Зібравшись на Беєву гору, Дорош погнав Ластівку швидше і пополудні був у Зінькові. Містечко лежало на горі, припечене сонцем. Дощ тут випав менший, так що ледве прибив пилюку, яка пахла після дощу так, як пахне змазана глиною черінь печі. Проїхавши мимо міського парку, Дорош завернув у вузеньку тінисту вулицю, обсаджену осокорами, і добрався до військкомату. На задньому дворі прив'язав до конов'язі кобилицю, витрусив із гімнастьорки та картуза дорожню пилюку, застебнувся на всі ґудзики, підтягнув ремінь. Наламавши в дворі полину, зробив з нього віничок, обмів ним свої закурені чоботи і тільки тоді зайшов до приміщення.
У темному коридорчику штовхалося чоловік тридцять людей. Деякі з них сиділи на лавах, деякі стояли, інші попримощувалися навпочіпки попід стінами. Дорош запитав одного, навіщо їх сюди викликано і що тут взагалі робиться, той відповів, що ніхто нічого не знає, бо ті, що виходять "он з тих дверей, ні про що не розказують". Сухорлявий, приблизно Дорошевого віку громадянин у гімнастьорці із слідами трьох кубиків на петлицях встряв у розмову і висловив припущення, що сюди викликано переважно середній комсклад і що їх заберуть на літо на перепідготовку.
— Або в Яреськи, або в Охтирку. Кожного ж літа їздимо, — додав він.
У військкоматі між тим був рух і пожвавлення. Молодесенька машиністка із занепокоєним личком бігала по коридору і зазирала то в ті, то в інші двері, шукаючи якогось капітана Профатілова. Кілька разів із дверей кабінету виходив середніх літ майор і, димлячи цигаркою, впівголоса ввічливо вичитував машиністці за те, що вона неуважна і знову переплутала списки. Машиністка червоніла, просила пробачення, притискувала до грудей зелену папку і, ображено задравши голову, топала каблучками по коридору, поширюючи після себе приємний запах гострих духів. Цей же самий майор часто висилав за двері молодшого лейтенанта-піхотинця, виголеного, підтягнутого, з новою блискучою кобурою при боці, видно, недавно випущеного з училища. Вийшовши за двері, молодший лейтенант випрямлявся, з цоканням зводив докупи каблуки хромових чобіт і дзвінким, срібного тембру голосом викрикував прізвище того, кого викликалося до кабінету військкома чи на комісію. Хто-небудь у темному коридорі говорив "єсть" і проходив до дверей. Молоденький командир ввічливо пропускав його поперед себе і, знову прицокнувши каблуками, акуратно і майже беззвучно закривав за собою двері.
"Іч, який щиглик! — в захопленні дивився на нього Дорош, милуючись його військовою виправкою. — Такий піде далеко. При штабах подібні люди високо ціняться".
Десь о четвертій годині дня викликали і Дороша. В першій кімнаті його зареєстрували і послали на медогляд. У великій кімнаті сиділи лікарі в білих халатах і оглядали запасників. Сива жінка-терапевт, дещо збентежена худорлявістю Дороша, покрутила його на всі боки, задала кілька незначних питань, які задаються майже всіма лікарями світу, знайшла його організм без особливих змін і відіслала до невропатолога, веселого, добродушного діда, який, дізнавшись про те, що Дороша контузило, оглядав його причепливіше і уважніше. Він посадив Дороша на табуретку, заставив хитати ногами, бив малесеньким молоточком по колінах, розписував спину і груди червоними смугами, детально розпитував, чи не було в нього останнім часом припадків, відтягав вії, зазирав у очі, водив пальцем перед очима, заставляв присідати, примушував стояти, закривши очі і витягши поперед себе руки, потім сказав: "М-мда!" — поплескав Дороша по спині пухкою, як подушечка, рукою і повідомив, що огляд закінчено. Дорош знову вийшов у ту саму кімнату, де його реєстрували, і молоденький командир-піхотинець провів його через коридор до кабінету військкома. Кабінет, у який зайшов Дорош, був маленький, але затишний при опущених шторах, що затіняли кімнату від сонця. За столом сидів маленький, різкий в рухах, енергійний чоловік у формі майора. Він привітав Дороша кивком голови, швидко промовив, як він, мабуть, говорив сьогодні всім:
— Дві пари білизни, дводенний запас харчів. Явка без запізнень. Можете йти.
Дорош приклав руку до картуза, зробив поворот і пішов до дверей.
— Секундочку. Ви лейтенант Дорош?
— Так точно!
Військком пошарив по столу руками і, знайшовши якийсь папірець, пробіг його очима.
— Зайдіть у райком. Вас там хочуть бачити.
— Єсть! — кивнув головою Дорош і вийшов із кімнати.
У райкомі його прийняв перший секретар Корнієнко.
— А, Дорош. Сідай. Я зараз.
Він щось записав у блокнот, кудись подзвонив, з кимось полаявся, потім викликав секретарку, довідався в неї, коли призначені збори в продкомбінаті, і деякий час сидів за столом, задумавшись. Враз лице його зробилося холодним, губи суворо підібгалися, І по тому, як він перекладав по столу з місця на місце якісь папери і то відкидався на спинку стільця, то знову займав своє робоче положення, було видно, що він нервує і намагається стримати свої нерви.
— Їдеш в армію? — нарешті запитав Корнієнко і пильно глянув на Дороша.
— Тільки що пройшов комісію.
— Що ж. Знімайся з обліку. Корнієнко деяку хвилю помовчав.
— Твою особисту справу перешлемо у військову частину, в якій ти служитимеш... хоча хорошого в твоїй справі мало.
— Це щось нове, — насторожився Дорош. Корнієнко почервонів так, що обвислі щоки його зробилися сизими, одним ривком відшвиргонув од себе стілець.
— Так. Нове. Покриваєш сумнівні елементи на селі. Навіщо брав під захист Хомутенка, коли на нього повно компрометуючих матеріалів? В селі роблять замахи на комуніста-активіста, а ти в народники лізеш? Я твої інтелігентські теорійки своїм пролетарським духом давно чув.
— Що значить "лізеш"? — незвичайно тихо запитав Дорош. — Я служу народові. Я за нього кров пролив...
— Нащот крові — брось. Ти думаєш, у нас нема фактів, що ти хотів здатися фіннам у полон? Дорош тремтячою рукою витер із лоба піт.
— Я?
Він устав, бліднучи, плутаючи ногами, підійшов до столу. Він нічого не сказав, нічого не спитав, він тільки стояв, похитуючись, як п'яний, дивлячись просто Корнієнкові в очі, і погляд його був гострий, як лезо бритви, і Корнієнко не витримав, опустив голову.
Дорош рвучко повернувся і, часто пересмикуючи худенькою шиєю, кроком смертельно зраненої людини вийшов із райкому. Він сів у сквері на лавці і сидів так довго, згорбившись, поклавши на коліна руки, відчуваючи, як щось м'яко давить його за горло і викликає різь в очах. Потім відв'язав Ластівку і тихим кроком виїхав з містечка. Йому треба було їхати полтавським шляхом, але кобила звернула на манилівську дорогу, і він не помітив цього, не звернув на це уваги, не торкнувся рукою поводів.
Сонце схилилося на захід і не пекло вже так дошкульно, як раніше. Тихий вітер подихав із-за Беєвої гори, приносиш із степу свіжий запах трав і денну прохолоду манилівського лісу, що зеленів на горбах. Сивий полин і листатий подорожник кущилися обабіч дороги, злегенька припорошені пилом. Зелені хліба котили хвилі з горба на горб, з горба на горб, як море в легкий бриз. Незважаючи на малесенький вітерець, парило і робилося душно. Ластівки літали понад самою землею, мовчки, без щебету; шуліка, розпластавши крила, висів непорушне у синім небі. Ластівка жадібно тяглася губами до зеленої травички і нарешті запаслася. Дорош сплигнув із сідла, розминаючи замлілі від незвичної їзди ноги, пішов до могутнього береста, що ріс недалеко від лісу над дорогою, і, розстебнувши на грудях гімнастьорку, ліг на траву. Земля ніжно холодила його розпаленіле тіло, він з приємністю відчував це і кілька раз вдихнув на повні груди пахуче лісове повітря. Ластівка паслася зовсім близько, і було виразно чути, як вона щипав траву. Тихий шум лісу, синява високого неба, запах зелених трав — все це зливалося з гомоном потривоженої крові і наповняло серце Дороша невтішним болем. І він відчував, що серце його там, у грудях, кровоточить і пече, пече нестерпно. Він повернувся грудьми вниз, до землі, гадаючи, що так йому буде легше, і, поклавши голову на руки, закрив очі. І як тільки він їх закрив і полежав так хвилину, другу, звідкілясь, із самого дна його душі, став просочуватися ще гостріший біль І потихеньку, але настирливо, з якоюсь злорадною втіхою поколював голочкою серце: підступить, кольне і затихне, підступить, кольне і затихне. Він, постогнуючи, згріб рукою за ліву сторону грудей, тихесенько стяс її. І біль ніби злякався його і теж затих, але замість того в голову настирливо лізли спогади, не менш болючі, як і ота печія під серцем.
І згадується Дорошеві. Ніч. Мороз. Сніг. Глухий, як осипи з піщаних барханів, шум сосон. По снігу бредуть бійці. Мовчки, насторожено, тихо, безшумно. Поміж деревами промелькне заморожений до скону, як льодяна кулька, місяць, освітить обличчя людей, кине на них синю мертвяну тінь і знову щезне за хмарами. Там, за валунами, що чорніють попереду, фінський дзот. Його треба взяти. Дорош іде разом з бійцями в полушубку і білому маскхалаті. В горлі у нього сохне, дихання переривається, в голові молотить кров.
Йому здається, що на нього цілиться смертю кожна соснова гілка, кожний камінь і хитро підпускав по-ближче, щоб обрушитися свинцевим гарячим дощем. Йому не страшно, тільки ноги робляться такі тяжкі, що без фізичних зусиль їх не можна переставляти. Дорош виразно чує, як поряд із ним тяжко сапає боєць, і Дорош пошепки погрожує, щоб він дихав тихіше, бо йому здається, що там, у кам'яному череві, ворог уже чує те сапання і вже бере їх на приціл. Вони вже бачать похмуру груднину дзота, уже чують, як звідти несе чужим духом.
(Продовження на наступній сторінці)