— Та взяли ж нас людолови... Кантемир-мурза з ордою... Погнали... Голодних, холодних... І дівчаток маленьких, і панночок, і молодиць — усіх разом... А тепер, як замирився пан круль з падишахом, — розпочали вони нас ділити... А яничари не схотіли, щоб нас забрали беї та баші... і накинулися на нас, як вовки... Ой, що там діється! Всіх... прилюдно... І продають за дурничку... За злотий — дівчина, а трійко молодиць за два злотих... Ой, та врятуйте ж нас, викупіть!.. Адже ж по злотому... За людину... дешевше за хортів...
— Заспокойся, дівчино. Вони тебе не візьмуть. Ми відвеземо тебе додому поважно казав Владислав, удаючи тверезого і милостиво урочистого.
Але дівчина не підводилася і цупко тримала його за чоботи.
— Ой паночку ж!.. Та всі ж вони там залишилися... Ой, та ви ж звідси й не бачите!.. Ой, що там робиться!.. Скільки муки, скільки сліз... Сором який!.. Ой, та врятуйте ж нас, викупіть!.. А турецький дозорець впіймав мене, коли я тікала, та й відпустив: "Біжи, — каже по-нашому, — до королевича, хай врятує". Добрий такий....
— Так ти кажеш, є там і наші панночки? — втрутився Якуб Собеський. — А хто саме?
— Та... панна Сущівська та пробощева небога з-під Бара... Та бог же їх святий зна... Тисячі ж нас. І сором такий, мука... Навіть дівчаток маленьких вони не жаліють. А батьки, брати дивляться... Скуті, зв'язані...
І вона знов затремтіла від ридань, не мала сили розповісти, виказати те, що бажала, і вже відчувала, що слова її не доходять до серця панів.
— Добре, дівчино. Вранці побачимо, а ти йди собі. Там тебе нагодують, дадуть щось тепле, — твердо відказав Якуб Собеський, бачачи, що королевич щось мимрить і плутає п'яним язиком.
Дівчина звелася на ноги, низько схилила голову і пішла геть. На порозі вона озирнулася, зиркнула на танцюристів, на мить спинила погляд на купках золота перед гравцями, рвонулася до них, як до порятунку, і раптом зів'яла, стенулася і мовчки вислизнула геть.
На ранок турецьке військо вирушило додому. Неосяжною повіддю піших та вершників, гарб, мажар, гармат, навантажених верблюдів, ішаків та ослів, ясиру та худоби, поранених та калік полинуло воно на південь, де за похмурим обрієм синів широкий Дунай, а за Дунаєм — височіли оповиті хмарами і снігами Балканські гори. Сунули хворі, схудлі і виснажені, але вважали себе за переможців.
І ще одну ніч про пиячив і пробенкетував у Хотині королевич, а на ранок здав Хотинську фортецю турецькій залозі і теж вирушив на батьківщину — назустріч північному вітрові, снігам та зимі.
Смутний, жалюгідний вигляд мало польське військо. Знесилені, бліді, з запалими очима йшли пішки нещодавно хвaлькувaтi і гордовиті гусари, а на побитих підводах везли не харчі і трофеї, а поранених, хворих та труни з забитими. Чимало було корогов та орлів, але обмаль воїнів під тими корогвами, а ще менш дисципліни.
Діставшись до Дністра, військо кинулося до переправи з такою поквапливістю, начебто йшло додому не регулярне військо після так званої перемоги, а тікала розтрощена ватага розбійників від переслідування коронного війська.
Кантемир-мурза і на цей раз скористався з нагоди, зненацька напав на польське військо, чимало забив, чимало захопив у полон і зник у своїх неосяжних степах — хижий і невловимий, як беркут-орел.
НА ГРАНІ ЖИТТЯ
Всі забули за Петра Конашевича. Під час мирних перемов лежав він у своєму наметі і не підводився. Страшенна кволість підкосила його. Рана не загоювалася, серце працювало погано. Він задихався від найменшого руху, навіть тоді, коли намагався лягти на бік або змінити сорочку, і лікар Ле-Куртьє заборонив йому не тільки рухатися, але й приймати відвідувачів і навіть розмовляти.
Причепа сумлінно доглядав хворого і або клював носом, або по-баб'ячому підпирав неголену щоку долонею і важко зітхав та чмихав носом — чи то від нежитю, чи то від непроханих сліз.
Старшини спочатку одвідували свого гетьмана, але владно-застережливий жест лейб-медика зупиняв їх на порозі, і вони потроху звикли обходитися без Сагайдачного. Польське командування раз у раз надсилало спитати, як ся має пан гетьман, а потім теж забуло за нього, і тільки лікар не залишав свого пацієнта.
В день підписання пакту з Туреччиною королевич надіслав Сагайдачному запрошення на бенкет. Він ніби не розумів, що гетьман дійсно тяжко хворий, а не відлежується від військових небезпек. Але коли лікар відповів посланцеві суворою правдою, королевич надіслав хворому різних страв з свого столу, барильце рейнського та барильце венгржину, різних горілок та настоянок від пропасниці, ще й ласощів, з подарованих йому падишахом. Петро Конашевич подякував за увагу, але не доторкнувся до принесеного, і старшина поодинці одвідувала свого гетьмана — "покуштувати королівського частування".
Сагайдачний був до всього байдужий. В безсилій напівдрімоті спливали його денні й нічні години, і ніхто не знав, про що він думає або снить у півтемряві намету.
Він пізнавав зміну дня і ночі з виспівів муедзинів у ворожому стані, з лунких сурм і тупотіння коней, коли гнали їх на водопій, з тисячі дрібниць військового життя, знайомих йому з юнацтва, але ніщо не збуджувало в ньому ані радості, ані тривоги, ані навіть цікавості. Знесилене тіло нібито спочивало після напруження довгих років політичного і бойового життя, але не сили й не відпочинок несли йому ці самотні години...
А коли вирушило на південь Османове військо, коли королевич здав туркам Хотин і Любомирський наказав готуватися до виступу, — знов зачастила старшина до Петра Конашевича.
Гірко скаржилася вона на польське панство:
— Непотрібні стали. Поки ми билися з ними пліч-о-пліч — віталися вони з нами, за шляхетних панів нас мали, питали, як наше здоров'я, а зараз — і не відповідають на привітання, ніби вперше й бачимось. А якщо й заговорять — одразу ж починають вихвалятися, що без нас обійшлись би в поході, або докоряють нам хлібом козацьким.
Сагайдачний мовчав. Мертва байдужість відсунула від нього геть усе, що так хвилювало й турбувало його нещодавно. Тільки серце відгукувалося на кожне слово, на кожен дотик життя і тріпотіло в грудях пораненим птахом. Він червонів, задихався, піт рясно виступав на його чолі, і переляканий Причепа зривався з дзиглика біля входу і випроваджував непроханих одвідувачів.
Любомирський надіслав Сагайдачному виписку з пакту з Туреччиною, де Річ Посполита зобов'язується заборонити козакам піратські походи у Чорне море. Гетьман польний закликав Сагайдачного не порушувати цього артикула, бо надто дорогою ціною здобуто мир. Конашевич чемно, але стримано відповідав, що вірні слуги корони знають, що робити, і, не чекаючи відповіді, наказав перейти Дністер.
Перед виїздом королевич Владислав подарував Сагайдачному свій критий і теплий візок і наказав своєму лейб-лікареві Ле-Куртьє супроводити хворого гетьмана в Київ і залишитися при ньому, поки він потребуватиме медичної допомоги.
Київ зустрів його першими глибокими снігами, іскристою блакиттю срібних місячних ночей і суворим гудінням оголених зимою садів і соснового бору, що обступав місто з боку Куренівки й дороги на Львів і Житомир.
Із зовнішньою теплотою і турботливістю привітала його й Настя, і не пізнав Петро Конашевич свого заможного, але холодного й необжитого парубочого лігвища. Затишно, привітно й чепурно, навіть розкішно виглядали тепер його покої. Фіранки з венеціанського мережива і важкі оксамитові портьєри надавали кожній кімнаті затишку. На покутті блищали вибагливо гаптовані рушники та іджіари з татарських селищ. По кутках і в передпокої стояли опудала ведмедів і орлів — мисливські трофеї Петра Конашевича, барвисті килими вкривали стіни. На них блищала зброя. Турецькі й татарські чарки, келехи, всуміш з московськими срібними братинами і чарами філігранного виробу, і льодовий венеціанський і чеський кришталь оздоблювали полиці та креденці [330], а навосковані блискучі підлоги з старого дуба нагадували ковзанки, на яких розкидані були пухнасті ведмежі й вовчі шкури. У грубах і канах привітно гоготіло веселе полум'я. Все говорило про мирне, безтурботне життя, про бажаний і потрібний відпочинок після важких походів.
Радісно й вдячно посміхнувся Сагайдачний дружині, коли його внесли до спочивальні і обережно поклали на ліжко. З нечуваною насолодою випростався він на ковзких простинях тонкого голландського полотна і заплющив стомлені очі.
Поруч, у вітальні юрмилися братчики, дидасколи, радці, старшина. Він чув їх стриманий гомін, але втома від подорожі і солодке почуття, що нарешті він вдома, сповивали йому очі дрімотою.
День минув у розмовах і втомних прийомах, аж поки лікар Ле-Куртьє зажадав для хворого цілковитого спокою.
Сутеніло. Непомітні вдень, заблимали лампади червоними жаринками і зеленими світляками. Десь за грубою виспівував цвіркун своєї одноманітно-затишної пісеньки. На шибках діамантово мінилися під місяцем крижані мережива зими. На столі горіли високими рівними списиками воскові свічки. Сагайдачний повечеряв і відіслав Максимка.
— Настуню, — покликав він пошепки. — Посидь трошки зі мною.
Настя мовчки сіла на його ліжко, але розмова не ладилася. Слова здавалися буденними, сірими і навіть холоднуватими. Сагайдачний хотів висловити їй багато-багато, але не вистачало ані слів, ані сили, і все, що здавалося в дорозі таким значним і потрібним, раптом здрібнішало, стало зайвим, нудним і фальшиво піднесеним. І він здивовано відчув, що нема вже в ньому чогось палкого і щирого, що вогником жевріло в душі стільки років.
"Втомився я. Заслаб. Відпочити", думав він, але, сам не йняв віри власним думкам.
(Продовження на наступній сторінці)