— От де чоловік. Ні війни йому, ні турботи... І знову зробилося тихо, тільки блимали зорі та було чути, як в улоговині пирхають коні, пощипуючи траву.
У військкомат приїхали рано-вранці і стали там цілим базаром. У дворі було повно підвід і людей з навколишніх сіл та хуторів. Мобілізовані вештались із котомками за плечима; деякі сиділи біля рундука, чекаючи своєї черги, та підкріплялись домашніми харчами; а деякі, ще не встигши виїхати з району, уже бродили по двору, шукаючи земляків.
— Красьонівських нема?
— Проходь...
— Аз Мостищ є?
— Завтра будуть...
З приміщення вискочив лейтенант із жовтим невиспаним лицем і червоними очима, крикнув із ганку:
— Троянівка прибула?
— Осьдечки вона!
— Шикуйся!
Штовхаючи один одного, наступаючи на ноги, вишикувалися. Вийшов писар, зробив перекличку, наказав сидіти на місці і нікуди не розходитися; лейтенант призначив старшим групи Микиту Чугая. Микита почервонів, обличчя його зробилося суворим:
— Дивіться, хлопці, щоб ніхто нікуди. Бо я за вас відповідаю.
— Торби ще повні. Куди ж ми подінемося? Павло, повісивши на конячі морди шаньки з вівсом, підійшов до гурту односельчан.
— Народу, повіриш, як на ярмарку, — проказав він і сів біля Микити.
— А чого ви не їдете додому?
— Хай коні трохи підгодуються. У дворі гомін, викрики команд, біганина, метушня. Біля воріт вартовий із гвинтівкою, за ворітьми — жінки, матері, рідні, знайомі сумно, з тугою, в очах дивляться на сіру гомінку юрбу. Мобілізовані ведуть між собою тихі розмови:
— Куди ж то нас направлять?
— Звісно, куди. Молодих у тил, а нас на передову.
— Отак зразу?
— А ти думав як? Гвинтівку в руки — і гайда!
— Та я не знаю, з якого вона боку й заряджається.
— Там навчишся.
Опівдні молодих троянівців покликали на медогляд. , У темному коридорчику, просмерділому онучами, потом і тютюном, роздягалися наголо, соромливо закриваючи руками грішне тіло, тулилися спинами до холодної стіни. Денис роздягся першим, убрав голову в плечі і пішов до дверей, молодецьки рухаючи широченними лопатками. Біля дверей зам'явся і, повернувши злякане обличчя, дурнувато посміхаючись, прошепотів:
— Баришень повно. Молоденькі...
— Нізащо не піду, — заартачився Марко. Тимко, сміючись, ляснув його по голій спині, штовхнув у кімнату. Там їх зважили на вагах і розпочали огляд. Тимка оглядала молоденька, затягнута в білий халатик дівчина. Вона послухала його трубкою і так близько схилилася до грудей, що Тимкові стало добре чути, як крізь марлеву пов'язку пахнуть медикаментами її коси. Потім вона вистукала пальчиками спину, груди, ключиці, кілька раз заставила глибоко вдихнути і видихнути повітря і, почервонівши, ніжно провела долонькою Тимка по спині.
— Займалися спортом? — запитала вона, усміхнувшись замилувано оглядаючи м'язисте, з широкими плечима і тоненькою талією, смугле, як дуб, тіло Тимка.
— Ні, все життя хліборобством.
— Ідіть. Ви здоровий.
І коли Тимко відійшов, вона ще раз глянула йому вслід, і щось жалісливе промелькнуло в її очах. Може, їй зробилося жаль цього здорового молодечого тіла, що, таке гарне, сильне, красиве, через кілька днів буде збите осколками. Але через хвилю лице її зробилося знову діловитим і зосередженим, і вона знову стала продовжувати огляд. Денис, коли його почала оглядати та ж сама дівчина, що оглядала й Тимка, переступав з ноги на ногу, ворушив лопатками, ганяв по лобі зморшки, як брижі по воді, мружив хтиві очі.
— Хвороба у мене є невеличка, — прошепотів він, усміхаючись.
Лікар здивовано підняла брови, відвела його трохи вбік, обличчя її зробилося уважним. Денис таємниче озирнувся навколо, кошачі очі його заплавали в маслі:
— Нас іще сьогодні не відправлять, то, може, вийдеш вечорком? Все одно війна...
— Маріє Іванівно! Маріє Іванівно! — метнулася лікар до дверей, де працювала її колега — старенький уже невропатолог, але потім повернулася назад і, вся почервонівши до ключиць, затупотіла ногами.
— Геть! Геть! Геть! — закричала вона, стиснувши руки в кулачки і кусаючи губи. В очах її кипіли сльози.
Денис відкрив спиною двері і трохи не впав на руки хлопців, що стирлувалися біля дверей.
— Чого вона на тебе так кричала? — розпитували вони, обступивши Дениса.
— Розмова у нас не склалася, — шкірився він, плигаючи на одній нозі і зодягаючи підштаники.
Після комісії хлопців, уже пострижених, прилучили до команди, що складалася з одних молодиків, і перевели в лівий закуток двора. Троянівців старших вишикували і наказали збиратися на марш.
— Розлучають нас, — підійшов прощатися Микита. — Випадає нам першим пороху понюхати.
— Головне — смекалка, — повчав Охрім молоде покоління. — Свистить — лягай, просвистіло — вставай. А ти, Денисе, дивися найпильніше. Голова в тебе хоч і дурна, так зате високо посаджена. Може черкнуть осколком — і ваших нєту.
— Ти базікай довше, то я тобі твою голову і без фронту відірву!
— Ну, я жартома, — засміявся Охрім і розшворкував свого кисета. — Куріть, браття, на доріженьку та не згадуйте мене поганим словом.
Але закурити не довелося: пролунала загальна команда "шикуйсь", і всі з торбинками побігли до лейтенанта, що стояв посеред двору. Видимо, обстановка на фронті була складною, тому що ні старих, ні молодих у військкоматі не затримували ані на зайву хвилину. Вартовий відкрив ворота — і хлинула в них людська ріка, і пішли рідні, пішли дорогі, потупотіли курною дорогою туди, звідки не кожний повернеться назад, не кожний побачить діточок своїх, не кожний після тяжких мандрів поцілує землю біля рідної хати. Вони ішли і прощалися один з одним, низько, по старому звичаю, кланялись близьким та рідним, і були такі, що тамували сльози, соромилися їх, а були й такі, що плакали, насуваючи на очі карту-зики, і довго озиралися назад, махаючи руками тим, що залишилися по рідних оселях.
А Павло Гречаний стояв собі біля. коней, опершись ліктями на полудрабок, і всі якось забули про нього, і ніхто не підійшов, щоб попрощатися з ним. Навколо нього бігали люди, кричали, штовхалися, перегукувалися, поспішали, а він закляк, як та худобина, якій болить щось усередині, а сказати вона про те не вміє. За той час, як він привіз своїх односельчан до цього страшного двору, Павло не їв, не курив, не пив — нічого не приймала його душа, розчавлена розлукою з людьми... Один Тимко згадав про старого і розшукав його межи підводами.
— Прощавайте, дядьку, — сказав він, взявши його важку, як з дуба, руку. — Передайте рідним, що нас направили в тил. Обучать будуть.
Павло мовчки кивнув головою, потім жовтуваті підвусики його ворухнулися, так ніби він хотів щось сказати, але слово і на цей раз не витислося з його грудей, тільки щось ніби клекотнуло в горлі, і то ненадовго, та кілька раз дрібно сіпнулась нижня губа.
Він поліз у кишеню своїх латаних-перелатаних штанів, дістав кисет із тютюном, коробочку сірників, згорнуту вшестеро газету і передав Тимкові.
Тимко ще раз потис чорну, шкарубку, з пальцями-цурупалками, руку старого і побіг наздоганяти свою команду. Останнє, що він бачив, прилаштувавшись до колони і озирнувшись, — це міцну, широку постать старого і його дивно тремтячі руки, що знімали з кінських морд пусті шаньки.
КНИГА ДРУГА
На Вкраїні світ не білий —
Почорнілий, закурілий...
Копитами шляхи збиті,
Снарядами села зриті.
Українська народна пісня
Після від'їзду новобранців Троянівка опустіла. Вечорами вже не співали під дверима дівчата, не витинали гопака гармоністи. Як тільки насувалась ніч, — село пірнало в темряву і тишу. Люди завішували ряднами вікна і наспіх вечеряли при "бликунах". Такими ночами в селі було страшно: на кладовищі тужно кричав сич, і люди, прислухаючись, шепотіли: "Ото вже накликає на нашу голову. А бодай ти подавився". Кузь робив засідки на кладовищі, щоб ухокати кляту птицю з берданки, та так і не зміг: дурив його сич і знову вирегочувався людям на безголів'я. На Беєвій горі щось світило і витріскувало сухим житом, а троянівці подейкували, що "ото вже підлазить германець, щоб запалити село".
Літо стояло сухе, червневими .ночами Ташань кипіла від зорепадів, а людям тільки дай на очі, кажуть:
"Ото бомби кидають, не втримуються й зорі на небі — струшуються". Старий Інокентій Гамалія клявся привселюдно, що бачив, як на світанку з Беевої гори текла, як вода, ще одна нечисть: пацюки. Землі не знати. І в кожного з них на шиї хрестик. Не інакше як германець підпустив.
Найнеймовірніші чутки гасали по селах та хуторах: німці спустилися на парашутах і палять хліба в Грунському районі, вирубують ліси, щоб не заводилися партизани; ті, що були розкуркулені та суджені за Радянської влади, тікають із тюрем; що німця до Дніпра не допустили і погнали назад до кордону; що по радіо цього не повідомляють через те, що ще не стали на старім кордоні, а як стануть, тоді буде і в газетах. Ніколи люди не чекали так газет, як тепер, вичитували від слова до слова. А вісті були .невтішні:
пре німець, палить, убиває, грабує.
(Продовження на наступній сторінці)