— Казав, що коли він займе престол, то Туреччина замириться з усім світом й не буде нападати на християн. Казав, що християн у Туреччині переслідувати не будуть. Казав, що велика наша імперія живе не по кишені, казав, що її чекає страшна доля, якщо вона не візьметься за розум і не стане мирною країною. Колись, казав він, Рим загинув, не витримавши власної ваги. Так само було й з державою Чінгіса. Так само з тімуридами. Не кажучи вже про Македонського — Іскандера Великого...
— Він багато знає, твій Ях'я! — прошипів Ібрагім-паша. — Але він не знає того, що так було колись. А зараз ми живемо в нові часи. Чінгіс і Тімур дбали про себе та про свою велич. А ми дбаємо про те, що мусить привести весь світ до щастя — ми дбаємо про найлравдивішу, найістиннішу віру — про іслам. Зелений прапор пророка мусить замайоріти над усім світом. І це буде щастя для всього світу. І тая воно й буде. Такий закон історії, така воля аллаха.
Ібрагім говорив це рівним, спокійним голосом, мов карбував, а в душі, десь на глибині, зловтішався в скепсисі малий шайтан... І це лютило.
— Я з захопленням вбираю у себе цілющу воду вашої мудрості, — пробелькотів джасус. — Ваші слова — мов подих пророка Іси, вони можуть оживити навіть мертвих.
"Досить одного мого слова, щоб я тебе перетворив на мертвяка", — подумав Ібрагім-паша.
— Що він ще казав, цей нечестивець?
— Цей нечестивець казав, що коли він стане на престолі Туреччини, він вільно пропускатиме козаків у Середземне море — і аж за Геркулесові стовпи. Що відмінить рабство. Що османи мусять здобувати собі хліб власними руками, інакше вони виродяться. Що бог велів здобувати хліб у поті чола свого, а не розбоєм...
— То їхній собачий бог так велить. А що ж козаки?
— "Істину глаголиці!" — от що козаки. "Веди нас на турка!" — кричать. "Визволимо з неволі наших братів і сестер!" Наш чоловік підпоїв кількох козаків, а вони візьми та й вигукни після того: "Визволимо з турецької, а в польську віддамо!" їх там ледь не розірвали на частини. Кричать: "І до ляхів доберемося, католиків проклятих!"
— Хто кого більше слухається — Ях'я козаків чи козаки Ях'ю? — запитав візир.
— Здається мені, що він їх. Він усе-таки чужинець, боїться, що як почне надто забирати владу, то його скинуть...
"Нехай ідуть просто на Стамбул. А ми їх тут стрінемо... На Кафу вони не підуть. Та й інших міст, певно, не братимуть, аби сил не розпорошувати. Так-так-так, — вирішив Ібрагім-паша. — Тільки треба негайно розробити план їхнього розгрому".
З неба сипалася дрібненька мряка з крупою, мокре голе гілля шовковиці здавалося вимазаним у дьоготь.
Сиротою стирчав далекий мінарет.
Уже пахло весною.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ,
у якому гинуть та воскресають людські душі
За кількадесят верст від Могилева — на південь по Дністру — стояла на богданському березі стара турецька батура . Одно з віконець її на самому верху дивилося на Україну. Бліде лице виднілося крізь грати.
...Хмара усе росла й росла, сунула й сунула, аж доки, чорно-сиза, не затулила все небо. Якби це було влітку чи бодай у травні, то можна було б чекати дощу з громом і блискаязицею. А от щоб на Великдень дощило по-літньому — цього Галя не пам'ятає.
Ой, як давно був той — торішній — Великдень, коли вона, щаслива й радісна, бігала з дівчатами по селу й кожному стрічному весело гукала:
— Христос воскрес!
І у відповідь чула таке ж веселе:
— Воістину воскрес!
Мінялися крашанками, цілувалися, співали, танцювали...
Ой, як давно це було!
І сьогодні — Великдень. Десь здалеку долинають дзвони, а вона сидить у турецькій батурі й дивиться у маленьке віконечко на білий світ... З двору чути щебет дівчат-полонянок. Потурчилися вже. За якихось півроку басурманками поставали. Тільки вона, Галя Шлапаківна, не хоче кидати своєї віри. Та ще — Ривка, донька Лейби-шинкаря. Ця не зраджує юдейської віри.
Ода-баші Селім казав:
— Ех, Галія, Галія!.. (Він уже її ім'я на свій склад і лад переінакшив)... Ставай туркенею — матимеш щастя.
— Не кину своєї віри! — люто огризалася Галя.
— Ось подивися, скільки кинуло свою віру дівчат і жінок. І що?
— А я не кину.
Пішов ода-баші. Нахмурений.
Здалеку докотилися удари дзвону.
Галя приклала холодні руки до розпашілих щік; їй хотілося плакати.
Бамкав віддалений дзвін. І хмара велика-велика затягла всеньке небо. Згадалася пісня:
Ой був ґазда Андрієчко да мав доньку Марієчку,
за сім тисяч продав її...
Десь за якусь сотню верстов батько рідний побивається за нею, за Галею. Та де ж він дістане сім тисяч золотих червінців, щоб викупити свою доньку, якщо навіть Лейба-шинкар не в силі визволити свою Ривку. Коли він, скривавлений, заплаканий, нещасний, з'явився перед яничарами, Селім здивовано вигукнув:
— Та ми ж тебе вбили, проклятий шинкарю! Як же ти ожив?
Лейба впав на коліна і заридав:
— Пане преславний, пане хоробрий, хай ніколи не затупиться шабля ваша, віддайте мені мою Ривку!
— Не можу віддати, — відповів Селім. — Я її повезу в дарунок самому султанові Мустафі. Буде твоя Ривка султанською дружиною. Радій, Лейбо! Гроші великі матимеш!
— Не треба мені тих грошей, — залементував Лейба і став рвати на собі волосся. — Паночку, ріднесенький, віддай мені мою Ривку, я дам тобі великі гроші.
— Відійди!
— Я дам п'ятсот золотих червінців!.. Я бідний шинкар, але я піду просити грошей у всіх євреїв — вони мені їх дадуть.
— Мені султан дасть за твою Ривку п'ять тисяч.
— Ва-вай! — упав на землю Лейба. — Продай мене на додачу, тільки відпусти Ривку.
— За тебе в Кафі дадуть хіба що барило бузи, та й то, якщо кращих веслярів на галери не буде.
— Паночку, а якщо я розповім, куди подався Йон Кодряну, що втік з тюрми? А якщо я розкажу, що турецькій землі загрожує страшна небезпека — що тоді? Відпустиш мою Ривку?..
— Йди звідси! — вже розсердився яничар-ага.
— Навіщо султанові погана єврейка?
— Султан Сулейман одну свою доньку за єврея потурченого віддав. Чув таке?
— Я розповім, що хочуть убити найяснішого султана Мустафу!!!
— Не хочу слухати. То все брехня.
— Присягаюся своєю сивою головою, паночку!
— Можеш не присягатися. Все одно ми уже не наздоженемо Йона Кодряну... А те, що найяснішого султана хоче хтось убити — так на те є мухафизлар... Отак. Іди звідси, доки самого в ясир не забрали.
— Паночку, ну, якщо я буду тут, біля вас, буду робити всяку роботу, щоб тільки Ривку свою бачити... Селім пожував свої вуса й кинув:
— Лишайся. Тільки не сподівайся, що ми тобі твою Ривку віддамо.
Десь унизу, у дворі батури, бігає тепер Лейба, допомагає по господарству; відкрив щось на зразок корчми, намагається грошей заробити, догодити туркам, щоб доньку свою з неволі виручити. Лемеле, Мотеле й Хаїм, дарма що малі, лишилися порядкувати в Могилеві.
А Галиних матір з батьком навіть до брами не підпустили. І молили, і благали, і ридали, і ноги туркам цілували...
Знову захотілося плакати. Знову згадалася тая пісня про продану доньку.
— Здійміть, тату, головочку! Що то в полі за димове?
Чи воларі огонь кладуть, чи вівчарі вівці женуть,
Чи то турки людей беруть?
— Не вівчарі вівці женуть, не воларі огонь кладуть,
Ані турки людей беруть —
Марійчині боярове,
Поганий цар з весіллячком та до тебе, Марієчко.
— Ай! — почулося ззаду розпачливе. Ривка стояла в кутку й ламала руки.
Галя витерла сльози.
— Чого ти. Ривко?
— Якщо вони не хочуть віддати мене батькові, я накладу на себе руки! Я себе задушу оцією косою!
— Кинь ці розмови!
— А я не можу, не можу...
— То гріх великий, непростимий, — сумно сказала Галя. Їй теж не раз спадала в голову думка про те, що отак, покінчивши життя самогубством, можна обірвати всі муки. Та щось весь час спиняло. Жила якась надія. — Не роби цього, — сказала Галя Ривці. — Ще невідомо, як воно все обернеться.
— Як то невідомо? — вигукнула Ривка. — Як то невідомо? Відвезуть у Стамбул, продадуть у дружини чи в невольниці до якогось аги... Не хочу, не хочу!!!
— І я не хочу... Але ж треба вірити в краще.
— Що може бути кращого на турецькій стороні? Яка мені різниця — чи дружина аги, чи невольниця самого султана? Все одно рабиня.
— Я не про те, — вже спокійніше промовила Галя. — Козаки можуть врятувати... Можуть викупити наші... Грошей десь назбирають, може, десь скарб викопають... Та мало що може бути?
Ривка безнадійно махнула рукою.
— Не махай. От ми й досі тут сидимо, а могли б давно бути в Туреччині. Значить, хтось заважає їм вивезти нас...
(Продовження на наступній сторінці)