...Яремко не знав, що той чоловік, якого називали сеньйором, побачив, що хлопець кинувся бігти. Він зрозумів — хлопця послано по допомогу. Устиг вистрелити йому навздогін, і був уже впевнений, що влучив, коли невдовзі почув собачий гавкіт. Тоді він наказав своїм спільникам не випускати Йона та Джузеппе з-під обстрілу, а сам подався слідом за хлопцем.
Сеньйор Гаспероні тупотів по вулиці, а попереду мелькав п'ятами Яремко Ціпурина.
"Швидко бігає, прокляте цуценя", — з люттю подумав сеньйор Гаспероні. — Але я тебе все одно впіймаю... А, власне, навіщо його ловити? Просто підстрелити — та й усе... Ні, краще підслідити, куди воно прибіжить..."
Сеньйор Гаспероні відчував, що задихається. Та зупинитись бодай на хвилину не можна. І він біг, обливаючись потом, гупаючи чобітьми, махаючи на ходу пістолем...
Ось хлопець уже близько. "Буду стріляти, — вирішує Гаспероні, — бо от-от моє серце розірветься від такої скаженої гонитви."
— Стій! — вигукує сеньйор Гаспероні, розраховуючи, що хлопець від несподіванки на якусь мить зупиниться. А цього досить для того, щоб прицілитись і вистрелити.
Та проти сподіваного Яремко не зупиняється, а кидається вбік, у якийсь двір.
Сеньйор Гаспероні з розгону пробігає мимо, зупиняється, вертається назад. Якась брама, якась хвіртка...
Він вривається у двір, оглядається. У дворі порожньо.
Кинувся до дверей хатини, щосили загупав у них.
— Відчиняйте! — заволав по-польськи. — Влада!
— Яка там ще влада? — озвався з-за дверей сердитий голос. — Одчиняйте самі.
Сеньйор Гаспероні влетів у хатину. Біля столу сидів сивобородий чоловік і здивовано дивився на прибульця.
— Що таке? Всі податі, які польська влада придумала, мною заплачені. Що ще?
— Тут ховається збіглий селянин! — переводячи подих, вигукнув сеньйор Гаопероні... — Цей селянин належить графові Лозовицькому. Показуйте, куди ви заховали цього розбійника...
— Якого ще в бога розбійника?
На дворі щось гупнуло й залопотіло. Сеньйор Гаспероні метнувся до дверей, щосили штовхнув їх і знову вилетів У двір...
Яремко летів, як на крилах. Коли його переслідувач пробіг повз хвіртку, хлопець догадався, що він тут же повернеться, і кинувся на дерево. Щойно сеньйор подався в хату, як Яремко шурхнув униз.
Уже вилітаючи за хвіртку, побачив, як у хаті заметушилися. Перебіг Хрещатик — і на гору. Біг задихаючись, оглядаючись, чи не женеться за ним отой страшний чоловік.
Київ — місто велике, спробуй здогадайся, куди повели ноги того, хто від тебе втікає. А сеньйор здогадався. Яремко, озирнувшись на півдорозі до Лаври, побачив переслідувача...
Яремко крутнув у бічну вуличку. Біг та й біг між будинками, парканами, деревами, а кінця їй ніяк не було...
Попереду почулося кінське хропіння. Хтось учвал мчав йому назустріч.
Може, козак із Запоріжжя?
— Дядьку! — кинувся Яремко до вершника.
— Стій! — натяг вершник поводи.
— Дядьку! Виручіть! Порятуйте! За мною лихий чоловік женеться!
— А ти втікай та й усе!
— Дядьку, наших людей православних обступили ляхи й ще хтось такі...
Пролунали постріли...
— Чуєте, це вони відбиваються... Йшли на Запоріжжя, а в Києві погибати доводиться...
Козак був веселий і молодий, його вусики стирчали, як у таргана, а очі блищали, мов після доброї чарки. Од нього пахло ще димом, морем і степом...
Він нахилився до Яремка.
— Давай до мене. Зараз помчимо виручати. А тих гадів примусимо фуга самотем петере! Його руки легко підняли хлопця.
— Там їх багато, — задихаючись сказав Яремко. — А тут поблизу є наші люди, їм треба сказати...
— Далеко?
— Як пішки, то ще є...
— А я'к екво вегі?
— Що?
— Ну, конем, верхи?
— Та ні! Тільки треба швидко-швидко... А чого ви так чудно говорите? Все латиною...
— Бо такий розумний.
Козак тут же повернув коня назад — і вони помчали дворами, городами та провулками на Печерськ, до Лаври, що вже бовваніла своїми банями перед їхніми очима.
А сеньйор Гаспероні, пробігши ще кілька срт кроків, нарешті зрозумів, що хитрий хлопець од нього втік.
"Проклятий гяур! — аж заскрипів зубами сеньйор Гаспероні. — Але чого я стою? Цей поганець зараз прибіжить до своїх, розповість їм про все — і тоді буде біда. Треба назад..."
...Уже зовсім стемніло, а Йон і Джузеппе відстрілювалися від супротивників. Коли сеньйор Гаспероні побіг за Яремком, цього ніхто не побачив, але за кілька хвилин перестрілки Джузеппе зрозумів, що число нападників зменшилося.
— Здається, одного підстрелили, — прошепотів він.
— Фарте біне! — озвався Йон Кодряну. Невдовзі Джузеппе вцілив у плече панові Адамку, яке той необачно висунув з-за муру...
— Шкода цього довготелесого, — пробурчав Джузеппе. — Він з-поміж цієї польської компанії найбільше мені подобається.
— Хай знає...
Стрілянина то вщухала, то знову спалахувала.
— Будемо триматися, поки наші не прийдуть, — сказав Джузеппе. — Треба цих іродів половити й допитати... Бо це не просто якісь там панки, а щось більше... Особливо той, хто з ними... Я ніяк не міг роздивитися ні його обличчя, ні навіть який він на зріст. Темно...
Підмога прийшла раніше, ніж на неї сподівалися. Кілька вершників проскакали вулицею, стріляючи з пістолів.
За муром почулося тупотіння ніг.
Коли Джузеппе здогадався, що сталося, було вже пізно — вороги втекли...
За якихось півгодини Йон та Джузеппе разом з козаками сиділи в одній з келій Лаври і розповідали Олександру та Петрові про пригоду.
— Ясно для нас ось що, — мовив Петро. — За графом Олександром полюють. Хто? Ми й досі не знаємо. Хто стоїть за тими поляками?
— Не будемо гадати! — перебив Петра Олександр. — Майбутнє покаже, хто то й що... А зараз ми мусимо бути в усьому обережні й обачні. — Він подивився на Яремка, всміхнувся тепло: — Ось кому треба сказати спасибі. Якби не він, то було б нам дуже туго. Може б, і не сиділи ми всі отут.
— Це ось хто, — Яремко показав пальцем на кумедного козака, що говорив з ним латиною.
— Диви, яке розумне! — вигукнув Клюсик (а це був він). — Митрополитом колись буде.
Яремко закрутив головою: не хочу.
Олександр нахилився над Яремком:
— Хочеш на Запоріжжя?
Яремко аж підплигнув від радості.
ЧАСТИНА ДРУГА
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,
у якому значний державець та нікчемний підслухач мудрують про високу політику
Великий візир Ібрагім-паша підійшов до високого вузенького віконця. Побачив сіре, нецікаве небо, з якого сипалася дрібненька мряка з крупою, мокре голе гілля шовковиці, мовби вимазане дьогтем. Проплив перед очима спис охоронця.
Розсердився. Хотів ударити в долоні, покликати служника. Зрештою якщо цей йолоп не може стояти на варті як слід, а швендяє туди-сюди, то треба його кимось замінити.
О аллах, знову цей спис! Великий візир щосили ударив долонею об долоню — аж засудомило в руках. Від того розлютувався ще дужче.
У дверях з'явився служник Джемал. Дивиться запитливо, чекає наказу.
— Забери вартового од вікна. Відправ його в гарем.
На обличчі Джемаловому, мовби витесаному з цільної замшілої вапнякової брили, — подив. Але то — на мить. Він не сміє ні дивуватися, ні обговорювати накази свого пана й вершителя...
Закутався в халат. Морозило. Чого б це?
Роздратовано пройшовся по кімнаті. Ноги тонули в м'яких килимах, хутра й дорогі тканини вбирали в себе будь-який звук, навіть тишу вбирали вони. А великому візирові хотілося лютого дзвону, оглушливих громів і шалених криків ув'язнених та допитуваних у зіндані. Схопив би шаблюку й рубав би, як оскаженілий сипах, рубав би геть усе: і оці килими, й оці леопардові та левині шкури, й оце ганчір'я аж до чинських єдвабів та ангелянських сукон.
Отой спис нагадав йому, як сидів він довгі роки в зіндані на Кандії , куди його було посаджено з наказу султана Осма-на. І щоразу виглядаючи в заґратоване віконце, бачив спис вартового. Ух, як насточортіли йому тоді оті грати й оті списи!.. Він уже й вірити перестав у те, що буде на волі — надто молодим був султан Осман, надто довго треба було чекати на Його смерть. Тільки двоє кримських ханів — Мухаммед-Герай та Шагін-Герай усе ще сподівались на милість божу. І от — відкриваються двері темниці, і він, Ібрагім, хитаючись, виходить із зіндану, і його привозять до столиці, щоб він став візиром у султана Мустафи, що повернувся на трон!.. О ні, тепер він свою волю і свій пост візира дешево не віддасть... Тільки з життям!
Він метався від вікна до вікна, кутаючись у халат, але щось холодило душу, наче він наковтався криги.
— Сиди! — махнув рукою на чоловіка, що підвівся в кутку. Перед ним стояло кільканадцять підносів з найрізноманітнішою їжею. — Сиди, я просто хочу походити...
— Хай буде благословенна ваша велика милість, — пробелькотіло з кутка, — але ж чи можу я, нікчемний раб, сидіти в присутності такого сонцесяйного пана?
— Сиди! — гримнув Ібрагім-паша і люто підчепив ногою череп'яну піалу з духмяним напоєм.
(Продовження на наступній сторінці)