— О! З нього знаменитий актор! Слава про нього давно вже пішла по всій Україні. Він талант! І режисер, а краще сказати — організатор трупи теж видатний! —промовив хтось, хто добре знав Марка Лукича.
— А до того він ще й хороший товариш, — додав хтось інший з хористів.
— А як він виконує всі комічні ролі! — захоплювався ще якийсь. — Немає йому рівних!
Про Миколу Карповича Садовського теж розповідали, але не так багато, як про Марка Лукича. Казали, що він ще молодий, але, здається, дуже талановитий артист. Взагалі казали, що про нього мало ще було відомо. Найменше говорили про Марію Костянтинівну Заньковецьку, хоч цікавилися нею найбільше. Адже ж вона мала бути на перших, головних ролях у трупі. Вона тільки недавно з'явилась на українській сцені. Казали, що вона була дружиною якогось дуже видатного військового, чи полковника, чи навіть генерала.
Репетиція ще не починалась. Усі ми чекали на Миколу Віталійовича, а його все не було. За диригентським пультом сидів наш новий капельмейстер і хормейстер Черня-хівський, який останні репетиції весь час перебував разом з нами. Лисенко збирався передоручити йому керівництво і хором і оркестром, не маючи сам змоги залишити всю свою важливу роботу і їхати з трупою у далекі мандрівки.
— Де вони? Чому не йдуть? — запитували співаки один одного, поглядаючи у бік головних дверей зали.
Раптом відчинилися бокові, крайні від сцени двері, і ми побачили у напівтемряві зали групу людей, яка повільно пройшла до центрального проходу і повернула в напрямку оркестру, до перших рядів партеру. Всі вони зупинились біля оркестрового бар'єра. У тій групі ми впізнали високу постать нашого керманича Михайла Петровича, який був на голову вищий від усіх, і Миколу Віталійовича, який відразу почав розмовляти з Черняхівським, даючи йому, певно, якісь вказівки.
— А хто ж ті, що прийшли разом зі Старицьким та Лисенком? — питали співачки одна одну.
— Отой, огрядний із себе, — то і є сам Кропивницький, — почула я голос за спиною..
— Біля нього в капелюшику — Заньковецька, певно, — шепотіли між собою хористи.
— А хто ж отой, у сірому костюмі і з панамою на голові? — питав хтось.
— Та то ж і є Садовський! — була на те відповідь. Очі всіх співаків і співачок неначе прикипіли були до тих, не знайомих для багатьох з нас постатей. Прізвища їхні встигли вже настільки уславитися серед театрального люду і публіки, що наша цікавість була цілком зрозуміла.
Михайло Петрович запросив їх сісти у крісла, а Микола Віталійович хутко перейшов по мостках, які з'єднували сцену із залом, і опинився у нашому співочому гурті. Вік спокійно пояснив нам, що оті відвідувачі, які прийшли до нас на репетицію, були Кропивницький, Заньковецька і Садовський. Марко Лукич хотів, мовляв, почути, наскільки хор і оркестр готові до майбутніх вистав. Це було йому потрібно, як майбутньому головному режисерові трупи.
Помітивши, що ми захвилювались, Микола Віталійович почав нас заспокоювати і давати нам останні свої вказівки. Прийшов на сцену і сам Михайло Петрович. Ласкаво посміхаючись, він теж почав нас підбадьорювати.
— Не лякайтесь, — казав він нам. — Це ж не справжній іспит, а тільки проба. Та чого вам боятися? — звертався він до чоловіків-хористів, які теж виявляли збентеження, як і ми, співачки. — Ви ж учні Миколи Віталійовича, вам нема чого боятись.
Порадивши всім уважно стежити за вказівками диригента, Старицький звелів нам стати на сцені так, як нас завжди ставив Лисенко під час репетицій. Після того він вийшов, Микола Віталійович теж пішов з ним. Швидко вони обидва з'явилися в залі. Михайло Петрович дав знак, завіса зашуміла, падаючи згори вниз, і заховала нас від наших гостей. За хвилину вона знову пішла вгору. Ми всі стояли, готові до іспиту. Оркестранти були теж напоготові. Наш капельмейстер сидів на високому стільці і чекав сигналу до початку. Настрій був піднесений. Хористи й музиканти почували себе урочисто, як на великому святі. Ми розуміли, що, виступаючи тепер перед знавцями театральної справи — Кропивницьким, Садовським та іншими акторами, — ми дійсно складаємо іспит і за себе, і за нашого вчителя-керівника Миколу Віталійовича. Це була перевірка всього того, що за цей короткий, порівнюючи, час устиг зробити з нами, співаками і музикантами, його талант геніального музики-педагога. Вже ніхто з нас не дивився у напівтемний зал. Здається, всі забули про те, що там сиділи наші екзаменатори. З великим напруженням слідкували ми за кожним рухом диригента, за змінами його обличчя, яке було освітлене великою лампою.
Почали з колядок та "Вечорниць" Ніщинського до п'єси "Назар Стодоля". Потім проспівали всі пісні до п'єс "Невольник", "Чорноморці", "Дай серцю волю, заведе
в неволю" та багато окремих пісень, з якими хор міг виступити в концерті.
Марко Лукич був страшенно вдоволений, що до його власної п'єси "Дай серцю волю, заведе в неволю" були так хороше підготовлені хорові номери. До першої дії хлопцями було виконано пісню "Гуляв чумак на риночку", дівчатами, до другої та третьої дій, — "Та нема гірш нікому", "Лугом іду, коня веду", "Ой піду я в ліс по опеньки" га весільна — "Заручена та Одарка". З глибоким почуттям була виконана хлопцями пісня з третьої дії "Гей, по синьому морю хвиля грає". Досконала гармонізація та її виконання створювали враження широчини, що нагадувала стихію.
Слухаючи нас, Марко Лукич, як казали наші хористи, помітно пожвавішав і частенько звертався до Старицького та Лисенка, щось кажучи їм. Іноді він питав, чи не знаємо ми тієї або іншої пісні. Виявилося, що всі ті пісні, якими цікавився Марко Лукич, були нам добре відомі. Ми їх виконали для нього так, як учив нас співати Микола Віталійович.
Нарешті, проба закінчилась. Признаюся щиро, що всі ми, співаки, дуже потомилися від неї. Кропивницький, Са-довський, Заньковецька та інші присутні в залі кричали нам "браво" і плескали в долоні. Марко Лукич потиснув руку перше Лисенкові, а потім Старицькому. Марія Заньковецька, експансивної вдачі, обняла Миколу Віталійовича й поцілувала, а потім підбігла до самого бар'єра оркестру і почала посилати нам поцілунки кінчиками пальців, промовляючи:
— Прекрасно! Прекрасно! Прекрасно!
Після цього вона по дошці, яка з'єднувала сцену із залом, вибігла до нас і почала тиснути всім нам руки, дякуючи. Декого з дівчат вона цілувала.
— Ви дуже добре співали, — казала вона. — Я бачу, що вас учив великий майстер.
Заньковецька просто зачарувала усіх нас своєю щирістю і простотою поведінки. Коли вона знову пішла в зал, ми довго ще не могли заспокоїтись.
— Зовсім не горда, — казали одні.
— Красива, — говорили інші.
— Не жінка, а справжній вогонь, — чулося серед нас. Сподобався нам також і Микола Карпович Садовський. Михайло Петрович подякував музикантам і співакам,
дозволив розходитись нам по домах і сповістив, що дозволяє спочивати аж два дні.
— Розклад репетицій з хором та оркестром буде вивішено окремо, — додав він.
Усі наступні дні були заповнені репетиціями та перевіркою усього того, що могло бути потрібним для майбутніх вистав. Дні пролетіли для мене, як година. Ось уже довелось і мені разом з усією трупою Старицького збиратися й лаштуватись у далеку дорогу.
Михайло Петрович мусив виїхати трохи раніше. Перед своїм від'їздом він запросив до себе, на Лук'янівку, всіх головних артистів своєї тільки що організованої трупи. Широка натура Старицького прагнула весело й гучно відсвяткувати початок дорогої для нього справи. Його благородна душа хотіла цим святом віддячити і членам своєї сім'ї і всім своїм друзям, які так ретельно допомагали йому в справі організації трупи, вірніше сказати,— у виготовленні костюмів і більшої частини реквізиту. Зібравши у себе крім своїх близьких ще й більшість своїх нових товаришів, Михайло Петрович хотів підкреслити, що організація театру є справою не лише його особисто, але й цілого колективу.
Я брала найжвавішу участь у підготовці всього потрібного для прийому гостей. Мав бути обід і чай після нього. Усіма господарськими роботами керувала Ольга Антонівна Лисенко. Помічниць, крім нас, дівчат, у неї було багато. Понаварювали і понапікали багато смачних страв, солодких тістечок і пиріжків. Михайло Петрович подбав про те, щоб було вдосталь вина та пива. На льоду в льоху берегли чимало пляшок шампанського. Обідати мали на веранді, яка, до речі, була дуже простора. Столи понакривали чудовими, вишитими українським орнаментом, скатертинами. На них стояли живі квіти. Мені здавалось, що я ще ніколи не бачила так чудово сервірованого та оздобленого стола, хоч мені, як я уже казала вище, доводилось жити у багатих поміщиків.
Михайло Петрович похвалив усіх нас, як господарок, йому особливо сподобався святковий вигляд веранди, прикрашеної гірляндами з живих квітів.
Почали сходитись гості. їх просили пройти до вітальні, а коли всі поприходили, Михайло Петрович, відчинивши широко двері на веранду, запросив гостей до обіду.
На чільному місці посадили М. Л. Кропивницького, а поруч нього — М. К. Заньковецьку. Садовський, як давній знайомий Старицьких, сів на другому кінці стола, серед нас, дівчат. Він дуже багато жартував і швидко став центром уваги всього товариства.
(Продовження на наступній сторінці)