Народився він у сім'ї вбогого прикажчика Карпа Тобілевича в маєтку багатого дідича на Катеринославщині. Тяжкі це були часи, часи кріпацтва, насильства, неволі. З дитячих років бачив він тяжкі людські злидні, темряву і кривду. Душа його боліла, а в серці будився протест і щире бажання боротися з тим лихом, що на селі панує. Його мати — колишня кріпачка багатого пана Золотницького, яку батько викупив з неволі, була першою вчителькою сина, вчителькою, що заклала в його душу любов до свого народу, до його художньої творчості, до тих мистецьких і поетичних скарбів, які втілені в його казках, піснях і переказах. І він протягом усього життя залишився вірним тим почуттям, винесеним з рідного села і батьківської хати, де під впливом матері розцвітала любов і родинна згода. Під тим же впливом виросли і молодші брати Івана Тобілевича — Садовський і Саксаганський. І в їхніх серцях ніщо не згасило любові до України, до простого люду — ні казенна школа, ні військова служба, ні що інше. Доля українського народу була головною метою життя і творчості всіх трьох братів.
Саме життя з днів молодості ставило Івана Тобілевича в такі умови, в яких він мав змогу знайомитись з безліччю дійових осіб складної трагедії українського народу, з робітниками — напівголодними і обідраними, з пишними панами, з простим хліборобом, з нужденним наймитом і вигодованою міською бюрократією в золоті і оксамиті, з убогими хатинками і розкішними палацами. Він добре вивчив те середовище темряви, експлуатації, насильства і визисків. Які страшні потвори виростали тут, постаті, які втілювали огидну людську скупість, пожадливість, здирство! Які типи! Маючи багато достатків, всякий такий Терентій Пузир мільйонер бажав мати ще більше і досягав своєї мети, жорстоко грабуючи і визискуючи робочий люд.
За дитячих років Іван Тобілевич бачив чимало тяжких картин горя і недолі, бачив, як плакала мати і просила батька, щоб зменшено було непосильну працю кріпаків на панських ланах, працю нещасних людей, що падали на лану від утоми і безсилля.
Любов до мистецтва, до театру виросла в його серці під впливом чарівної краси краєвидів України, під впливом чарівного голосу матері, яка знала і чудово співала всі арії з "Наталки Полтавки". Ще служачи у панів, вона бачила цю виставу у виконанні артистів мандрівних театрів Жураховського і Молотковського.
Це було тоді, коли славні твори Котляревського та Тараса Шевченка вже ставали відомі не тільки в містах, але й по селах України, і пани дозволяли іноді своїм кріпакам дивитися вистави мандрівних театрів.
Молодий Іван Тобілевич, скінчивши чотирикласну школу в місті Бобринці, заради шматка хліба мусив поступити як канцелярист до частного пристава, а потім і до губернської канцелярії, як урядовець. Але справа українського театру не переставала хвилювати серця молодого чиновника. З Бобринця Іван Тобілевич ішов до Єлисаветграда пішки шістдесят верст, щоб побачити знаменитого англійського трагіка Ольдріджа, який грав того вечора в трагедії Шекспіра "Отелло". Так само не боявся він ні труднощів дороги, ні інших невигод, коли в Єлисаветіраді гастролювали столичні російські трупи з участю першорядних артистів. В російських театрах ще з молодих років його найбільше захоплювали герої творів Островського і Грибоєдова. Взагалі він дуже рано почав цікавитись тим впливом, який театр робить на людські серця.
Він систематично читав і знав напам'ять драми російських та західноєвропейських класиків — Островського, Грибоєдова, Шекспіра та інших. В часи, коли йому довелось працювати секретарем міської управи в Єлисаветграді, він познайомився з артистами російського театру, виступав не раз в їхньому ансамблі, граючи з успіхом роль Жадова в "Доходном месте" Островського.
Тоді ж за ініціативою і участю Івана Тобілевича, членів його сім'ї та деяких учителів і міських службовців були влаштовані українські вистави, прибуток з яких ішов на користь ремісничої школи для незаможних дітей і Червоного Хреста. Було багато праці, але вона давала моральне задоволення, бо приносила користь людям, а це для Івана Карповича було найголовніше; все своє життя він допомагав людям як міг, ділився з ними останнім своїм достатком.
Час минав — вся родина жила в Єлисаветграді; у секретаря були вже дружина і четверо дітей. Старшого сина назвали Віссаріоном на честь Бєлінського; в домі відбувались літературні вечори — читали, співали, декламували брати і сестра Марія.
Мати раділа, що діждала щастя бачити всіх живих і здорових в одній оселі. І все було добре. Та чорна хмара вже нависла над краєм, над світом, хмара, з якої грім мав зруйнувати не одну оселю, не одні ясні надії. Це була війна 77 року, що забрала на шипкінські висоти багатьох юнаків, і урядова заборона всього українського на Україні, що сталася 1876 р.
А коли на "шипці" все заспокоїлось, коли війна "кінчилася і син Микола (Садовський) живим повернувся до сім'ї, коли той страшний циркулятор 76 року був частково забутий і український театр почав відроджуватись, спочатку в аматорських виставах та українських виставах російських труп, коли стало легше дихати, тоді знову в родині Тобілевичів склалося не все гаразд. Насамперед у службовій діяльності Івана Тобілевича: начальникам і співробітникам не подобалось його бажання допомогти людям, бути оборонцем і заступником покривджених.
Його любов до українського театру теж викликала обурення. В кінці-кінців за діяльність, що "підриває державні устої", Івана Тобілевича звільняють з посади секретаря правління. І це, здавалося, був ще дуже щасливий вихід, бо приятеля його доктора Міхалевича і брата дружини вислали на сім років до Сибіру.
Тоді ж стались і інші тяжкі нещастя. Спершу занедужала стара мати і померла. Потім майже одночасно захворіли донька Галя і дружина. Незабаром дружина померла. Щоб лікувати хвору доньку, треба було везти її до моря на лиман, але й це не допомогло дівчинці — Галя померла, і Іван Тобілевич лишився сам у хаті з маленькими дітьми і старим батьком, що вже нездужав працювати.
Сумні настали часи, про які не любив він згадувати... З тої безодні горя збудив його лист друга —Марка Кропивницького і брата Миколи Садовського, в якому вони сповіщали, що заборону з українського театру знято, що вистави починаються, і вони просять його негайно до свого гурту.
Це врятувало життя і майбутнє всієї сім'ї. Іван Тобілевич, знесилений зруйнуванням свого рідного гнізда, свого щастя, попрощався з батьком, з дітьми, З дорогими могилами і поїхав туди, де ждала його здавна укохана жінка — сцена.
Так закінчився перший етап життя Івана Тобілевича.
Важко оцінити той вплив, який гнівна муза Шевченка робила на різні верстви громадянства шестидесятих років, починаючи від бідної хатини кріпака аж до затишного кабінету міського інтелігента, ученого-народолюбця.
Творчість Шевченка була, є і буде невичерпним джерелом натхнення і революційного громадянського пафосу.
Про це будуть написані цілі томи.
Недаремно боровся і страждав поет: його натхненні, пророчі слова, його літературна спадщина, життя, повне муки, і передчасна смерть — будили свідомість народних мас, закликали до боротьби проти деспотизму і разом з творами і життєвим прикладом інших геніальних поетів і письменників, імена яких дорогі серцю нашому, ростили і виховували сміливих лицарів, відважних борців за правду.
Недаремно боровся і страждав Тарас Шевченко, співець горя народного і могутньої сили народної. Кожна гірка сльоза, що відбилась у його безсмертних творах, викликала в серцях мільйонів протест проти зла і рішуче бажання боротися з ним.
Перед тим величним пам'ятником, що збудували вдячні нащадки кобзареві України, я разом з усім народом низько схиляю своє чоло і до ніг його клад своє серце, повне любові.
А разом з тим, поки ще не ослабла стара моя пам'ять, я хочу поділитися з молодим поколінням читачів деякими фактами й відомостями з життя близьких мені людей, на яких відбився вплив творчості великого поета, фактами, які може й не дуже відомі широкому суспільству. Я хочу сказати, що той вплив, який робили твори Шевченка на все суспільство, не оминув і сім'ї Карпа Тобілевича, його сивів — Івана, Миколи і Панаса та дочки Марії. Батько їх і мати знали напам'ять багато віршів і пісень Шевченка, і вони були першими учителями своїх дітей, прищепивши молодим серцям гарячу любов до поета.
Мати була неписьменною і коли діти почали вчитись у школі, то найбільшою радістю для неї було слухати, як сини читали або декламували твори Шевченка.
З раннього дитинства ім'я поета було рідним і близьким всій сім'ї і саме під впливом тієї гарячої любові збудилось і виросло в юнаках бажання щиро послужити своєму народові.
Коли вся сім'я переїхала з села до Єлисаветграда, то там, в помешканні старшого брата Івана, збиралась щосуботи молодь на літературні вечори, і обік творів Гоголя і Шевченка, які користувались найбільшим успіхом, читались твори Пушкіна, Некрасова, твори Чернишевського, Герцена та інших революційних письменників.
Ці вечори розширяли політичний світогляд молоді, роз'яснювали питання економічного і соціального ладу і урядової політики післяреформеної Росії, з усією, її класовою нерівністю, неволею і темрявою. Тут ще більше в душах молодих ентузіастів закипало бажання вибрати собі такий життєвий шлях, таку діяльність, щоб "хоч трохи поменшити ту біду, яка на селі панує". І такий шлях знайшовся. Такою діяльністю, що задовольняла моральні потреби братів Тобілевичів і Марка Кропивницького, став український народний театр.
(Продовження на наступній сторінці)