І раптом все змішується. Він уже не бачить того бійця, що йшов з ним поряд, ні валунів попереду, а тільки чує, як по лісу гучно ляскають кулеметні черги, з дерев сиплеться сніг і білою млою застилає світ. Дорош плутається в тій млі, як у савані, і ніяк не може розібрати, де ж той дзот, потім його обдає гарячими газами від вибухлого снаряда, він хапається руками за сосну, але втриматися не може і падає обличчям у сніг. Йому хочеться перевернутись на спину, але в нього не вистачає сили, і він кричить : "Товариші! Товариші!" Його ніхто не чує, тому що навколо пекло, дерева горять, як свічки, чорний дим сажею осідає на білий сніг. Він приходить до свідомості в санбаті, але ніяк не може зрозуміти, де він і що з ним. В ленінградському госпіталі він здивовано дивиться на людей у білих халатах, що схиляються над ним і, замість того, щоб говорити, тільки ворушать губами. Він також хоче щось сказати, але відчуває, що з ним щось таке трапилося, тому що хоч він і говорить, але не чує свого голосу. Він лежить напружений, здивований, зляканий і починає розуміти, що він оглух і що він не може говорити, бо по обличчях людей, які понахилялися над ним, він бачить, що вони його не розуміють. Позбавлений можливості говорити з людьми, Дорош в стократ сильніше переживав свою трагедію.
Тримався він одинаком, відчайдушне бився над питанням, яке так невідступно і немилосердно пригнічувало його: в чім тепер полягає смисл його життя? Цілими годинами він простоював біля вікна в госпітальному коридорі за крислатими пальмами, в тихій задумі дивився на госпітальне подвір'я, де вирувало своє життя: санітарні машини привозили поранених і обморожених бійців. Старенький, але ще дебелий дідусь, впрягшись у саночки, никав по двору, вишукуючи сміття та вивозячи його в яму. Іноді він кидав це заняття і, взявши сокиру, цілими годинами на морозі рубав дрова. Працездатність цього діда вражала Дороша, і перший раз в один із вечорів, милуючись старим, Дорош подумав, що, крім нього, Дороша, на землі існують люди, в яких є також і горе, і нещастя, і що, незважаючи на це, вони працюють і ламають лиху долю, що зустріла їх на життєвій дорозі. "Хто знає, — міркував Дорош, дивлячись на клопітливого старого, — може, він також глухий і німий, як і я, але ж, бач, живе і працює. Так чим же я гірший за нього? Чого це я повинен нарікати на свою долю і злоститися на людей тільки за те, що вони здорові, а я каліка? Хіба ж вони винні, що мене вжалило так боляче нещастя, а їх обійшло?" І завжди після таких роздумів йому робилося легше, і якщо раніше він уникав людей і тримався одинаком, то тепер, навпаки, горнувся до них.
Особливо він пильнував за лікарями, і коли старенький професор йшов обходом по госпіталю із притихлим почтом медицини в білих халатах, він не зводив із нього очей і причепливо слідкував за кожним його рухом, перехоплював кожний його погляд і все це читав, як затаєну від нього цікаву книгу. Дорош уже знав, що його сусід по ліжкові — безнадійний, що він вже ніколи не буде ні чути, ні говорити, тому що коли професор до нього підходить, то робиться удавано веселим і жвавим в жестах, хоч очі його були задумані і в них ясно проступав щирий жаль до понівеченої на все життя молодої людини. І це щире почуття, і жаль професора хвилювали Дороша, бо він бачив, що вони глибоко людяні і йдуть від доброго серця. Все це говорило Дорошеві, що люди здорові і фізично сильні мучаться духовно за поранених і покалічених, не вважаючи Їх, проте, неповноцінними людьми, і за це треба їх поважати. Дорош в умі дякував професорові і нетерпляче чекав, доки той підійде до нього. І коли професор підходив, Дорош дивився на нього віруючими очима, а в його серці дедалі більше розгоралася надія.
Однак в душі його гніздилися й сумніви. Часто він думав, що лікарі в силу своєї професії набули звичку співчувати хворим, і тому хто знає, щире це співчуття чи добре засвоєна звичка? Він, як і раніше, не переставав ретельно слідкувати за ними, водночас стежачи за пораненими. Особливо він приглядався до тих, що вже виздоровляли, бо йому здавалося, що саме вони, збуджені радістю життя, що повертається у всій красі, найбільше глухі та байдужі до нещасних. Одначе він тяжко помилявся. Саме ці поранені були найкращими приятелями тяжкохворих, і в очах жодного з них Дорош не прочитав прихованої переваги здорового над хворим або, ще гірше, отого за людським обов'язком співчуття, фальш якого так тонко відчувають тяжко хворі люди, навпаки, вони трималися, як рівні з рівними, і це особливо радувало Дороша і вселяло ще більшу віру в людей і в самого себе. І все це якось непомітно перетнуло в ньому ту болючу жилу, що в'язала його з горем і безнадією.
Він став частіше бувати в товаристві, грав у доміно, гуляв по коридорах, по двору, а одного разу весною, зодягнувши поверх білизни піжаму, втік із пораненими в місто, щоб поблукати по туманних вулицях Ленінграда з дівчатами, та, може, десь і поцілуватися над Невою. А що ж! Контузія сама по собі, а він все ж таки живий чоловік. Його вилаяли за таке свавілля, але лікували справно і наполегливо і, що особливо дивувало і навіть смішило Дороша, заставляли його співати, переконуючи при цьому, що він так швидше вилікується. Дорош соромився це робити на очах і співав, вкрившись ковдрою. Умом він переспівав усі пісні, які знав, але звук із горла не вилітав, і щелепи рухалися, як дерев'яні. Але він все одно продовжував ці вправи і робив їх наполегливо і довго.
Одного разу він став біля вікна і дивився на дворище, і раптом почув, що в його вухах ніби щось тріснуло, ніби хтось вибив звідти тверді пробки, і він почув гуркіт, такий страшний гуркіт, що все тіло його завмерло з жаху. Він відкрив вікно і побачив у дворі машину, з якої два бійці вивантажували випрану госпітальну білизну. І раптом Дорош почув фразу, яку сказав червоноармієць:
— Ти довго будеш там вовтузиться?
— А ти що? Спішиш до тещі в гості? Тоді Дорош притис долоні до грудей, побіг по коридору кричачи: "Професоре! Я чую! Професоре! Я чую!"
— Ви не тільки чуєте, а й говорите!— усміхаючись, сказав йому професор.
І Дорош справді зрозумів, що він не тільки чує, а й говорить. І, закривши ліце руками, щоб не показати професорові сліз, пішов у палату, укрився з головою, не виходив на вечерю і цілий вечір шепотів сам до себе під ковдрою, милуючись звучанням своєї мови і обливаючи сльозами радості подушку...
Ластівка забряжчала вуздечкою, і Дорош кинувся від своїх дум. Сизе небо дихало грозою, що проходила десь у напрямку Ворскли, далеко над степом бродили кошлаті начоси хмар, і земля там туманіла — в тих краях уже йшов дощ. Дорош сів, обхопивши руками коліна, і довго дивився на рухливу пелену дощу, яка йшла над Манилівкою лівим краєм. "Так. Ось як воно було. Ось як було", — проговорив він уголос, звівся на ноги і раптом помітив, що він ліг відпочивати недалеко від братської могили червоних героїв, порубаних махновцями в 1919 році.
Могила, колись висока й широка, тепер осіла і розповзлася, так що від неї залишився тільки невеличкий горбик землі, порослий бур'янцем і ніжною зелененькою травичкою. В головах стояв цегляний стовп, обмазаний цементом, що вже потріскався від сонця, дощу та вітру і поволі обсипався; зірка, вирізана із бляхи, пожолобилася і поржавіла — і лежали їхні кості тут, у степовій глухомані., як на морському дні, забуті, замулені, і переплакали вже за ними матері, брати й сестри, виросли і стали дорослими діти загиблих і потроху стали забувати про своїх батьків...
Серце Дороша защеміло, він скинув кашкета, став на коліна перед самітним горбиком і довго стояв, похиливши голову, погладжуючи рукою м'яку зелену травичку, що ніжним килимом покривала це святе місце.
"Мабуть; так створений світ, що людина більше думає про живих, чим про мертвих", — гірко роздумував він, стоячи у тихій печалі, одинокий серед цього безладного степу. І марилося йому, що тільки-но закінчився бій, він поховав друзів у цій могилі і прощається з ними навіки, і від цих думок голова його ще більше поникла на груди, і довгий час він ніяк не міг підвести її.
З кущика трави випурхнула пташка. Дорош здригнувся, не спускаючи очей із того місця, звідки вона вилетіла, підповз на колінах і став шукати гніздо. Heзабаром він помітив у землі манюсіньку ямку, сховану в густій траві, і в ній затишне гніздечко, вимощене з трав'яних стебел і м'яко вистелене на дні пружинистим кінським волосом.
(Продовження на наступній сторінці)