— У нас ні весела, ні сумна до діла не вийде, — люто сплюнув через полудрабок Панас. — Он він усю службу псує, — показав він на Охріма, що саме відкашлювався, як дячок на криласі, готовий втрутитися і в веселу пісню. — Хіба з ним можна співати, коли він тягне, як цапа за хвіст.
— Бо трясе-е-е, — виправдовувався Охрім, не випускаючи з рук драбини та підскакуючи на полудрабку. — Ти сядь на моє місце та й побачиш, який воно тоді звук вийде-е-е...
— Та хіба в звукові діло? Бик тобі на вухо ратицею наступив. От що.
— А тобі не наступив? — спалахує Охрім. — Я он у фінську війну першим заспівувачем був на всю дивізію. Командир завжди говорив: ану, Охріме Сазоновичу, дайош пісню! І що ти думаєш, не давав? Раз отак пішли строєм, і затяг я пісню... "Ах, да спомним, братці, ми кубанці", а тут, де не візьмись, командир корпусу їде. Зупинив машину і питає: "Це товариш Горобець співа?" — "Так точної" — відповідає йому командир дивізії. "Об'явіть йому персональну подяку од мого імені за хорошу бойову пісню. Я, — каже, — сам заїду послухати, як співає товариш Горобець".
— Та й заїжджав?
— Одбою не було. Приїдуть із старшиною, принесуть ящичок розморожених яєць, щоб я, значить, із голосу не звихнувся, — і крой, Ванька, бога нет! Всі хлопці спирт п'ють, а я яйця. Що зробиш? Так начальство наказує.
— Виходить, інші воювали, а ти тільки пісеньки виспівував? Добра в тебе була служба.
— Е, на службі як на службі. Було так, що й воювали, а було так, що й співали. Ось побудеш, то сам побачиш...
— Ну, тепер така війна заварилася, що для твоїх співаночок навряд чи знайдеться час.
— А чого не знайдеться? Добрий співака всюди потрібний.
— Як був я під Наричем, а потім під Бараничем"— несподівано обізвався Павло Гречаний, що був за машталіра і віз новобранців на призовний пункт. — Ня-а-а. А снаряд як ударить... А я їм кашу...
Проїхавши з півгодини мовчки, додав:
— Повіриш — так і похололо всередині...
— Дядьку, а врукопашну з німцями вам доводилося сходитися чи ні? — підпрягся зараз же Марко. — Я при кінних батареях був... — відповів Павло, І ніхто, звичайно, з такої заяви не міг зрозуміти, довелося йому сходитися з німцями врукопашну чи ні, хоча дійсно всі знали, що імперіалістичну війну він служив їздовим. Хлоп'яга він був здоровий, покладистий, аби вірьовка добре зсукана — за пару бичків потягне. І досі ходять по селу давні легенди про страшну Павлову силу. Кажуть, що як повернувся він їв війни, то батько дав йому в спадок молоденьку лошадку. Поїхав нею Павло за снопами на своє поле, наклав гарбичку, цьвохнув конячку батіжком, а вона смик-смик і на місці. Випріг тоді Павло худобину, зв'язав черезсідельником голоблі, поплював у руки, наліг грудьми і потяг гарбу до села. А в цей час їхав назустріч йому Бовдюг та й питає: "Ну що, Павле, як воно хазяйнується?" — "Та от, — показує Павло на гарбу, — як воно бідна скотина й тягне, коли я й то втомився".
Друга не менш поширена в селі легенда була про те, як він, повертаючись із служби, не міг знайти Троянівку. У Полтаву його привіз поїзд, далі треба було добиратися підводою. Знайшов Павло хурщика та й питає: "Куди, дядьку, їдете?" Той подивився на солдата, оглянув його з ніг до голови та й каже:
"В Троянівку". — "То підвезіть і мене". — "Сідай, коли ти справді туди їдеш". Приїхали вони в Троянівку, Глянув Павло сюди-туди — щось наче не те. Питає Павло в прохожого чоловіка:
— Це Троянівка?
— Троянівка.
— А де ж тут Настя Гузійка живе?
— А навіщо вона тобі? — питає, усміхаючись, дядько та міркує собі, що коли солдат свататися приїхав, то можна буде з нього і на могорич узяти.
— А на те вона мені потрібна, що моя хата якраз біля її хати стоїть.
—Е, —каже селянин, —немає у нас ніякої Насті Гузійки. Є Губиха, Здориха, Семигласна, а Гузійки немає. Це ти хоч і в кого завгодно поспитай, то любий тобі скаже, що такої в нашому селі немає.
"От яке діло, — думає собі Павло, — три годи як з дому виїхав, а вже позабували мене люди, і вже не знайду, де моя хата стоїть".
— Може, тут позиції були та мою хату снарядом рознесло або спалило?
— Та ні, — каже селянин, — такого не було. Правда, проходили якось цигани через село та в Хоми Негуляйвітренка коня вкрали. Ото і вся позиція. А так усе спокійно.
— Так ви мене таки не пізнаєте? — питає Павло та підсуває на потилицю шапку-плетьонку, гадаючи, що так його дядько швидше пізнає. Дядько підійшов кроків на два ближче, потім відійшов кроків на два дальше, подивився прямо, поглянув збоку, а тоді й каже:
— Та щось таке мені в голові манжуриться, а от що саме, то ніяк не доберу. А ти часом не Оверка Забийперекиньворота племінник?
— Ба! Ба! — зрадів Павло. — Так отож я недалеко біля Перекиньворотів і живу. Отак як іти до церкви, то церква буде по оцю руку, а ярок по оцю, так біля ярка є вуличка, і ото якраз у тій вуличці і моя хата.
— Е, це ти щось наплутав, — не погодився дядько, — бо як отак іти до церкви, то церква буде по оцю руку, а не оцю, а ярка там зовсім немає, і зараз же за церквою Забийперекиньвороти живуть...
— Перекиньвороти?
— Може, це у вас Перекиньвороти, а в нас Забийперекиньвороти живуть. Я в них прошлий рік жито молотив, так що добре та гаразд знаю. Ще мені старий Панько і капицю справляв, бо геть-чисто побилася.
— Панько?! — аж скрикнув від радощів Павло, бо таки в їхньому селі дійсно був дядько, якого звали Паньком, але в ту ж хвилю радість Павлова пройшла і він надовго задумався, щось, видимо, пригадуючи. — Е, ні, це ви щось не так сказали, — заперечливо закрутив він головою. — У нашому селі є Панько, то таки свята правда, але він не лимар, а столяр, і якщо ви поб'єте бича, то це вже вам ніхто такого не зробить, як Панько; а коли порветься капиця, то як би ви не крутилися, а підете до Матвія, бо такого доброго аккураття, як у його шорні, ви й весь світ обійдіть, не знайдете.
— До якого Матвія? — уже присікувався дядько, собі підсуваючи порвану шапурину на потилицю. — а чи ти при своєму умі? Ох ти ж горенько, і коновелька як на те нещастя закрита, — розгублено ляпав він руками по стегнах. — А то я б повів тебе до громади, хай би нас люди розсудили. До якого Матвія? Може, до Вирвикишки?
"Що за дивні прізвища? Негуляйвітренко, Забийперекиньворота? Вирвикишка? Таких у нашому селі зроду не було", — засумнівався Павло і вже хотів навести справку, але дядько перебив його:
— Якщо ти кажеш, що до Матвія, так він зроду не лимарював, а його робота — ярма та діжки. Це тобі й мала дитина скаже. Кращого бочкаря, як Матвій Вирвикишка, правдісінько тобі говорю, хоч п'ять повітів обійди, то й не знайдеш. — Те-те-те! — жваво втрутився візник Лейба, що до цього часу стояв мовчки, спершись на пужално. — Це вже неправда! Це вже ні! Уже кращого бочкаря ніж Давид Каневський, що живе у Опішні, немає і в самому Константинополі. До нього з Акермана, з Молдови і з самої Бессарабії за бочками приїжджають. Щоб я так жив, коли не правда! Якщо вам треба бочку на огірки або шатковку, то кращої ніде не купите. Такі бочки, такі бочки, що коти по дорозі від Полтави й до Опішні, і то не поб'ється.
— Фі-і-і! — презирливо свиснув дядько і аж поморщився від такого Лейбиного вихваляння. — А наш Матвій такі робить, що коти по дорозі від Полтави через Троянівку і до нашого Решетилівського уєзду та й то витрима.
— Що ви хвалитесь?! — скипів і собі Павло. — А наш Панько, думаєте, гірші робить? Та він такі бочки майструє, що сідайте ви обидва і котіть по дорозі від Полтави через Троянівку і до самого нашого Зіньківського уєзду, то ні один обруч не ослабне, ні одна клепка не випаде.
— Вай, вай, вай! — підскочив як ужалений Лейба і вхопився за пейси. — Вай, вай! Що ти за чоловік, голова твоя для ярмулки!
— А що таке? — здивувався Павло.
— Ти Зіньківського уєзду?
— Зіньківського.
— З Троянівки?
—. З Троянівки.
— А це, —постукав Лейба пужалном по землі, — Троянівка Решетилівського уєзду.
І довго ще йому тлумачив Лейба, доки Павло нарешті зрозумів, що він таки потрапив у Троянівку, тільки другого уїзду. І оскільки у Павла вже не було грошей, щоб найти візника, то він вирушив шукати своє рідне село пішечки і через чотири дні ходу був уже дома.
...Ось про що думав тепер Марко, дивлячись на дядька Павла і намагаючись спровокувати, щоб той сам розповів цю історію; але Павло хоч і який там був недотепа, а розповідати не погодився.
Троянчан викликали на призовний пункт на ранок. До Зінькова залишилося кілометрів десять, коли їх застав у степу вечір, і вони вирішили ночувати в полі. Зупинилися під балкою біля степової могили. Павло розпріг коней і пустив пастися, а новобранці зараз же взялися за свої торби, щоб трохи підкрілитися з дороги.
— Давайте складчину зробимо, — повеселішав Охрім. — Ваше сало, а мій хліб.
— Хоч дурний, так хитрий.
(Продовження на наступній сторінці)