І знов повіки його безсило заплющилися. Настя тихенько підвелася, підбила йому подушки, загасила свічки, крім однієї, заставила її світло опpaвою старої книжки, підсунула йому питво. Він ніби прокинувся, вдячно стиснув їй пальці і ледве чутно потягнув її до себе. Настя зрозуміла і мовчки схилилася до його вуст.
Свічка горіла тьмяно. Самоцвітами мінилися лампади біля ікон. Сагайдачний мовчки дивився в пітьму і відчував на губах терпку й скорботну ніжність її поцілунку. Не було вже в ньому весняного тріпотіння минулих років. Кохання згасло: є тільки примиренність і скорботна туга за молодістю й минулим. Догоріло воно, як каганець, де пересохла олія...
"Так цілують кохану людину в труні", думав він, але не жахався, а тихо і обережно стискав губи, щоб ще раз відчути її прощальну ласку.
Щось тонко й протяжно дзвеніло в ушах. За грубою мирно виспівував цвіркун, і забувався плин часу у нічній тиші, у теплій дрімоті м'якої постелі, у тихій тузі передчування кінця...
А поруч, на столику, рівно такало крицеве серце годинника, помірно і невблаганно відраховувало неповоротні хвилини...
Вдень чимало людей одвідувало Сагайдачного. Лікар Ле-Куртьє, Настя й Хома Причепа охороняли хворого від турбот і хвилювань і рідко кого пускали до нього, ще й попереджали, щоб одвідувач нічого не розповідав такого, що могло б схвилювати Петра Конашевича. Козаків і старшину відсилали вони до осавулів; виписчиків та січовиків, що найбільш турбували його своїми докорами і скаргами, приймав писар Лаврін Пашковський, і тільки друзі бачилися з Сагайдачним.
Щоб не заважати чоловікові, Настя оселилася в горішних світлицях і тільки вдень спускалася до Петра Конашевича, а коли розмова надто втомлювала його, ішла знов до себе і годинами сиділа біля вікна, дивилася на снігові кучугури під вікнами, на оголені сади з зеленими кулями омели і з чорними патлатими гніздами гав та граків, що дивовижно нагадували подерті шапки голоти, на зелені й золочені куполи церков на тлі важкого громадища замкової гори, і в міцно стулених її вустах відчувалася туга й самотність. Наче силоміць пострижена у черниці, вона скорилася долі, але ніхто не знав, як гірко, і сумно було їй у Києві. Місто, що колись вабило її бурхливим буянням життя, здавалося їй після Стамбула жалюгідним селом, де плине час одноманітно, повільно і нудно, як вода у болотяній затоці, порослій тванню і очеретами.
Вона сумлінно виконувала обов'язки господині, турбувалася про хворого гетьмана, дбала, щоб він вчасно снідав, обідав та вечеряв, щоб у покоях було чисто й чепурно, але ніколи не виходила за ворота і тинялася по покоях і по садку в темному одязі, наче в жалобі. Вона ніколи не скаржилася, але Петро Конашевич відчував, що тужно й скорботно їй у Києві, але ні про що не розпитував. Та й вона ніколи не згадувала в розмовах Стамбул. Нібито оберігаючи одне одного, мовчали вони про Туреччину, проте за Крим і за Каффу розповідала вона охоче і навіть захоплено. І з її оповідань Сагайдачний вперше побачив Крим у його справжньому вигляді, а не крізь хмари порохового і пожежного диму при світлі заграв.
Залізне здоров'я Сагайдачного шалено опиралося смертельній хворобі. Довгий відпочинок, пильний догляд і піклування досвідченого лікаря врівноважили його змучене серце, і лікар вже почав надіятися, що поверне йому здоров'я й життя...
А життя непомітно й невпинно відходило, віддалялося від хворого гетьмана у якусь безмежну далечінь. Старшина, військо, братство, школа, цехи, магістрат — всі жили поруч своїм власним життям, а він, як виловлена риба, лежав нерухомо і тільки вгадував, що поруч буяє життя, і безсило дивився на нього збоку, наче сторонній глядач.
Рухлива й діяльна вдача Петра Конашевича не мирилась з його нерухомістю: він відчував себе чи то в'язнем, чи то сповитим немовлям, і дух, бадьорий дух рвався з хворого тіла, шукав роботи, руху, боротьби.
— Пане лікарю, я цвіллю візьмуся, отак марніючи в ліжку, — скаржився він французові. — Навіщо ця мука? Я вже можу рухатися, навіть ходити.
Але лікар не довіряв зрадливій хворобі і суворо й невблаганно хитав головою:
— Не можна! Мсьє гетьман мусить довго лежати. Тепер не ран головна хвороба, а сертсе. Не можна квілювати і втомлювати його. Тсе дуже небезпечно.
І гетьман скорявся, і знов лежав дні і ночі, і з нудьги радий був кожному одвідувачеві.
Якось завітала до нього Галшка Гулевичівна. Вона схудла й змарніла за рік, дрібні зморшки гусячою лапкою зібралися в неї під очима. Помітно було, що якісь турботи гризуть її, і дійсно, майже з перших слів почала вона довго і нудно скаржитися на свої справи.
— Ох, ці кляті борги! Я позичила в патера Алоїзія триста флоринів, але процент росте на процент, і тепер я винна йому щось із п'ятсот. Пішла я до нього, а він: "Коли б це були мої гроші, я міг би відстрочити термін або зменшити ріст, але ж гроші нашого кляштору, а я, як пастир добрий, мушу дбати на користь і процвітання святої оселі, отже, робіть що завгодно, але я змушений вдатися до суду і стягнути з вас борг". О, клятий єзуїт, гірший від лихваря Аврума Шмойловича!.. Ні, правду кажуть люди, що важко жінці без чоловіка... Кожен готовий ошукати... Пішла я до Аксака. Адже ж зять і суддя, а він замість порятунку щось там базікає про закон. Ось тобі й родич!..
Галшка витягла хусточку і притулила до очей, потім несміливо і не дивлячись у вічі, попросила у Сагайдачного грошей.
Він дав їй потрібну суму, дещо порадив і був майже радий, коли вона пішла.
Хома Причепа вдень і вночі пильнував свого вихованця. Як і колись, називав його "бісовою дитиною", але тепер якось сумно і болісно бриніли ці жартівливі слова. Він давав йому ліки, годував його і позирав на Настю з неприхованою ворожістю, а щоб розважити хворого, розповідав йому всі міські новини.
— Відтоді, коли повернувся з Московщини пан Одинець з царською грамотою, багато стало в Києві московитів. Влітку — прочани сунули до печерських угодників, та не поодинці, а цілими ватагами, а зараз, узимку, купець за купцем саньми їде. У неділю привіз купець Семибратов хутровину. Багатющий купчина. Поруч з магістратом хату купив — пам'ятаєш ту, що з великими зеленими ворітьми? Зайшов я до нього в крамницю подивитися. Ух і хутровина ж у нього! Соболі — чатами ніжніші за шовк. А песці!.. Та не такі, як у нас, а білі-білі як сніг. Просто замети на прилавку лежать. Є ясно-сірі, блакитнуваті. І горностаї є, і хохулі, і куниці. А бобри! Та наші бобри проти московських і півшеляга неварті. І ведмеді там є навіть білі... Та усього відразу і не запам'ятати...
А вчора ще приїхав купець, такий товстий, самоцвітне каміння продає. Теж хороші камінці: є зелені, як трава, смарагда на ім'я, а інші, наче бузок. І бурштин є, і перли. А коралів зовсім нема. Хома на мить замовкає, уявляючи собі все бачене, потім веде далі:
— Наші теж до Москви тепер їздять... Нещодавно Балабуха повернувся з Московщини, возив туди турецькі килими. Кажуть, ніби добре там заробив. А Созон Балика венгржин збирається везти. Цілу валку готує. Відома річ: жадюга він і не промине, де можна хапнути зайве.
Сагайдачний слуха, та відразу забуває. Невгамовна, таємна тривога про долю козацьку та рідну землю так глибоко всмокталася в його душу, що він і сам не знає, чим і як її притамувати.
А Хома, вичерпавши всі цікаві, на його думку, новини, які можуть хоч трохи розважити хворого, сам того не помічаючи, завжди і неодмінно починає розповідати про цехові справи.
— Нема по майстернях роботи. Просто хоч помирай. З'їли нас мита та фільварки, а добила ця клята війна. Ну й тікають майстри, куди хто може, або роблять самі без підмайстрів та учнів. А підмайстри лютують, у партачі пошиваються. Просто горе... Ми плюндруємо партачів, щоб хліба не відбивали, а вони грабують та підпалюють нас або по панських фільварках оселяються... — повільно розповідав Хома, пихкаючи люлькою у запалену грубу, щоб дим від міцних корінців не пошкодив хворому. — А з магістратом знов нові чвари. Вони ж, мерзотники, вигадали копати узвіз на Уздихальниці. Та бісові він потрібний, той узвіз!.. Ну, а якщо панам радцям зручніше возити цеглу та різний крам або дрова, то хай самі й копають, а не ми... А магістрат знов позивається з кляштором святого Домініка через вагове [331]. Бо ж скрізь по містах вагове йде на користь магістрату, а не костьолові римському. Такий зняли гармидер: і тобі прокуратори, і тобі возні, і протестації!.. Та хай їм всячина — хай собі сваряться, аби нас не чіпали... А от стації за твоє військо, хоч як лютуватимуть пани радці, ми їм вдруге не сплатимо.
— Яка стація? — підводить голову Петро Конашевич. — Хто її вимагає? За що?
— Та магістрат же ж, — пояснює Причепа, смокчучи згаслу люльку. — Це коли ти йшов до Московщини в останній похід і став із військом у Києві відпочити. Тоді всі міщани — і замкові, і права магдебурзького — згодилися вкупі харчувати твоє військо. Ну, сплатили ми магістратові, що з нас належало, поклали вони наші гроші до своєї скриньки, прогодували військо як слід, дали йому пороху, куль, зброю полагодили, горілкою, медом почастували, а тепер кажуть, що ми свою частку не дали, і вимагають з нас вдруге грошей. Ну, а ми їм — протестацію, а там і ножі знайдуться, якщо добром і судом не доб'ємось нашої правди! — палко кидає цехмістер і зам6вкає на півслові.
Петро Конашевич відкидає ковдру, встає на ноги і обурено шукає чоботи.
— Та ти?!. Та що ти собі видумав? Ой господи, та не можна ж! — кидається до ліжка старий майстер. — Та що ти, бісова ж ти дитина, вигадав?!
(Продовження на наступній сторінці)