що повстання остаточно задушено, Кайтмаза намагається згладити свої попередні розмови, в яких бриніло співчуття до повсталих.
Але Настя не може слухати.
— Замовчи! Годі! Тоскно мені! Гидко! — зненацька скрикнула вона і заридала.
Кайтмаза розгубилася. Кинутися до палацу по жінок? Але ж почнуться розмови, запитання. І тоді не можна буде розповісти те, чому вона зараз прибігла до Насті. І цілує циганка Настині руки, і винуватими очима зазирає їй в очі:
— Віщий сон бачила я сьогодні про тебе, господине. Наче підносить тебе на крилах степовий орел і пануєш ти звідти над всесвітом, як Чатир-Даг [43] над горами Яйли, наче срібний місяць проміж зірок небесних. Дай руку, господине. Дай прочитати на рисах долоні, що судиться тобі в майбутньому.
— Іди геть! Дай мені спокій! — видерла Настя руку. — Дай мені побути на самоті. Невже ти не бачиш, що все тут мені обридло?!
— Не жени, господине, циганку, вірну собаку, від своїх ніг, тому що наближається час, коли вона тобі стане в пригоді. Слухай краще казку, повну для тебе таємного, віщого змісту. Чи не про тебе, часом, склали її казкарі, бо твоя доля скидається на казкову, як скидається птах на своє відбиття у прозорій водоймі твого палацу.
— Ну добре. Кажи, тільки швидше, — з огидою скоряється Настя, бо розуміє, що не позбутися настирливої циганки.
Кайтмаза мовчки схиляє голову і, схрестивши по-східному ноги, торкається гачкуватими пальцями Настиного серпанку [44].
— Давно-давно, коли ще діди наших дідів не народилися на світ, дрімучі ліси вкривали Кримські гори і долини, і навіть передгірний степ, де тепер росте лише сірий полин. А пущі і ліси кишіли дрібним і великим звіром, і жахливіші від усіх хижаків були сірі ведмеді.
Був у ведмедів свій хан, велетенський ведмідь, наче гора, поросла чагарником, та такий хижий і лютий, що люди боялися жити в Криму, і ніколи їх нога не переступала Перекопу. Проте ведмеді ходили в степи Ляхистану [45] і жерли тубільців, а ті, щоб врятуватися від жахливих сусідів, платили їм харч [46] або ховалися за ріками і болотами у глибоких печерах. Але випивали ведмеді глибокі річки і вишкрябували людей пазурами з печер, а тих, хто намагався врятуватися човнами, топили величезними хвилями. Божевільні від жаху, тікали люди на всіх вітрилах, але рідко кому щастило врятувати своє життя.
І тоді починався кривавий бенкет. Ведмежий хан ковтав людей живцем, і ніхто на світі не міг його подолати.
(Продовження на наступній сторінці)