Він взявся за ніж, щоб намазати хліб маслом, але незнайомка з жахом і мукою заблагала:
— Не треба, будь ласка, не треба.
Вона вся тремтіла, як зацьковане, схарапуджене звіря в нірці, котре палицею розбурхали від зимового сну. Ніж довелось винести з кімнати геть. Водянистий лагідно, але настирливо поїв її малиною з ложечки, вона давилась чаєм, бухикала, аж на очі навертались сльози, І щільніше куталася в кожух. На всі Хомині обережні розпитування вона шептала щось нерозбірливе:
— М-мені холодно, д-дуже холодно, там с-сніг, там с-смерть.
І дрібно тремтіла, тулячись до його плеча. Хома лагідно, мов маленьку дитину, заспокоював її. Ламким, незвичним голосом казав добрі, пестливі слова, котрі сам чув колись від матері І які горе перетворювали на горенько, лихо на лишенько, і сам із здивуванням відчував, як у ньому народжується щось нове, незнане, розбуджується дивовижний правічний інстинкт, котрий і штовхає людину на захист усього слабкого, беззахисного, скривдженого. Цей батьківський інстинкт, котрий дрімав у ньому тридцять років, тепер пробивався назовні.
— Не бійся, все гаразд, тут тебе ніхто не зачепить, я нікому не дам тебе скривдити, дівчинка ти моя, розумниця, не плач…
Але сорочка була мокра. Хай, хай полегшить душу, думав Хома, після дощу завше вільніше дихається. Безперечно, шок у цієї дівчинки затягувався. У міліції вона ниньки до ладу нічого не розкаже. Там холодно, цементна підлога, а сержант неодмінно розпочне з анкетних даних: хто така, де документи, чому в такому вигляді. А за цим, чого доброго, поцікавиться, чи не сам Хома її і роздяг, де і ким він працює. А вислухавши всі неправдоподібні Хомині байки, як у квартирі холостяка серед ночі опинилась роздягнена дівчина, лишень недовірливо гмикне. Ні, зараз їй потрібна не юридична консультація, а лікарська опіка. Треба дзвонити в швидку. Першу допомогу він їй подав, а далі хай самі розбираються.
Хома поніс тацю на кухню, акуратно, навіщось зволікаючи, помив посуд, перетер рушником усі тарілки, а коли повернувся до кімнати — незнайомка вже спала, вкрившись його кожухом. Довкола неї хутряною облямівкою вляглися всі п’ятнадцятеро котів.
Водянистий відчув, що в нього гудуть і підламуються ноги, і знесилено опустився в глибокий фотель. Треба було йти дзвонити, а він все сидів та сидів, слухаючи цокіт будильника, її мирне спокійне дихання, і аж ніяк не бажав, щоб сон цей кінчався. Уперше в його самотній келії спала жінка. Її розтерте вушко рубіновим гребінцем світилось на подушці. Перелітні тривоги брижили чисте чоло. Водянистий взявся сторожувати її сон, і це сповнювало єство такою силою і незнаною відповідальністю, що Хома відчув себе справжнім мужчиною, котрий сміливо йде назустріч пригодам і по-лицарськи виконує свій обов’язок перед жінкою. Він тепер був героєм нового, ще не написаного роману.
Скільки, скільки років він мріяв про неї, і тепер, здавалося, не дівчина затишно скрутилась калачиком у ліжку, а сама його матеріалізована мрія. Таємничий і прекрасний подарунок, котрий житейське море підкинуло йому цієї ночі. Загадкова амфора з неясним вмістом.
Хай до ранку поспить тут — і будь-що-буде. Він поправив подушку, помацав обережно чоло незнайомки, і вона чомусь м’яко всміхнулась. І Хома теж щасливо всміхнувся, зручніше вмостився в кріслі і став стерегти теплий вогник життя, котрий засвітився в його оселі.
Уночі в Хомин сон, пругко махаючи крильми, влетів білий лелека, узяв за сорочку до дзьоба й поніс над паруючими ріками, сизими імлистими луками, посіченими дощем стіжками, пошрамованими війною осокорами, над розбитими танками і гарматами, над чорними коминами розмитих згарищ далеко-далеко — аж в пісне його повоєнне дитинство. У те кустрате гніздо, котре капелюхом умостилось на всохлій груші коло його рідної хати. Рано-ранісінько приніс. Саме вийшла мати на поріг, гірко скривилась на святешний голодний великодень та й подалася за погрібник кропиву на борщ скубти. Волохаті йодисті паростки. Малий замурзаний пуцьвірінок, шморгаючи носом, тягся за нею слідом і плаксиво канючив хліба з олією. Дай та дай. Дай та дай. "Оно сонечко сяде в гніздо, тоді й дам", — сказала йому мати. Взяв малий Хома лозину і почав заганяти його: "Сідай, гиля, та сідай, бодай тобі повилазило". Смутно всміхнулася тоді мати на Хомині старання, повела до хати, зняла з мисника черству хлібину й ніби від самого серця відкраяла Хомі товсту скибку, пахучою олією полила, сіллю-лизунцем посипала. Ох і смачно ж було! Радо вискочив Хома на вулицю до хлопців, щоб і ті побачили, як він хліб їсть, а вони йому й кажуть: "То діло не хитре, давай ми кусень потримаєм, а ти через калюжу стрибни". Розігнався Хома, плигнув і впав у багно. Озирнувся, а довкола нікого нема. Тільки сміх зостався. Ох і перепало ж Хомі за дурне геройство — на все життя затямив. Оперезала його мати мокрими штанцями нижче поперека й сама заплакала: "Не стрибай, не казись, бісова дитино, коли дають, а сядь ото в кутку і кутуляй". Малий Хома рюмсав, розмазував сльози по щоках, недобре думав, вовчкувато дивлячись на неньку. А за годину висох, забувся і знов взявся душу з неї сотати. Дай та дай. Не хочу хліба, хочу молозива. Гірко-прегірко зітхнула мати, взяла в дійницю літепла, рушника й пішла до повітки. А за нею Хома на одній нозі пострибав. Сонячний промінь пробився крізь стріху, порохнява в ньому крутилась стовпцем. Ясне, голе тоді життя було. Підступила до корови мати, обмила набрякле вим’я. І тоді побачив малий Хома те в коров’ячих голодних очах, чого зроду-віку не бачив. Людське страждання. Але не перестав канючити — дай та дай. Витріщив очі широко і бездумно й нетерпляче дивився, як цебенять у відерце перші цівки, спочатку білі, дедалі жовтіші і важчі, зовсім брунатні, доки не зашептала вперше в житті в його вухо куца совість, що скоро цвіркне в дійницю гаряча кров.
Хома глухо застогнав і прокинувся. Уперше в житті в нього важко защеміло серце. Світла тінь стояла перед вікном у Хоминій сорочці та його безформних штанях, напружено вдивляючись у маленьке дзеркальце на електробритві. Сухі пошерхлі незнайомчині губи ледь чутно ворушились. Так шелестить під вітром висохлий, пожовклий очерет, що вмерз у зимовий став:
— Хто се, хто се?
Ніби вітер гнав чолом незнайомки низькі чорні спогади про холодні дощі, котрі падали на землю снігом, заковували тіло льодяним панциром, не даючи поворухнутись.
— Холодно, сніжно. Птахи одлетіли. Зимно стояти босоніж. Боюсь, боюсь… Треба бігти, втікати, а воно тримає, не пускає…
Вона ніби марила вголос. Певно, той учорашній страх цупко тримав її у своїх волохатих обіймах, приморожуючи ноги до землі.
Хома стрепенувся, пружини в кріслі зойкнули, наче воно ожило. Незнайомка злякано припала спиною до вікна, застерігши нову небезпеку, котра чатувала на неї в кожному кутку. Перелякана нічна птаха рвалася на волю з випадкового прихистку. Хома її розумів. Перший ранок у кімнаті навіть такого вихованого та інтелігентного чоловіка, як він, нічого доброго не віщує молодим дівчатам. Певне, вона з огидою силкується збагнути, як йому вдалося затягти її сюди, чим таким він її споїв? Зараз вона розридається, цокотітиме об склянку зубами і з ненавистю дивитиметься на Хому.
Але вона тільки відчужено озиралась. Все в Хоминій келії нагадувало театральну вбиральню минулого століття. Клоччям звисали додолу плюшеві портьєри — то сіамські коти тренували на них сходження. В старій кришталевій вазі лежали шкірки од ковбаси. Спіднє сохло на батареї. Наче подушечка з голками, нидів кактус, котрого Хома з науковою метою не поливав. Повсюди валялись розкриті книжки, списані клапті паперу. Каретою стояв громіздкий "Ундервуд", а сім слоників марширували попри нього в світле майбутнє. Гіпсовий кіт-копилка розсівся на комоді.
— Пардон, — сказав Хома і рукавом стер густу порохняву з етажерки. — Тут трішки не прибрано. Знаєте, живу сам. Гості в мене бувають" рідко. Наука, розумієте, вимагає жертв. Нам, вченим, не до цього.
Вона делікатно всміхнулась, погоджуючись з його словами. Хома підбадьорився й розпустив павичевого хвоста, від хвилювання розмовляючи з іноземним акцентом:
— Ч-чай, каву? — розкішним жестом запропонував він, з жаком усвідомлюючи, що кави й бубки нема, скінчилась. А нових запасіз він із міркувань економії не робив. Але язик ліз уперед. — Вам з коньяком, з лікером?
Незнайомка заперечливо похитала головою. Хома зітхнув з полегшенням. От що значить справжнє виховання. Шляхетно відмовитись від того, чого в господаря нема.
Водянистий увімкнув свій дедуктивний метод. Губи не фарбовані, повіки не підведені. То були ознаки належності до гарної родини. Тільки-но закінчила школу, медалістка, вчиться на романо-германському, квітнику наречених, коли пише, закушує губку. Звичайно, з нею рано про щось було говорити, але батькам позитивний Хомин образ мав сподобатись. Він же не якийсь там жевжик, щеня голохвосте, а без п’яти хвилин кандидат. Він займе за нею чергу і неодмінно вистоїть її.
— Ви згадали, що з вами трапилось?
Вона знов захитала головою, напружено вдивляючись в Хому.
— Ну хоч хто ви, як вас звуть?
— Не знаю. А хто я?
(Продовження на наступній сторінці)