— Та я тебе не обвинувачую. Я кажу, що коли зі мною скоїлося лихо, треба якось мені допомогти, підтримати.
Але Єля оскаженіла:
— А ти мені сказав, що в тебе лихо? — верещала вона. — Ти, наче злодій, ховався від мене! Тепер я розумію різні натяки... І ти ще насмілився мені докоряти!.. Іди вимагай від своїх хлопів нових данин та толок, а мене не займай! Опечешся!
Горленко кипів, але важким зусиллям волі стримався і заговорив сухо і ніби спокійно:
— 3 хлопів нема чого взяти. Ти знаєш, що після татарського нападу панство переманює їх один у одного. На хлопа полюють, як на рідкісну дичину. Невже б я став з ними панькатися!
— Продай ліси на попіл. Ти ж казав, як це корисно. — Так, але тому, хто має тисячі волоків, а не злиденний клаптик, як наші Хутірці. Я написав Убальдіні [14] до Кракова. Він навіть не відповів.
— Ну, то продай воли.
— Де? Ярмарки ж почнуться за місяць... Все я передумав, Єлю; і мед, і горілку можна продати, і став з коропами спустити, та на все треба час. А лихо обступило, як огонь. За тиждень — кінець. Годі думати і шукати собі порятунку.
Пані Єля знизала плечима. Перший переляк минав, і хоч десь глибоко народжувалася жалість до чоловіка — вона не виказувала її. Бажалося помститися, принизити, покатувати його. І, притамовуючи теплу хвилю ніжності, вона, спитала насмішкувато і гостро:
— Тоді навіщо нам говорити? Все'дно я тобі аж ні в чому не допоможу.
— Можеш допомогти, якщо забажаєш, — видушив Горленко, болісно здригнувшись від її тону.
— Он що! Яким-то чином?
Горленко помовчав з хвилину і раптом наважився:
— Продай своє перлове намисто. За нього дадуть двісті флоринів. Решту здобуду я: залишу Доліві-Ясенському шубу і діамантовий перстень. Кінець кінцем мусить повернутися й валка з лиману.
— Мої перли?! — лунко зареготала Єля. — Пробачте, шановний пане. Це — спогад небіжчиці-мами. Звичайно, для тебе нема нічого святого... Тобі нічого не шкода... Хай жінка скине останню сорочку...
— Єлю!..
— Що "Єлю"? Не дам я материних речей, щоб сплачувати твої грішки! Треба було спочатку подумати і не сідати за карти з порожньою кишенею.
— Але ж, Єлюсю... Слово честі... Врятуй наш хутір, і я куплю тобі аж два намиста.
— Звідки? Мабуть, вигравши у Фалієро?
— Ах, он як! — несамовито гримнув Горленко, хапаючи шапку: — Я гадав, що ти мені дружина, а не злий ворог, — кинув він, грюкнув дверима і вийшов із світлиці.
Задихаючись від люті, зупинився він на ганку і провів рукою по шиї, начебто комір душив його. Хіба в цієї ляльки, в цієї порожньої крутійки є серце?! Хіба їй шкода чоловіка та дітей?! Але треба щось діяти. Ну що ж, доведеться-таки продати свого улюбленого жеребця. Полковник Іллеш давно на нього задивляється. Мабуть, дасть триста флоринів, а решту покриє виторг за пшеницю. Ех, коли б не татарський напад!.. Він би багато витиснув з хлопів — і данинами, і грошима. Перевів би їх на волоки і залишив би старі лани лише тим, хто враз сплатив би йому по кільканадцять злотих.
Проте ніколи міркувати. Треба дістати грошей сьогодні ж, бо залишається лише тиждень. І тоді... О, клятий лихвар з головою мерця! Такі, як він, не милують...
Холод пробіг по спині Горленка. Відігнавши хортів, збіг він з ганку і рушив до стайні.
І в цю мить за високим тином садиби майнули круторогі воли, розчинилися рипливі ворота і перша мажа бажаної валки в'їхала на двір.
Нарешті!
Горленкові серце здригнулося радістю. Теплою хвилею прилинула до нього кров. Але що це таке? Перші мажі порожні, а на інших якісь великі горби, щільно вкриті волячими шкурами. Схвильований валковий біжить підтюпцем до Горленка і здирає шапку з сивуватої скуйовдженої голови.
— Ну, як? — схвильовано питає Горленко.
— Ой пане, біда! — видихнув валковий і припав до панської руки. — Пішли козаки в море, а ми саме пшеницю в лимані вантажили. Так чортові турки кинули нам гаманець, пшеницю — у море, а самі — тікати. А в гаманці — самі мідні акче та парички [15]. Тринадцять возів як згоріло. Недурно кажуть — чортова дюжина.
Щось різонуло Горленка по серцю льодовою бритвою. Світло потьмарилося в очах. Він замахнувся на валкового нагаєм, потім, стиснувши зуби, зламав його об коліно, кинув уламки в бур'ян і рушив додому.
А в ворота в'їжджали все нові й нові вози...
КАЗКИ ЦИГАНКИ КАЙТМАЗИ
Сонячний блиск. Тиша. Південь. Ось-ось заспіває муедзин [16] свій співучий азан [17] і на високій вежі цитаделі великі італійські дзигарі виб'ють дванадцять. Тіні коротшають. Туляться вони під виступи водограїв, заповзають під дахи, низько напущені над стінами, наче в китайських кумирнях, але навіть в їх бузковій сутіні:— не сховаєшся від спеки.
І тихо-тихо на дворі позаміського палацу беглер-бейового [18].
Куняють голуби на карнизах, впинаючись у різьблення кораловими лапками. Мружиться тигровий кіт біля водограю. Ліньки йому припасти до розпаленої землі і, прудко промайнувши в повітрі, впасти на безтурботного роззяву-горобчика. Як мертві, валяються хорти під муром, безсило висолопивши язики. І, наче димок від наргіле [19], тремтить і в'ється над брилами бруку розтоплене, скляне від сонця і спеки, повітря.
За муром, в садах сералю [20], теж нема прохолоди. Зеленим кучерявим хутром облямовують вони гребінь гори і, перекинувшись на південні схили, збігають у затоку біли скелястого мису.
Садівники-негри дбайливо пестують кожне дepевцe. Зранку пораються вони в саду, носять з водограїв важкі бурдюки води, поливають дерева і квіти, а потім непомітно зникають, щільно причинивши хвіртку у бічному мурі.
Дзвенять цикади, сп'янілі від сонця. Дзвенить прибій на жорстві біля ніг. Дихають ароматом вічнозелені туї, захищені від півночі горами.
Але як тут нудно, як самотньо!.. . Настя сидить на камені, охопивши руками коліна, дивиться на море і не бачить його. Блакить, блакить... Море та небо, завжди безхмарне і сонячно-синє. Наче нема на світі ані білих снігів, ані сіреньких хмарних днів, коли так легко дихати медовою свіжістю березового гаю. Іскри в морі. До жужелю перепалене каміння і трави, гіркі й ароматні, як масті сірійського крамаря.
Сьогодні рік, як продано її на вагу золота і принесено до беглер-бейового палацу. І нема звістки від Сагайдачного. Невже забув він, свою Настю, або влучила в нього куля? Безнадійність і сум стискають дівоче серце. Яке щастя, що турецький султан послав беглер-бея Селіма на перську війну, але ж кожна війна має кінець. Недарма Абдул, облудний і суворий євнух [21], який заступає у Каффі Селіма, говорив жінкам, що Селім незабаром повернеться. І Настя міцно стискає зуби, щоб не розридатися, і дивиться на море повними суму очима.
Знов хитрувати. Дивитися Селіму просто в вічі, і тремтіти від жаху, і ховати цей жах під виглядом гордовитого презирства, завжди напружена, як тятива під стрілою, і марно і безнадійно чекати на визволення.
Коли ж, нарешті, прийде Петро?! Вже вісім років щоліта налітає він на чорноморські береги і повертається на Січ, і ще ні разу ані куля, ані шабля не торкнулася козацького гетьмана. Чому ж мовчать, не згадують його татари? Якби він вмер — тисячі тисяч правовірних зітхнули б полегшено і по всіх мечетях знеслися б молитви зраділих людей. Але й досі вколисує рабиня Альме своїх маляток, лякаючи їх ім'ям Сагайдачного; і досі роздмухують татарки в Настиному серці надію, коли шепочуть перед сном: "Хай подасть нам аллах мирний сон і врятує від неволі козацької".
Чого ж він бариться? Ще тиждень, ще місяць-два, повернеться з походу Селім. Що ж тоді? Кинутись у море з цієї скелі, що нахилилася над хвилями скам'янілою велетенською жабою, або спочатку вколоти Селіма отруєною шпилькою, купленою у Кайтмази? Але тоді не буде порятунку: задушать її, як скаженого собаку, зав'яжуть у лантух і кинуть у море на поживу рибам.
Невже забув її Петро, покинув, покохав якусь іншу?!
Але ж днями блимнула надія.
Було це прозорого ранку, коли курява на дорозі ще прибита свіжою росою, а нічні датури не згорнули своїх білих глечиків-квітів. Прибігла до Насті рабиня Альме, узята на сім років у рабство за не сплачений чоловіком податок:
— Господине! Господине! — белькотіла вона з очима, повними благання і надії. — Прийшли до тебе жінки. Дозволь їм увійти.
— Чого? — здивувалася Настя. — Я не замовляла ані квітів, ані овочів. Що їм треба?
— Вони прийшли благати тебе за дітей. Вони нещасні, господине!.. Дозволь їм увійти, — не відповідала Альме на запитання.
— Ну добре, — знизала плечима Настя, — але хіба я зможу їм допомогти?
— Зможеш, господине! Зможеш! — радісно схопилася Альме, на льоту цілуючи Настину руку. — Вони тобі все розкажуть.
І за мить увійшли до покою три жінки-татарки в фередже [22] і кілька караїмок в жовтих шовкових пов'язках з намистами з золотих дукатів. Переступивши поріг, вони впали навколішки і підповзли до Насті, простягаючи їй свої подарунки — розкішне перлове намисто і кілька іджіарів [23], вишиваних нефарбованим шовком по тканині шере.
— Ми принесли тобі наші сльози, господине, щоб ти їх випила з наших очей, як сонце випиває з квітів нічну росу, — урочисто заговорила старіша з караімок, добре вивчивши свою барвисту промову.
І раптом збилася з тону, схлипнула і, припадаючи до Настиних ніг, заридала.
(Продовження на наступній сторінці)