Свою першу шкільну науку Микола Садовський проходив у місті Бобринці. Це дало можливість молодому учневі школи іноді бачити ті вистави, які влаштовував ного брат Іван разом з Марком Кропивницьким, багато про них чути, захоплюватись успіхами і грою артистів. Це також збудило в душі хлопця щиру прихильність до діла, яке так цікавило і хвилювало брата Івана, який був йому за учителя і друга. А коли через два роки брата Івана перевели до Херсона секретарем міської управи, а ще через два роки — до Єлисаветграда, то Микола теж був переведений туди в гімназію (Херсонську), а потім до реальної школи в Єлисаветграді, де на той час оселився і батько з усією родиною, купивши собі домок з садком на краю міста. Ці переїзди з школи до школи дали змогу юнакові жити під опікою старшого брата і знайомитись з життям міста; з суспільством, поділеним на класи панів і простих людей, дали змогу познайомитись з яскравими представниками народницької інтелігенції: учителем Дмитром Пільчиковим, доктором Панасом Міхалевичем та іншими, що були на той час ясним світочем у темряві ночі для молоді, що перші показали їй шлях, яким слід іти серед нетрів життя, щоб служити своєму народові.
Коли вибухнула війна 1877 р. проти Туреччини, Микола Садовський пішов добровольцем. Пішов, хоч міг і не йти, пішов, бо чула його душа не могла залишитись у затишку родинного гнізда і не відгукнутися на заклик братів слов'ян, яким загрожувала загибель і неволя.
Цей рішучий вчинок Миколи Садовського вимагав вії нього не абиякої мужності і сили волі, бо йти доводилось на явну згубу в чужий далекий край. Іти тоді, коли вже відкривалось для нього поле праці на сцені українського театру, бо коли час від часу ставились у місті аматорські вистави, то в них брали участь і брати Тобілевичі.
Сцена ж з перших кроків завоювала собі серця юнаків, і вони ще з того часу готові були віддати їй все своє життя. Але обов'язок громадянина поборов голос серця і мрію Миколи Садовського. Він пішов на бойове поле, де смерть косила свої жертви в широких степах півдня, на переправі через Дунай, через Балканські висоти, під мурами Царграда. Він бачив гори трупів, занесених снігом, і сам тільки чудом якимсь залишився живим серед того пекла. Тільки чудом! На Україну він повернувся тяжко знесилений тілом і душею.
У мене залишився випадково лист Миколи Садовського, писаний до брата Івана з військового табору. У ньому виявлена сердечна туга за Україною і щире бажання якнайшвидшого повернення. І те щастя, яке він подарував своїй родині і всім друзям своїм поверненням, було і для його серця цілющою водою. Мати плакала з великої радості, батько, реаліст у житті, кричав в нестямі: "Горілки! На сто карбованців горілки!"
Це були незабутні хвилини для всіх рідних і близьких.
Але враження від страшних подій війни були такі тяжкі, такі болючі, що він не любив про них згадувати.
Спочатку він шукав забуття кривавих примар війни у батьківській хаті або на хуторі "Надія", серед херсонських степів, а потім, діставши листа від Марка Кропивницького, поїхав до нього в Кременчук, в російську трупу Ашкаренка, і там зіграв одну визначну роль у п'єсі, перекладеній з французької мови, в якій мав великий успіх. Це вирішило його майбутнє, його життєвий шлях.
Здобувши спільними зусиллями дозвіл уряду на постановку українських спектаклів і списавшись з деякими відомими аматорами, серед яких була Марія Заньковецька, і залучившись їхньою згодою, артисти Кропивницький і Садовський розпочали діло українського театру, діяльність якого тривала майже сорок років14. Спочатку на чолі стали Кропивницький і Старицький. Вони створили великий артистичний колектив, що чарував своїм художнім ансамблем всю стару Росію. Той колектив розпався згодом на чотири окремі трупи, що під орудою Старицького, Кропивницького, Садовського та Саксаганського мандрували по безмежних просторах країни і знайомили людей з минулим і сучасним життям українського народу.
З часом сценічний талант артиста Садовського так розвинувся, до таких дійшов висот, що найскладніші і найрізнохарактерніші типи драматичних героїв виходили як живі в його виконанні.
Того враження, яке вся творчість корифеїв, а особливо Садовського, справляла на широкі маси публіки, не виявити словами, бо слова надто мізерні. Цілу галерею типів і характерів змалював на подив світові цей великий драматичний артист. Де чув хто такий чудовий голос, що передавав всі найтонші відтінки почуття людського?! Хто так передасть страдницький монолог Тараса над трупом Тетяни Бондарівни? Або гнівний докір парубка паничеві над трупом нещасної Катрі, жертви панської пихи в драмі "Не так склалось, як жадалось"? Хто заспіває так думу сліпого Степана-невольника з драми Кропивницького? І безліч інших глибоко-трагічних арій і монологів. А разом з тим у родинному і товариському оточенні він був завжди душею товариства, живий, веселий співбесідник, який часто своїми гумористичними оповіданнями смішив до сліз слухачів. У цьому він міг змагатись навіть з братом Саксаганським, який був неперевершеним коміком у житті і на сцені. Характерною рисою натури Миколи Садовського була глибока любов до народної творчості, до українських дум і пісень, які він майже всі знав. Його справжнім щастям був той успіх, що випав на долю українського театру. Ні на які скарби світу не проміняв би артист Садовський свого становища українського актора.
Передо мною його театральні мемуари, в яких він згадує про колосальний успіх українського театру в обох столицях Росії і ті принадні обіцянки, якими редактор "Нового времени" Суворін переманював його і всіх корифеїв на казенну імператорську сцену, на широке, мовляв, море артистичної діяльності.
Безліч матеріальних вигод було їм пропоновано, аби лиш дали згоду покинути убогу селянську хату і перейти в пишний палац офіціального імператорського театру. І як здивований був той пан, коли переконався, що чесної людської душі не купиш і за гори золота! А одночасно любов до російської поезії, до демократичного російського мистецтва була близька серцю Миколи Садовського. У мене в пам'яті, обік українських дум і пісень, які він любив співати і вдома і на сцені, залишились, як живі, деякі російські, в яких змальовується велич природи або страждання людського серця. Ось ці пісні:
...Нелюдимо наше море:
День и ночь шумит оно,
В роковом его просторе
Много бед погребено!..
Погасло дневное светило,
На море синее вечерний пал туман.
Шуми, шуми, послушное ветрило,
Волнуйся подо мной, угрюмый океан...
...Порою я, мрачен, печален, угрюм,
По тайгах Сибири брожу...
Я і через п'ятдесят років не можу забути, з яким почуттям артист Садовський співав цю пісню Рилєєва (останню), в якій відбились страждання вигнанця за рідним краєм, смуток його і туга.
У цій пісні відбилась уся душа поета-страдника, пам'ять якого була близька і рідна серцю українського артиста.
* * *
Відпочинок душі й тіла після повороту з турецької війни, відпочинок серед тиші української природи, серед близьких серцю людей був конче потрібний для майбутнього актора Садовського перед початком його театральної діяльності, яка вимагала багато сили волі, праці, енергії і здоров'я.
Обов'язки артиста, режисера і керівника театрального гурту були надзвичайно тяжкі в ті часи немилосердних урядових циркулярів, всіляких утисків і заборон, з якими треба було боротись поводирям товариства. Це виявилось особливо тоді, коли заборонено було грати на Україні і увесь гурт мусив мандрувати по широких просторах країни від Балтики до Каспію і від Варшави за Урал.
А заборона ця тривала десять років!
Від берегів Неви до гір Кавказу, понад берегами Волги й тихого Дону, всі російські міста чули і захоплювались красою української пісні, співчуваючи щиро лихій долі українського трудящого люду, нужденного селянина.
Увесь культурний і робітничий світ великих міст Росії співчував горю "наймичок" та "безталанних" добре знаючи на власній долі, як тяжко жити простому людові в умовах царизму.
У своїй діяльності артиста й режисера Микола Садовський далекий був від бажання шукати дешевих лаврів, показуючи селянина в образі циркового блазня, з обов'язковим гопаком і горілкою; його метою було не смішити і бавити веселих паничів, — він хотів зробити театр школою просвітних ідей, де в живих образах змальовано все життя народу і подано критику нерівенства, визиску та несправедливого державного і суспільного устрою.
А крім того, він мав на увазі зробити свій театр місцем розваги і відпочинку трудящих класів міст, місцем, доступним для бідніших верств людності. Для цього раз на тиждень давались найкращі загальноприступні вистави (від 5 до 20 копійок), в яких брали участь усі кращі артисти. Ці вистави, що приваблювали маси робітників, школярів, студентів, бідних службовців, хатньої прислуги, солдатів, завоювали театрові щирі симпатії і прихильність пролетарської людності і немало спричинились до слави артистів. Микола Садовський завжди охоче провадив бесіди з робітниками, цікавився їх життям і роботою.
(Продовження на наступній сторінці)