Під час нашого перебування в Москві, Івана Карповича було запрошено до одного поважного російського вченого, забула я його прізвище. У нього мало зібратися чимале товариство, щоб відзначити роковини з дня смерті Т. Г. Шевченка. Цікаво, що всі присутні були росіяни, крім Івана Карповича. Цей факт дуже схвилював його. Виходить, росіяни теж шанують українського генія і, певно, недурно запросили на це святкування українського письменника й артиста. Захотілося, мабуть, виявити їм свою солідарність з українцями, свої до них братерські почуття. Цю думку Івана Карповича підтвердив ще й інший факт. Під час обіду на тому святі присутні дуже багато говорили про відлучення від церкви Толстого, і всі прийшли до такого переконання, що конче потрібно озватись від інтелігенції до по— кривдженого великого письменника й мислителя добрим словом пошани й любові. Тут же від присутніх було написано привітання і трьом делегатам доручено відвезти його Льву Миколайовичу та віддати у власні руки.
Одним з трьох делегатів був обраний Іван Карпович як український письменник і діяч. Іван Карпович був дуже радий і зворушений. У цьому він вбачав ознаку того, що російські передові люди охоче братаються з українськими діячами і хочуть діяти спільно з ними.
Толстой прийняв делегатів дуже ласкаво й привітно, але не зміг довго побути з ними. На Івана Карповича він справив незабутнє враження. "Я почував себе у нього, як вдома, неначе я вже сто літ його знав",— казав мені він, розповідаючи про свої відвідини виняткової, великої людини. Іван Карпович у своєму захопленні від знайомства з Толстим послав йому на ознаку своєї пошани й любові всі свої драми й комедії, вже надруковані, з таким написом: "Любому серцеві моєму Л. М. Толстому".
Л. М. Толстой був уже тоді старий, похилий, але його розумні ясні очі і приємний гармонійний голос виявляли ще молоду душу.
Зустріч з велетнем російської літератури була визначною подією в житті Івана Тобілевича. "Геніальний художник слова!" — казав він про автора "Войньї и мира", "Анньї Карениной", "Воскресения" та інших незрівнянних творів.— "його думки ясні, сильні й важливі для суспільства, вилиті у бездоганну, прекрасну форму". І хоч у нас на хуторі в бібліотечній шафі були майже всі твори Льва Миколайовича, Іван Карпович, де тільки міг, старався добути їх ще більше, маючи на увазі подарувати книги своїм дітям, щоб і вони читали й вивчали думки великої людини.
Минув і 1902 рік, настав 1903. На нашому театральному небі знову почали з'являтися хмарки. Спочатку вони були зовсім легенькі, як ті, що частенько з'являються на справжньому безхмарному небі. У завжди спокійні й дружні стосунки між корифеями почала вкрадатись якась, спочатку непомітна, а дедалі чутніша зміна. Почав хмуритись Марко Лукич. Іноді в нього почали навіть прориватись деякі нотки роздратування. Брати всі оті нотки відносили на рахунок перевтоми. Адже Марко Лукич любив грати на сцені. Іноді він охоче брався за дві-три ролі в один вечір, хоч і мав достойну заміну в особі Карпенка-Карого. Помічались у нього й деякі явища склеротичного походження. Він почав забувати слова ролі і навіть те, що йому треба було з'явитись на репетицію або на спектакль. Може, це дратувало його, не знаю, тільки видно було, що щось таке особливе діється з ним і почувалось, що він ось-ось покине нашу трупу. Між Заньковецькою та Садовським знову почали вибухати суперечки, зростало почуття таємного і явного невдоволення одне одним. Сварки все частіше й частіше затьмарювали їхнє подружнє життя. Почувалось, що незабаром може вибухнути буря і розколоти знову наш колектив. Ось що пише з цього приводу сам Іван Карпович до своїх дочок у Женеву:
"4 генваря 1903 р. Одеса.
Любі мої, милі, кохані діти, Ярино і Маріє!
Будьте здорові та щасливі в новому році!
У вас там давно вже минув новий рік і всі празники... Празники наші для нас були тяжкою працею, бо, починаючи з 26 декабря, аж по 1 генваря, грали щодня по два рази. Ніколи було не то щоб написати Вам, а навіть ніколи було й добре виспатись! Я аж утомився, бо Марка не було, їздив додому, і мені деякі дні прийшлося грати по три ролі. ...Діла наші до празників були дуже погані і убиточні, празниками поправились і ми підживилися значно! З нового року, коли б не наврочить, поки добре ведеться. Сумні і неприятні непорозуміння між дядьком Миколою і Мар[ією] Костянтинівною] тягнуться вже два місяці і теж погано впливають на ход загального діла. Очевидно на той сезон ні Марко, ні Заньк[овецька] служить з нами не будуть"...
Сталось так, як і відчував Іван Карпович: Марко Лукич поїхав від нас з тим, щоб більше не повертатись до нашої трупи. Надаремно брати Тобілевичі намовляли його залишитись в одному гурті і не розпорошувати сили на працю десь у новому колективі, запевняючи його, що в нас у трупі всі його люблять, шанують і пам'ятають його великі заслуги перед українським театральним мистецтвом.
— Я вже не той, що був раніше, — казав він уперто і посилався на свою хворість та перевтому.— Полікуюсь, відпочину, може, й вернусь.
Але не повернувся.
Швидко після від’їзду Марка Лукича поїхала від нас і М. К. Заньковецька. Причиною того від'їзду була її сварка з Садовським. Родинні стосунки між ними порвались, і вона не захотіла працювати в одній трупі з ним. Сталось те наприкінці 1904 року, а через рік поїхав від нас і Садовський. Більше року тривали тяжкі стосунки між братами. Микола Карпович вимагав, щоб у театральному ділі все так робилось, як він того хотів. Іван і Панас довгий час корились його вимогам, щоб уникнути сварок і зберегти головним чином спільне діло — театр. Проте поступки братів не допомогли зберегти потрібну згоду. Іван Карпович пробував налагодити справу і кілька разів звертався до Садовського листовно, намовляючи його бути розсудливим і справедливим хоч би заради любові до діла, якому вони спільно віддавали свої сили й уміння. Ніякі спроби привести Садовського до згоди не допомогли, і в Житомирі в 1905 році, після закінчення літнього сезону, Садовський поїхав від нас, забравши половину спільного нашого театрального майна. Розподіляли те майно Садовський вкупі з Саксаганським, а Іван Карпович не захотів того бачити і виїхав зі мною на хутір. Пам'ятаю, як він тяжко тоді журився, що Микола Карпович відходить від нас та ще в такому сильному гніві проти нього. Хоч як дозолив йому того сезону розбрат, а він проте продовжував любити розгніваного брата щиро й глибоко. Розрив із Садовським був завжди пекучою раною в його серці, і рана та ніколи не гоїлась, завжди кровоточила, протягом усього його життя. Вмираючи в Берліні, Іван Карпович усе ще сподівався, що Садовський приїде до нього з братніми словами миру й любові. Сам він давно вже все пробачив Миколі Карповичу і тільки іноді, згадуючи про нього, говорив:
— От дурний хлопець! І чого б то сердитись так довго?
Поїхав Садовський з трупи, і справу нашу знову почали продовжувати вдвох Іван та Панас, як і завжди, у повній згоді та єдності думок. І так бувало не раз з ними.
Протягом довгого існування нашої трупи вона була пристановищем для багатьох артистів і артисток, видатних і безталанних До нас приходили актори з різних труп — і Кропивницького, і Садовського, і Старицького. Приєднувались до нас і самі велетні сцени: Кропивницький, Заньковецька та Садовський. Своєю присутністю вони допомагали утворювати міцний, сильний мистецький ансамбль на радість не тільки нам, а й усім, хто захоплювався театральним мистецтвом. Та, на жаль, вони не затримувались надовго й відходили, утворюючи свої, окремі трупи.
У нашому товаристві, постійно або тільки тимчасово, працювали артистки: Ліницька, Суслова, Вірина, Борисоглібська, Росіна, Клименко, Калина, Квітка, Попова, Войцехівська, Онищенко, Діброва, Садовська друга, Куликівська, Петляш та багато інших. З артистів — Розсудов-Кулябко, Грицай, Паньківський, Науменко, Зайченко, Чичорський, Жулінський, Дзбановський, Суслов, Петляшенко, Костюченко, Маринич, Ласкавий, Добриков, Писаренко, Загорський і багато, багато інших. Деякі з мандрівних птахів з’являлись у трупі на тиждень чи на місяць і зникали, як метеори, залишивши по собі трохи чаду від їхнього, ніким ще не оціненого, таланту...
— Е, — казав один з таких мандрівників, не задоволений роллю, яку йому дали, — що це за роль: двоє слів. От у такого-то, або у самого Гаркуна-Задунайського я всі головні ролі грав!
— А де ж та трупа? — питав його Тобілевич.
— Немає, розсипалась.
Тим-то вона й розсипалась, що ви там усі головні ролі грали.
Нема нічого огиднішого, як акторська самовпевненість, нема нічого дразливішого, як акторське самолюбство. Часто доводилось Іванові Карповичу розмовляти з молодими товаришами на цю тему. Він казав їм, що без природженого таланту треба багато років праці, щоб здобути собі оту химерну славу, яка іноді приходить тільки в старості, тоді, коли вже тішитись нею пізно, бо слідом з'являються провісники неминучої смерті. Але зарозуміла молодь вбачала в цих порадах якийсь особистий інтерес Івана Карповича.
Отак хвилювалось наше артистичне життя, як море в бурю. Одні хвилі наздоганяли другі, посідали їхнє місце, потім знову вертались, щоб рухатися без кінця. І тільки переконавшись, що лише там добре, де нас нема, певна група артистів — давніх товаришів — зупинилась уже на однім місці і в спільному гурті перебувала аж до смерті Івана Тобілевича і ще після неї продержалась деякий час.
ШЛЯХОМ ЦИГАН
(Продовження на наступній сторінці)