— Вертайтесь до товаришів, до живого діла. Ви ще молода, повна сили й надій. Що вам робити тут, у моїй могилі? Залишіть мене одного. Навіщо нищити своє молоде життя? Не хочу я від вас такої великої жертви.
Мусила скоритись, але дала слово повернутися, коли він покличе мене.
Життя моє у Воронежі, куди переїхала з Ростова наша трупа, здалось мені сном. Не пам'ятаю, що тоді грали і як грали. Я думала виключно про вигнанця і чекала від нього листів, які надходили мало не щодня. Вони були повні жалю й душевної муки. Нарешті, прийшов один лист, в якому Іван Карпович просив мене перевірити себе саму: чи зможу я заради нього зректися і своєї роботи, і свого краю, і своєї родини.
Прочитавши оті слова, я вже більше не вагалась, я знала, що мушу їхати до нього, і що без нього — немає для мене щастя на світі. Через два дні Маша вже виряджала мене до Новочеркаська. То було на початку червня місяця 1884 року.
Сидячи у вагоні по дорозі до Новочеркаська, я весь час дивилась у вікно, думаючи то про Машу і її тепле прощання зі мною, то про Івана Карповича — самітного вигнанця, який чекав мого приїзду.
От я уже й у Новочеркаську. Недарма Іван Тобілевич у пориві відчаю назвав це місто могилою. Дійсно, сумом могильного склепу віяло від убогої його хатинки, за яку він платив 7 карбованців на місяць, що містилась у підвальному поверсі низенького будинку маляра Балашова, на Аксайській вулиці. Ні ліжка, ні меблів. Тільки стіл, лава та двоє кріселець становили все умеблювання цього пам'ятного для мене приміщення. Одно було добре, що вікна не дуже були глибоко в землі і крізь них заглядало сонце. Воно тут сміливо господарювало, задивляючись у вікна, не запнуті ніякими занавісками, і вилискувалось на голих стінах, помазаних білою глиною. Скільки разів опісля доводилось мені вже власноручно мастити оті потріскані стіни, щоб надати їм глянсуватого й чепурного вигляду. Скільки праці і коштів поклала я тоді, щоб причепурити цю хатину білими занавісками, дешевими китайковими візерунками, як у театрі, стільчиками, і усіма отими нехитрими прикрасами зробити її привабливою та приємною для життя. Але це сталося вже трохи згодом, а вдень мого приїзду те помешкання дуже відповідало своїм сумним, непривабливим виглядом пригніченому душевному стану свого господаря.
Іван Тобілевич в момент мого приїзду до нього щойно повернувся з кузні, куди він ходив на поденну роботу. Він був увесь темний від сажі і від чорних думок... Знайомі, на допомогу яких він сподівався, виїжджаючи на заслання, котрі так недавно ще вітали Івана Карповича на кону, тепер старались не впізнавати його на вулиці, побачивши в ролі політичного піднаглядного. Грошей не було, не було і праці, а тому становище його відразу стало критичним, а згодом і безвихідним. Коли б не прості люди, що прийшли йому тоді на поміч, він би міг любісінько вмерти з голоду, не маючи нікого, щоб звернутись по допомогу. Не знаю, чому він нізащо не хотів поскаржитись на своє скрутне становище братам або сестрі.
Порятували Івана Карповича перше ковалі, а потім палітурники, до яких він упросився на роботу. І ковалі, і палітурники прийняли його дуже привітно. Дізнавшись про його скрутне матеріальне становище, і одні й другі дозволили Тобілевичу ходити до них у майстерню і безкоштовно навчатися практично ковальського та палітурного майстерства.
Проти ковальського я, приїхавши до Новочеркаська й роздивившись, що і як, рішуче запротестувала. Заробіток був марний, а білизни й одежі не настачиш і не доперешся. А палітурне ремесло, чисте й охайне, дуже мені сподобалось. Через два місяці науки на воротях нашого по двір'я з'явилась вивіска чорним по білому: "Переплетчик Йван Тобилевич. Работа исполняется чисто и аккуратно".
І робота розпочалась. Один по одному почали люди приносити книжки у нову палітурню. Таким чином Іван Тобілевич почав заробляти від 20 до 30 карбованців на місяць. Отже, матеріальне наше становище покращало і загроза голоду відпала. А одного місяця він заробив навіть 47 карбованців. То вже були великі гроші для звичайного палітурника.
Трохи згодом я поїхала до його батька, щоб відвідати дітей Івана Карповича і подивитись, як старий дає собі раду і з дітьми, і з самим собою. Карпо Адамович дуже зрадів мені і запевнив, що йому буде втішно знати, що Іван, його син, не самітний на чужині. Наділив мене навіть невеличкою сумою грошей, які йому пощастило десь позичити.
Моя подорож до родини Івана Карповича трохи заспокоїла вигнанця.
Палітурне ремесло мало ще одну дуже велику вигоду. Воно дозволяло Іванові Карповичу перебувати вдома. Руки його були зайняті, а думка — цілком вільна. Отже, при роботі у нас усталилась звичка багато розмовляти. Провійне яка-небудь думка в голові, то зараз же й поділишся нею зі своїм товаришем.
Одного разу, коли Іван Карпович та я сиділи вдвох у своїй чисто прибраній хатинці, що вже здавалась нам дуже затишною й приємною, до нас прибув несподівано гість. То був давній знайомий і сусіда Іван Ленкевич, що мав шматочок землі біля ст. Шостаківки, недалеко від хутора Тобілевичів.
Я до вас делегатом, — сказав він Іванові Карповичу. — Вся наша колишня громада глибоко співчуває вам і знає, що вам на засланні живеться нелегко. Ваші друзі просять вас покинути тяжку ковальську роботу. Тільки тяжка скрута могла примусити вас взятися до неї. Вони просять мене віддати вам оцей конверт, а в ньому гроші, які ми зібрали потай від поліції.
Іван Карпович дуже схвилювався, почувши, що друзі ще пам'ятають про нього. Він міцно обняв Ленкевича, поцілував його, подякував, але грошей не взяв.
Не можу я взяти цих грошей, — сказав він, повертаючи конверт. — Я дуже ціную те, що зробили члени нашої колишньої громади, бо знаю, що всім їм не солодко живеться. Всім нам тепер скрутно. Що робити? Боюсь, щоб через оці гроші та не було для них якої-небудь серйозної халепи.
— Ні, ні! Віддайте гроші, кому знаєте, а я їх не візьму! — рішуче промовив Іван Карпович, коли Ленкевич почав намовляти його,
Так і поїхав наш гість, не намовивши Івана Карповича.
Приїзд Ленкевича помітно підніс дух у Івана Тобілевича. Працюючи над обкладинками книжок, він думками своїми охоче літав у далеке своє минуле, починаючи від того часу, коли у товаристві з іншими енергійними людьми творив культурні справи на Херсонщині й особливо в Єлисаветі. Тоді я докладно довідалась про все життя Івана Карповича, починаючи з дитинства і кінчаючи смертю його дружини й друга Надії Тарковської. Не раз і не два я плакала, слухаючи його спогади про минуле. Мої сльози й моє щире співчуття до всього того, що йому довелося пережити й перебути у своєму житті, ще більше запалювали його бажанням розповісти мені все, чим він колись цікавився і що любив всіма силами своєї благородної душі. Оті його щирі оповідання, гадаю, зміцнили назавжди нашу дружбу й любов. Я відчувала себе щасливою, що маю такого достойного друга, чоловіка, а головне, що я була потрібна для нього, так само, як він був необхідний для мого життя.
ЖИТТЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ І. К. ТОБІЛЕВИЧА
ДО 1883 РОКУ
Іван Карпович Тобілевич народився в 1845 році, 29 серпня за старим стилем, у селі Арсенівці, на Херсонщині, в небагатій сім'ї Карпа Адамовича Тобілевича, який вів свій рід від збіднілих дворян. На доказ цього дворянського походження в родинній скрині зберігалися як дорогоцінність судові акти про визнання роду Тобілевичів "в дворянском достоинстве". Це було стверджено підписом дванадцяти дворян, які свідчили, що весь рід Тобілевичів провадив завжди "род жизни, свойственньїй дворянам". Але отой рід настільки збіднів, що у нього опріч тих па перів і документів нічого вже від "дворянского достоинства" не залишилось.
Діди Тобілевичів жили в містечку Турія, Чигиринського повіту, Київської губернії, біля Златополя. Вважали вони себе шляхтичами, не простими "селянами", а проте нічим від селян не відрізнялись. Обробляли свої невеличкі грунти власними руками і поливали власним потом, що не раз заливав їм і очі під час тяжкої роботи біля землі. Ніколи не тримали наймитів і провадили своє нескладне господарство так, як провадили своє звичайні селяни-хлібороби. Любов до чумачки примушувала їх ходити до Одеси по сіль та по рибу, і вона, ота любов до чумацького життя, призвела до того, що вони втратили все, що мали.
Ми були бідні з бідних, — не раз чув Іван Карпович від свого батька.
І це була сама щира правда. Дід Адам Тобілевич, повернувшись зі своєї останньої подорожі до Одеси з самим лише "батіжком", не нарікав на свою втрату і був цілком задоволений зі свого життя хлібороба.
Іван, розповідаючи мені про нього, дуже дивувався вдачі діда Адама.
На ті часи він же був освіченою людиною! — казав Іван,— і я не розумію того, як він міг задовольнятися своїм убогим життям і мати при тому завжди рівний, тихий і спокійний характер.
(Продовження на наступній сторінці)