Хомина душа боязко вилазила з п’ят, обтріпувалась і вигинала закляклу спину. Тиша залягла навкруги цвинтарна. Стояли в шкільних фартушках ялиці, місяць лляв у парк зеленаве світло. Тінь лягла за ним, ніби вирізана З толю. Хома, притискаючи портфель до грудей, скрадливо, пригинці, подався далі. Серце калатало, волосся на голові ворушилось, і навіть кучерики на смушці ставали дибки. Та повертатися назад було пізно.
Чернеча шеренга тополь, забрівши в замети, тоскно тенькала в непорушному розрідженому повітрі, тужавіючи від нечуваного морозу. Маси арктичного повітря холодними льодяними мечами розрубали в цю ніч хмарний щит над містом. Було градусів під тридцять. Тополі притискали до себе віття. Враз ніби артилерійський снаряд розірвався за Хоминою спиною — то на деревах від внутріклітинних деформацій тріскала кора.
Хома гикнув і рвонув бігти. У кінці алеї перед фотопавільйоном він устиг побачити в снігу чиїсь сліди, що тяглися від крайньої молоденької топольки. І затьмареному Хоминому мозкові здалося, що то босі сліди. Глибокі босі жіночі сліди. Безпорадна втеча. Хома заквилив "м-м-м-а" і рвонув на освітлений бульвар з парку, де жили нічні жахи.
Перебігши широку магістраль, Водянистий з розгону обійняв світлофор. Тут він був у безпеці. Котив перед собою валок снігу грейдер, за ним, нетерпляче сигналячи, напирали машини. З дверей готелю гуртом висипали іноземці у довгих шарфах й почали жбурлятись крихкими сніговими грудками: "Рус, карашо". Іноземні дівчата сміялися якось не по-нашому, звабливо, з акцентом.
Хома перевів подих. Ще квартал — і він удома. У вікнах довколишніх будинків мерехтіли різноколірними ліхтариками ялинки. Там святкували старий Новий рік, їли пироги з шоколадною скоринкою, холодець і гуску з яблуками, танцювали під блюзову музику всіх радіостанцій світу, цілувались за вішалками в коридорах. Хома заздрісно шморгнув носом. Його ніхто нікуди не запрошував. Він нікому не був потрібен. Водянистий насупився: язичеські пережитки тягти в дім ялинку, от що. Людство не свят шукає, а приводу, аби випити. Аспірант Водянистий чудово знав, що всі ті древні тотемістичні символи, віра в духів дерев і тварин, води і вогню — то результат безсилля людини перед природою. Зрубав ялицю — і дух з неї геть. Сама целюлоза, пиломатеріал.
Проминувши освітлені вікна ювелірного магазину, Водянистий вже прицілився шаснути до свого під’їзду під гранітною аркою, коли спиною, усім єством відчув, що його хтось кличе. Хто? Хома отетеріло огледівся. Зовсім порожню вулицю осявав місячний аргон. Ступивши крок, він знову почув тихий дівочий голос. Галюцинація. Перевчився, певно. В темних нетрях під’їзду теж нікого, найближчі вікна зачинено — що за дурні жарти? Не ринва ж говорила. Хома вже знову намірився пірнути під арку, але скоса, фотонним зоровим подразненням зафіксував, що в телефонній будці за п’ять кроків хтось є.
Крізь морозяне пір’я папороті на склі він побачив неясний світлий силует, що, манливо похитуючись, кликав до себе. Водянистий почервонів і переступив з ноги на ногу. Розпочиналась дивовижна пригода. Він вірив і не вірив у хвалькуваті банні розмови про незбагненні примхи міських дівчат, котрі, аби розважитись, виробляють казна-що. Про телефонні знайомства, таксі, якісь квартири. Послужлива уява миттю притарабанила йому сороміцькі сцени з шведського журналу, на які дивитись гидко. Та він тут же прогнав усе це неподобство. Не так вже й легко було спокусити високоморального Хому. Може, їй просто дві копійки треба? Посварилась з нареченим, дала ляпаса, вискочила надвір подзвонити. Він нерішуче підступив до будки.
У продихане вічко, наче з ополонки, на нього дивились потойбічні зеленаві очі. У їх глибинах водоростями коливався смертельний жах.
— Вам допомогти? — видихнув Хома і боязко простягнув руку до дверцят.
Металевий опік струсонув його з голови до п’ят, ніби ручка була під високою напругою. В кутку, на затоптаному хвоєю і недопалками килимку, босоніж стояло білошкіре ні живе ні мертве дівча в перлистій комбінації. Таких зображають на рекламі імпортних панчіх. Тулячи руки до груденят, вона цокотіла зубами. Рудувате волосся котилось по плечах аж до п’ят. Хома опустив очі. І враз, буцім хто жаром у вид приснув, йому став зрозумілий зміст тих таємничих слідів у парку, за якими крився злочин.
Вона, очевидь, теж поспішала на вечірку й подалася через цей розбійницький парк. І тоді з-за темного фотопавільйону до неї підступили два похмурі сіроманці, дихаючи вермутом і цибулею. Один наставив холодне лезо під ніжне смагляве підборіддя й прохрипів тютюновим смородом в обличчя: "Знімай дублянку, ляля". — "І норку, і чобітки, і джинсу давай, — додав другий, з вм’ятим носом. — Тобі пахан з-за бугра ще перекине, а нам — нікому". Одне слово, грабіжники зняли з неї все.
— Ви дзвонили в міліцію? — засмикався Хома, задубілими пучками розстібаючи свого кожуха.
Він отримав шанс. Він стане її рятівником. Це була саме та чудова незнайомка, яку Хома чекав усе своє нудне, безбарвне вчене життя. Чекав сумирно, довго, терпеливо, як уміють чекати свого тільки прибульці з села, вистоюючи довжелезні черги в місті, бо звикли чекати врожай увесь рік.
— Ви дзвонили?
Дівчина, до якої, очевидь, по глибоких снігових заметах ледь доповзло це запитання, туманно хитнула головою.
— Ви запам’ятали, які вони? Особливі прикмети, шрами? — Водянистий енергійно взявся за розшук.
Вона прикрила пальцями обличчя, ніби боронячись від чогось страшного.
— Та що, ви забули, як і в міліцію дзвонити?
Неймовірна здогадка дзьобнула вченого психолога Водянистого. Так, так, у неї була амнезія — короткочасна втрата пам’яті, котра трапляється від пережитого переляку, больового шоку, надлюдських страждань, коли в мозкові вибиває запобіжник. Ящірка у таких випадках губить хвіст.
Хома тремтячим пальцем крутнув диск, набираючи "02". На тому кінці проводу хрипкий похмурий голос спитав: "Ну?" Водянистий почав плутано пояснювати суть справи, але голос, що навіть крізь слухавку тхнув вермутом, перегаром та цибулею, перебив: "Не встрявай не в своє діло, падло. До тебе черга ще дійде". Хома ошелешено відсахнувся. Певне, мороз збив з пантелику і електроніку.
У цей момент дівчина спроквола гойднулася вперед і почала м’яко сповзати додолу. Голова її відкинулась, заламуючи беззахисну стеблину шиї. Водянистий здер кожуха й загорнув свою непритомну знахідку в теплий сховок. Йолоп несусвітний! Слідчий! На що змарнував дорогоцінні хвилини. Та кожна могла стати для неї останньою.
З портфелем у зубах, заточуючись під ваговитою ношею, він проминув склепінчате брудне підворіття й став підніматись по ковзких металевих східцях на п’ятий поверх. Дощаті галереї вічним риштуванням обснували похмурий колодязь внутрішнього двору. У цьому дореволюційному прибутковому будинку всі кімнатки зазирали одна одній у вічі. Так двірникові колись було легше збирати інформацію.
Важко дихаючи, Водянистий вибрався нагору. Дошки зрадницьки зарипіли під вагою двох тіл. Баранець сповз на лоб. Очі вікон моргали синім телевізійним вогнем. Увесь двір діставав духовний харч з одного ящика. Може, вдасться прослизнути непоміченими? Хома зіщулився і втягнув голову в плечі. Не дай біг, сусіди побачать, нашепчуть бабусенції, якою наукою займається молодий учений. З розгону він збив з білизняної мотузки простирадло Рози Семенівни, котре впало з кістяним стуком. Хома завмер. Та все було тихо. Тільки одна-однісінька фіранка у вікні навпроти ледь гойднулася.
Зопрілий, знеможений Хома увійшов до квартири і опустив свою ношу на продавлений диван, з якого, нявкнувши, дали драла коти. Груди його важко здіймалися, руки тремтіли. На білій шиї незнайомки вже проступали сині жилки. Пульс ледь жеврів. Водянистий метнувся на кухню й добув з холодильника непочату пляшку горілки. Затим, цнотливо відвертаючись, закотив серпанковий одяг, хлюпнув у пригорщу пекучої рідини й заходився розтирати льодяне тіло. Хвилин за п’ять інтенсивного масажу, котрого Хома навчився у сауні, у неї почали рожевіти щоки. Вона стиха застогнала — то ялицевими голками полізли в пальці зашпори. Її дерев’яна закоцюбленість, здається, минала. Схлипнувши, вона ковтнула повітря і захлинулась. Глибока сталева судома вигнула містком й опустила її нерозквітле дівоче тіло з полум’янками персів. Цим містком у неї поверталось життя.
Бабусині коти амфітеатром повисідали попід диваном і, пороззявлявши роти, з цікавістю спостерігали за цією придибенцією. "Р-розійдись", — нащось гаркнув на них Хома. Поклавши незнайомчину голову собі на коліна, він спробував влити в неї ложку горілки. Та спиртне розтеклось по куточках ожинових вуст. Другу ложку вона хоч і через силу, але випила. За хвилю повіки її розімкнулись. Сизий нічний туман блукав у очах. Але зіниці від світла звужувались.
Хома полегшено зітхнув і подався на кухню ставити чай. Сірники ламались і гасли. Десь в дідька подівся чайник. Не припиняючи господарської діяльності, Водянистий лихоманково метикував, що йому робити далі. Насамперед треба напоїти постраждалу малиною, подати першу допомогу. А коли та трохи оговтається, дійде тями, пригадає, що і як з нею трапилось, тоді він проскочить до автомата й подзвонить у міліцію.
Нарешті чайник закипів. Поставивши на тацю малину в блюдці, чашки, хліб, Хома подався до кімнати. Незнайомка, скоцюрбившись, причаїлась у кутку ліжка й злякано позирала звідтіль за ним.
— Будемо пити чай, — голосно, наче перед ротою, сказав Хома, котрий в армії був старшиною.
(Продовження на наступній сторінці)