Адміністративна заборона грати по селах завжди викликала в Івана Тобілевича обурення. На його думку, великий чинник культури і освіти — театр — залишився, неначе якась іграшка, приступним лише заможному прошарку населення міста. Він не міг пролити ані одного променя освіти в темні сільські маси. А тимчасом одна така вистава, яку нам пощастило дати на селі, довела ясно, яке значення може мати театр для селян. Вона показала, що селяни можуть дивитись виставу з великою увагою, розуміти зміст п'єси і робити свої висновки. Я мушу сказати більше, — що селяни поставились до п'єси з більш глибоким розумінням, ніж глядачі міста. Це було в Кременчуці, за кілька років до смерті Івана Карповича. Одна дідичка, яка була дуже поступовою людиною і захотіла зробити для селян свого села приємну несподіванку, запросила наш гурт приїхати до неї і показати комедію Тобілевича "Сто тисяч". У тому селі, заходами сільського учителя, було вже улаштовано сцену й декорації. Грали ми виключно для селян, і ця вистава довела правдивість думок Івана Карповича про ту велику користь, що її міг би дати театр селянам, якби дозволено було давати вистави на селі. Враження артистів від цієї виняткової аудиторії і враження селян від вистави залишили в серцях одних, і, напевно, й других, нічим не стерті спомини. Для нас, акторів, ця вистава на селі, у природному, натуральному оточенні була якимсь цілющим струмочком живої води для наших втомлених тоді нервів.
Вінок з колоссям жита і пшениці, — бо діялось це у жнива, — перев'язаний вишитим рушником, був надовго дорогою згадкою про цю незабутню виставу. Він тішив водночас і автора, і артиста.
Неминучі наслідки пережитих тяжких подій привели до скорого і невблаганного кінця життєвого шляху Івана Карповича Тобілевича. Подаю уривок з його листа до синів і дочок, що жили тоді на хуторі, і в тому листі сам він розкаже про свої фізичні й моральні почування:
"Любі мої, кохані діти! Сили мої мене зрадили. Будучи в Харкові, я в останні 16 день не брав участі в виставах — думав: одпочину і енергія підніметься. Увесь цей час лічився. Тим часом енергія не піднялась, апетиту, як не було, так і нема, — і, почавши в Сумах грати, я побачив, що довго так силувати себе я не можу — і от ми рішили з мамою покинути театр серед сезону. З цього видко, як мені тяжко, коли я мушу покидати любиме діло в розгарі сезону. Що робить? Тепер виникає питання, де нам жити?
В Києві буде дорого коштувати. А при тому, що я хворий, нам треба мати добре помешкання, де б було і повітря, і тепло, і спокій, а все це коштує, та ще коштує. Знову, як я подумаю про ті потреби, яких вимагає від мене моя хвороба, — бачу, що це можна мати тільки за дорого, живучи в городі — сам не знаю, що робити. Нарешті, все-таки схиляюся до мислі осістися на хуторі, бо коли на хуторі витратити половину того, що мені тут коштує, то, очевидно, життя моє буде не гірше, а навпаки, краще, ніж тут в переїздах і поневіряннях в такий час, коли мені бракує здоров'я. Столова і батькова кімната та ще та, де живуть Юрки, мусять устроїти дитячу колонію і одну сім'ю; а друга може бути в світлиці: нам же треба нашу кімнату, щоб дітлахи в часи мого спочинку були ізольовані, щоб і я був спокійний, і їм було добре. Обрахуйте там на місці, як це зробить, щоб усім нам було добре. Порадьтесь. Обміркуйте. Коли це буде неможливо, то ми з мамою до тепла перебудемо в Києві. Час ще є. З божою поміччю я надіюся ще до різдва грати в Сумах. На різдво поїду в Київ, там, не граючи, перебуду празники, побачу, як буду себе почувати, і вже після нового року напишу вам конечне моє рішення. А тим часом ви напишіть колегіальне слово, чи буде нам добре жити на хуторі, чи матиму я потрібний для хворого спокій. Прибудування зробити, неодмінно треба. При такій будівлі, як я намітив, може жити чотири мешканці і при тому кожний навіть сімейний мешканець буде цілком автономний, коли не зорганізує спілки. Ох, який би я був радий, щоб мені діждати цієї будівлі і побачити, як цей величезний вулик буде густи від бджілок... та бог милостив; може й діжду. Думаю, що він не дорожче коштуватиме, як 3000. Не зразу їх треба, а потроху. Дерево дадуть в борг, для майстрів у мене є гроші, а там притече щось із Москви
(авторський гонорар), а там і заробити щось можна. Треба тільки, щоб я видужав, а поки дім буде будуватись, я щось напишу, а хтось те щось купить — ось і підлоги на весь будинок. Будьте здорові, всі мої любі діти, мої дорогі онуки. Благословляю вас і бог вас благословить. Любящий вас Іван Тобілевич".
Думаючи подати тільки уривок, я, як бачите, переписала лист увесь, від слова до слова. З цього читач може уявити собі багато з того, чого я не торкалася згадками: це родинне життя Тобілевича. Діти — два сини і дві дочки — скінчили вже науку. Сини поженились. Старша дочка Орися вийшла заміж і, після закінчення японської війни, всі вони приїхали на хутір. Юрко почав знову господарювати і жив там постійно. Назар, що працював уже на цукроварні, приїхав з родиною у гості так само, як і Орися зі своїм чоловіком. Марія теж була на хуторі, закінчивши свою науку в Парижі.
З цього листа видно, як піклувався Іван Карпович про своїх дітей, як він хотів, щоб усім було на хуторі добре і щоб в будучині для кожного було вигідне помешкання і незалежність. Він мріяв збудувати просторий вулик, в якому кожному членові його родини знайшлося б вигідне місце. Він бачив себе патріархом, оточеним дружною, сильною родиною. Онуків своїх він любив, не дивлячись на те, що вони своїм дитячим гамором і непосидючістю часом втомлювали його. До самого кінця свого життя він турбувався про побудову нової пристроики до хутірського будинку і силкувався звільнити своїх дітей від усяких грошових турбот.
Перебувши різдвяні свята в Києві, де ми в останній раз бачились зі своїми приятелями, ми поїхали ще й в Умань, де товариство мало кінчати сезон. Там Іван Карпович хотів ще брати участь у виставах, але сил йому забракло і він ходив тільки до театру на репетиції. Лікарі, що називали його хворобу нервовим катаром шлунку, вимагали, не гаючись, їхати до Криму або за кордон. Запевняли хворого, що кримське сонце і абсолютний спокій повернуть йому знову втрачене здоров'я. Іван Карпович вибрав Крим, бо це було місце і приступне для нас щодо коштів, і не чуже, як отой закордон, особливо Німеччина, до якої він не почував симпатії. І ми поїхали.
Ось ми знову в Криму, серед розкішної природи Ялти і Оріанди, де ще так недавно були на морському березі в спільному гурті веселих товаришів... Де ж вони? Чого самі ми, невеселі, ходимо по пустинній набережній та самотньому парку? Ходимо, а більш сидимо на лавочці проти сонечка, бо в одного з нас немає сили більше ходити. А то й їдемо візником у гори, дивимось на водоспад Учансу, на снігову вершину Ай-Петрі, на далекий обрис Чатирдагу — і чомусь ота велична краса природи не радує, як колись, серця, а тяжким сумом і тяжкою тугою його оповиває. Чорні кипариси, що підіймають високо стрункі свої колони, нагадують надмогильні пам'ятники, — і все місто Ялта було чомусь схоже на один великий цвинтар. Це враження підтримувало і море, загорнуте в оту пору року сірим покривалом туману, і сонце, мов прозорим серпанком заслонене, і жалібний крик чайок на морському березі, і тисячі безнадійно хворих, що снували там, як тіні з того світу, і наш власний настрій, з яким ми не розлучались тоді.
Крим не виправдав надій лікарів. Хвороба вже занадто була задавнена і занедбана. Весна в Криму того року була дуже холодна, повітря гостре; доводилось сидіти більше в помешканні, а коли сонце прояснилось і в одну мить усе навколо розцвіло й засміялось, то в підірваному хворобою тілі Івана Карповича не було вже сили радіти отій красі.
Сидячи отут, на сонячнім березі, і почуваючи себе ані трохи не краще, хворий почав жалкувати, що не послухав поради лікарів і не поїхав за кордон до відомого професора Боаса, якого радив нам наш київський приятель. Отже, вирішили перебути літо на хуторі, щоб потім виїхати до Берліна. Іван Карпович залишив Ялту. Довелося ще намучитись, переїжджаючи морем до Одеси, а звідтіля на хутір залізницею.
Перебування на хуторі теж не врятувало хворого. Воно не вигоїло ані розладнаних нервів, ані тяжкої хвороби. Раніше Іван Карпович ніколи не звертав на себе уваги, піклувався тільки про інших, а тепер прагнув, за всяку ціну, життя і здоров'я, але було вже запізно. Останнє перебування на хуторі, серед любимих дітей та онуків, замість бажаного спокою було лише великою турботою для хворої людини. І тут доля до нього була немилосердною. Тихе пристановище на селі, на лоні природи, до якого він усе життя линув, здалося йому тепер нестерпним. Того літа на хуторі зібрались усі діти зі своїми подружжями та малими, яких було аж дев'ятеро. Кожна дитина по-своєму виявляла радість свого існування. Всі вони бігали й галасували щосили.
(Продовження на наступній сторінці)