Нічого вигаданого, не життєвого не повинно бути у грі актора,— казав він. — Справжнє життя — це найкращий порадник для нього.
Тут Маша нагадувала мені про те, чого навчав акторів Кропивницький: "Вивчайте все те, що оточує вас, приглядаючись пильно до кожної людини, силкуйтесь затримати у своїй пам'яті всі зовнішні вияви різних почуттів у різних по характеру людей".
— Так, Соню, — казала Маша, — життя наше — це велика школа. Ти ж чула, що каже Марко Лукич кожному акторові, який не так як треба виконує роль?
— Чула,— відповіла я.— Він завжди питає: "Де і у кого з живих людей ви могли побачити отакі рухи і таку
поведінку? Покиньте вигадувати, а давайте справжню, живу людину!"
— От бачиш, — казала мені на це Маша. — Кропивницький те саме радить нашим акторам, чого домагався від нас, аматорів, у Єлисаветграді брат Іван. А вони ж обидва прекрасні актори.
Чим частіше я розмовляла з Машею про сценічну майстерність, тим більше розуміла, що вона вже пройшла хорошу театральну студію під керівництвом розумних людей. Тому я охоче радилася з нею і ділилась своїми враженнями від гри найкращих наших провідних акторів. Найбільше захоплювалися ми грою Кропивницького і Заньковецької.
— Вони справжні генії, — запевняла мене Маша. Мені подобалося в Маші те, що вона дуже серйозно
ставилася до театральної справи і, так само як Лисенки й Старицькі, покладала великі надії на наші вистави.
— Це тобі не оперетка, де все побудовано на жартах і на веселих подіях, часто-густо цілком беззмістовних і не завжди пристойних для цнотливих слухачів, — казала Маша, не забуваючи полаяти театр оперети, який вона вважала непотрібним для нашого суспільства.
Опріч театральних інтересів було ще багато чого, що ріднило нас з Машею. Обидві ми кохались у красі природи, над усе подобалося нам в Одесі море. Його я побачила вперше у своєму житті, і воно справило на мене незабутнє враження.
На другий день після нашого приїзду до Одеси я пішла разом з Машею до театру, який був недалеко від моря. Ми хутенько побігли подивитися, яке воно, те море, в буряну погоду. Це була справжня непереможна стихія. Вода котилася високими валами і з ревом розбивалась об берег цілою зливою дощу, білою піною та незлічимими масами блискучих і променистих крапель. Дивлячись на розлютоване море, мені зараз же пригадались різні сумні історії про загиблі кораблі та про інші катастрофи на морі, про які мені доводилось читати або чути.
Але довго милуватися грізними хвилями нам не довелось. Треба було бігти до театру на репетицію.
Незважаючи на сильний вітер і погану погоду, біля театру юрмилось чимало людей. Одні читали афіші, інші товпились біля квиткової каси. Дехто голосно ображався на касира за те, що усі квитки на перші три вистави були
вже продані, про що й оповіщали об'яви, які висіли і біля каси і біля входу до театру.
Одесити давно вже чекали на відкриття нашого театру, і з кожним днем натовп біля нього усе більшав та більшав.
У самому театрі, на сцені й за лаштунками, кипіла робота. Робітники гарячково припасовували всі потрібні декорації до розмірів Одеського театру. Працювали вони здебільшого вночі, бо вранці і на протязі цілого дня на кону відбувалися репетиції, які провадились у потрібних для кожної п'єси декораціях, костюмах, гримі, з аксесуарами, реквізитом та освітленням. Хор і оркестр були завжди напоготові, щоб вступити у свою чергу до виконання своїх номерів.
Незважаючи на поспіх і гарячковість у підготовці вистав, усе йшло за певним, встановленим Старицький розкладом роботи трупи, що його було вивішено у двох місцях: один за сценою, другий — у коридорі театру, недалеко від ходу за лаштунки. Дисципліна була дуже сувора. Ніхто не наважувався спізнюватись на зазначену в розкладі роботу. Михайло Петрович сам не втручався в перевірку того, чи всі робітники його трупи на своїх місцях. Для цього ним були призначені спеціальні люди, що відповідали за свою ділянку роботи, від яких Михайло Петрович вимагав чіткості у виконанні своїх обов'язків. Сам він не тільки в перші дні, до початку сезону, але й пізніше не виходив з театру. Ми дивувалися з того і частенько я чула таке запитання серед акторського колективу:
— І коли Михайло Петрович спить? Адже ж він увесь час в театрі!
Ніхто з акторів не смів пропустити репетицію або прийти в театр напідпитку. Старицький своїм творчим ентузіазмом так запалив усіх нас, що ми ставились до виконання своїх обов'язків, як до святого, великого діла. Почувалось якесь моральне піднесення. Вся трупа в той час була схожа на хороший музичний інструмент, струни якого були натягнуті і в повній співзвучності між собою.
Оскільки наш режисер Марко Лукич Кропивницький виконував, крім режисури, ще й роботу відповідального актора, то Старицький завжди був присутній на всіх репетиціях, від початку до кінця, і насмілювався, правда, в дуже делікатній формі, втручатися в хід творчої роботи акторів, особливо, коли справа торкалася утворення мальовничих груп під час виступів хору. Свої зауваження Стариць кий робив у формі чемних запитань. Наприклад: "Як ви гадаєте, Марку Лукичу, а чи не буде краще розташувати співаків отак або так, щоб вони більш виразно виділились на тлі отих декорацій?" Трудно мені зараз навести точно власні слова Михайла Петровича, з якими він звертався до Кропивницького, щоб той не образився за втручання у його режисерську роботу. Але Марко Лукич завжди дуже охоче прислухався до порад Старицького, бо в них відчувався великий художній смак.
Усе те, що він радив, завжди було на користь нашим виставам. І не я одна помітила те. Сама Марія Костянтинівна Заньковецька сказала про нього Садовському й Кропивницькому, та ще дуже голосно, так, що всі її почули:
— Він справжній художник!
У день вистави приїхав Микола Віталійович з дружиною і, звичайно, Софія Віталіївна з Марусею та Людмилою. Я дуже зраділа, коли побачила їх усіх. Неначе зустріла найближчих своїх рідних.
З приїздом Лисенка всі чомусь повеселішали і перестали хвилюватися. Нарешті, знаменний день, вірніше сказати вечір настав.
3 серпня 1883 року — славетна дата в історії українського театрального мистецтва. Публіка того вечора і в дальші дні мала змогу побачити прекрасну роботу акторів у чудесному сценічному оформленні. То були вистави дійсно високої художньої якості, і трупа, яка показувала їх, мала назву: "Російсько-українська трупа Старицького на чолі з Кропивницьким, Заньковецькою й Садовським". Вона вперше довела усьому широкому громадянству Росії й України, наскільки виріс культурно український народ, який уже міг мати і мав зразкову художню театральну одиницю.
Повторюю, що день відкриття театру "Наталкою Полтавкою" — це була історична дата.
Хор нашої трупи складався з 30 співаків, самої лише молоді. Голоси звучали Свіжо і гарно: адже ж учителем нашим був геніальний музика і знавець співів М. В. Лисенко. На чолі акторської молоді стояли незрівнянні таланти — Кропивницький та Заньковецька.
Одеський Маріїнський театр, який тепер уже не існує,— він давно згорів,— був того вечора повний-повнісінький. Публіка наповнювала його з низу до самого верху. З усіх кімнат-убиралень забрано було стільці до зали для глядачів. Але й того було замало. У проходах, попід стінами стояло багато людей, переважно молоді, яка якимсь дивом пробилась до театру, переборовши різні перепони. До акторів за лаштунки доносився могутній гомін людських голосів. Окремих слів не було чути, і той гомін нагадував собою шум морського прибою. Але раптом усе відразу стихло.
Капельмейстер Черняхівський підняв свою диригентську паличку. Музиканти на те тільки й чекали. У мертвій тиші почулися незабутні, прекрасні звуки вступу Лисенка до опери "Наталка Полтавка".
Хоч повністю музику до тієї п'єси Микола Віталійович написав трохи пізніше, багато дечого було вже закінчено на той час. Оскільки "Наталка Полтавка" не була ще тоді справжньою оперою, а лиш п'єсою з музичними й співочими фрагментами, то Старицький радо привітав думку Лисенка використати для вистави його музику, а не Васильєва, якою користувалися більшість українських труп і навіть трупа Кропивницького. Музика Лисенка була чарівною прикрасою для тексту Котляревського.
Почувши вступ, усі актори завмерли за лаштунками. Я страшенно схвилювалась, не знаю тільки чого, бо ролі я ніякої у п'єсі не мала, і мимохіть подивилась у бік Заньковецької. Але вона, якій зараз треба було співати відому всім пісню "Віють вітри", спокійно стояла біля своїх традиційних відер, з коромислом у руці. "Невже їй не страшно? — дивувалась я. — Адже ж тисяча очей будуть дивитися виключно на неї і стежитимуть за кожним її рухом, за кожним словом! Ой, як страшно!" — перелякалась я за Марію Костянтинівну.
(Продовження на наступній сторінці)