У будень дід Адам завжди був при якій-небудь роботі, в неділю та в інші свята сидів годинами над ставком і ловив рибу. Біля хати в нього був садок, а в тому садку — невеличка пасіка. Дід Адам кохався у бджолах і віддавав їм чимало часу. Дружина його Настя, проста селянка, була дуже хазяйновитою жінкою і цілими днями клопоталася біля свого невеличкого господарства, допомагаючи чоловікові піднімати на ноги аж п'ятеро дітей, з яких троє були хлопці, а двоє дівчата. Але несподівано дід Адам помер і баба Настя розгубилась і не знала, що робити й що почати. Довелось синові їхньому Карпу Адамовичу рятувати її й дітей, себто — своїх братів та сестер. Нові обов'язки примусили Карпа Адамовича, батька Івана Карповича, ще більше працювати й крутити добре головою над тим, щоб прогодувати й одягти не тільки свою величеньку сім'ю, а ще й сім'ю свого батька. Треба віддати йому цілком заслужену шану: всіх своїх братів і сестер він вивчив і вивів у люди, хоч і з великими труднощами.
Карпо Адамович усе своє життя мав великий жаль до свого покійного батька за те, що той не навчив грамоти нікогісінько зі своїх дітей, хоч і був сам письменною людиною. Відчуваючи, що наука — світ, Карпо Адамович шукав змоги навчитися читати, писати, а також і рахувати. З власного бажання він почав ходити до дяка і, виконуючи для нього різні городні та польові роботи, навчився читати, писати й рахувати на рахівниці. Ця остання премудрість найбільше дивувала його односельчан.
От так штука, — казав хто-небудь з дядьків, — цок, цок... і диви... правильно, хоч і не перевіряй! Хитромудро придумано!
Завдячуючи отій премудрості, Карпо Адамович міг швидше вибитися з становища звичайного наймита на становище прикажчика, що було вже далеко цікавіше для молодого хлопця, ніж стирчати у панських передпокоях, дожидаючи панського наказу.
Бідний Карпо; родинні нестатки та крайня бідність примусили його батька віддати старшого сина у найми. І куди ж? Звичайно, до панів.
Ще з ранніх дитячих літ старший той син Карпо розпочав проходити справжню тяжку школу життя. Майже весь свій довгий вік Карпо Адамович мусив поневірятися по панських економіях, вистоювати нудні години в панських передпокоях, протягом тижнів і місяців не злазити з коня або з воза, виконуючи різні панські розпорядження. Чи ж мав він коли справжній відпочинок, хоч у свято? Дуже, дуже зрідка, і то лише в дні великих свят, коли всі люди у містах і по селах святкували і не було ніякої змоги провадити будь-які панські справи. У ті щасливі дні Карпо Адамович мав право перебувати вдома, у колі своєї сім'ї, і відчувати себе, нарешті, справжньою людиною.
От хто напрацювався за свій вік! — казав сумно Іван Карпович, розповідаючи мені про свого батька. — От кому довелося набратися всякого лиха, зазнати різних страшних пригод і побачити силу-силенну всяких сумних та кумедних див при дворах панських!
Пізніше, коли я ближче познайомилася з старим батьком, я мала змогу чути від нього самого підтвердження того, що я вже знала з новочеркаських оповідань. Дійсно, було про що згадувати Карпові Адамовичу на старість і розказувати своїм дітям та онукам, доживаючи віку на хуторі у сина Івана.
П'ятдесят років прослужив Карпо Адамович при великих панських економіях за прикажчика, переходячи від одного поміщика до іншого, сподіваючись знайти кращі умови праці та більш людяне ставлення. Марна річ! З однієї неволі він потрапляв до такої ж самої, коли не гіршої. Скрізь було однаково: визиск і презирливе ставлення з боку панів до свого робітника. "Бидло", "ледар", "негідник" — ось які епітети не раз доводилося чути з панських уст по відношенню до простого люду, селян і наймитів, що невтомно працювали на панів, не маючи світлої години. Хлібороб, який у поті свого чола обробляв панські лани, був у далеко гіршому становищі, ніж робочий скот, бо за тваринами був хоч сякий-такий догляд, а про хлібороба, робітника ніхто не дбав. Недурно Карпо Адамович ненавидів панів і службу у них. Ненавидів, а проте працював на них, бо треба було заробляти на шматок хліба для сім'ї. Іншого виходу зі свого злиденного становища він не міг тоді знайти.
Сам Карпо Адамович був людиною енергійною, завзятою і чесною. Коли він брався за яке діло, то виконував його на совість. Розумний і невтомний, він був до того ж щедро обдарованою від природи людиною. Мав вродливу зовнішність, сильний і красивий голос. Коли він співав народні пісні, то стільки виявляв при тому глибокого розуміння душі народу і уміння користуватись звуком голосу, неначе справді проходив спеціальну науку співів. Він уміло розповідав різні цікаві події й пригоди, особливо гумористичного характеру. Його спосіб розповідати, вираз обличчя, інтонації голосу і при тому надзвичайна дотепність примушували всіх тих, хто його слухав, аж лягати від реготу. Сам Карпо Адамович, розповідаючи, залишався серйозним, стриманим і навіть трохи суворим. Він ніколи не виявляв своїх почуттів яким-небудь рухом обличчя, навіть у ті моменти, коли його розповідь викликала гомеричний сміх у слухачів. Отим умінням артистично розповідати Карпо Адамович наділив і своїх синів — Івана, Миколу та Панаса.
Над чим же переважно кепкував Карпо Адамович? Що найбільше привертало його критичну увагу? Звичайно те, що він ненавидів у своїх господарів, які вміли найболючіше образити його людську честь і гідність. Та хіба тільки він один терпів зневагу від бундючних панів, повних честолюбства й пихи, які раді були втоптати у болото всіх, хто був на нижчому від них щаблі суспільної драбини? Отже, найгостріше висміював прикажчик примхи панські, їхнє безглуздя і недотепність.
Найбільшою трагедією для Карпа Адамовича була необхідність працювати на панів, виконувати їхні часто-густо безглузді накази. Трапилось йому, наприклад, привезти з міста за наказом своєї пані цілий ящик лимонів, бо вона у списку для покупок власноручно написала число 300 замість 3. Добре, що список отой зберігся у Карпа Адамовича в кишені, то діло з лимонами обійшлось лише істеричними вигуками й обвинуваченнями розлютованої пані. Не довелося тоді прикажчикові взяти покупку на свій власний рахунок, як вимагала того пані, не поглянувши ще в свій список. Але історія з тими лимонами була лише незначною дрібничкою, порівнюючи з іншими вибриками і панськими витребеньками, які дошкуляли Карпу Адамовичу і робили його службу у панів нестерпною.
Золотою мрією його було — вивести усіх своїх дітей в люди і домогтися для них такого становища, щоб їм ніколи не довелося скуштувати того ярма, яке так боляче муляло його шию на протязі довгих років. "Школа — ось що може врятувати від панської неволі, — думав він. — Школа зможе відкрити їм двері до якої-небудь урядової канцелярії, і сини мої зможуть бути канцеляристами і одержувати не тільки гроші, а й чини!"
Отак постановивши, Карпо Адамович, хоч як це було тяжко для нього з матеріального боку, дав дітям шкільну освіту і домагався того, щоб усі вони йшли служити до урядових інституцій. Треба сказати, що він мав неабияку слабкість до чинів, і, щоб полегшити своїм дітям шлях до них, добув із старої скрині документи, котрі свідчили про права Тобілевичів на дворянство, та й розпочав діло, зовсім як отой Мартин Боруля з п'єси Івана Тобілевича тієї ж назви. Справа затвердження в "дворянском достоинстве" тяглася довго і завдала багато клопоту та грошових витрат для всієї родини. Але все пішло марно. У "дворянстві" відмовили. Причиною тієї відмови був недогляд одного з канцеляристів, переписувача паперів. В одних документах було написано "Тобілевич", а в інших — "Табулевич".
Карпо Адамович аж захворів від тієї невдачі. Рідні його з великими труднощами намовили його кинути у грубку оті вражі "дворянські папери", щоб і не кортіло вертатися знову до тієї справи. Вогонь не відразу охопив собою досить великий пакет всяких заяв та суплік, і Карпо Адамович зробив спробу витягти його з палаючої груби. Та де там! Солома хутко зробила своє діло і від усіх надій та мрій Карпа Адамовича залишився тільки попіл.
Твердий був у нього характер, а проте з очей його покотилися сльози і він вимовив з глибоким сумом:
— Отепер я бидло на все моє життя!
Але надаремно він тоді журився. Освіта, про яку він мріяв для своїх дітей, зробила те, чого не змогли б зробити ніякі папери. Усі його сини, без винятку, завдячуючи освіті, вийшли в люди і стали цілком незалежними від служби у багатих людей, поміщиків. А яскравий, винятковий талант трьох братів Тобілевичів зробив те, що не вони, а високопанське товариство шукало зустрічі з ними і запрошувало їх до себе на урочисті обіди й вечері, вважаючи їхню присутність за виняткову приємність, а іноді й честь.
Мати братів Тобілевичів теж була талановитою від природи людиною. Євдокія Зінов'ївна Тобілевич — дружина Карпа Адамовича — була козачого роду. Батько її, козак Садовський, жив у містечку Саксагані на Катеринославщині, де вона й народилась. От звідкіля пішли сценічні псевдоніми Миколи Садовського та Опанаса Саксаганського. Яким чином вільні козаки Садовські поробилися кріпаками, ніхто не знав. Вони були власністю поміщиків Золотницьких. Отже маленька Дуня, дочка Зіновія Садовського, народилась на світ кріпачкою і вже змалечку зазнала тяжкої долі невільниці.
Пани Золотницькі влітку жили у своєму маєтку, а взимку переїздили до міста, забираючи всю свою челядь із собою.
Минали роки, і з маленької дівчинки виросла дуже вродлива, моторна, веселої вдачі дівчина. Вона відразу привернула до себе увагу молодого ще тоді прикажчика, який служив у Золотницьких. Це був Карпо Адамович Тобілевич. Обоє дуже швидко порозумілися, а далі й щиро покохались.
(Продовження на наступній сторінці)