Кілька тижнів Оксен нікуди не виходив, навіть на троянівську вулицю не появлявся. Але тигряча кров поволі відживала, робила своє діло: скоро зібрав він паруботу, здебільшого таких же братчиків, як і сам, готових заради нього у огонь і в воду, повів на хутори. На превеликий подив, зустріли його там добре, без ворожнечі, так, ніби й не було тії страшної бійки. Устим приніс четверть самогону, запив мирову і наказав усім парубкам Оксена не зобиджати, бо тепер він його побратим і старший над парубками.
В той вечір Оксен зустрів і свою рятівницю Олену. Побачивши його, вона сполошилася, почервоніла і, нахиливши голову, стала швидко ганяти колесо прядки босою ногою. Оксен підійшов до неї, зупинив рукою колесо і щось хотів сказати, але потім обняв і поцілував у щоку. Вона злякалася, тому що це робилося на очах усіх парубків і дівчат, затулила широким розшитим рукавом обличчя і вискочила в сіни. Але він знайшов її й там і під дружний регіт хлопців і дівчат привів її назад у хату, посадив коло себе і вивернув перед нею з кишені цілу купу волоських горіхів та цукерок. З того часу кожної суботи, як тільки степова дорога огорталася сутінками, вибігала Олена за царину, з хвилюванням очікувала, доки появиться парубоцька постать в жовтій імлі залитого місячним сяйвом степу. Приходив — покірно горнулася до нього, мовчала і любила.
Восени Оксен супроти волі батька одружився на ній і забрав Олену до Троянівки. Інокентій заприсягся, що, доки живий, того синівського непослуху не простить, і не пустив до хати молодого подружжя. Спочатку Оксен з молодою дружиною жив у братів, потім знайшов притулок у баби Сидорихи, що одиноко жила у своїй хатинці над Ташанню.
Олена виявилася молодицею покірною, роботящою і припала старій, як кажуть, до хати. Так що коли Оксена забрали на службу, то стара не пустила її до своїх батьків, а залишила жити в себе. Першу зиму Олені було так тяжко і так сумно, що вона не знала, куди подітися. До сусідів збиралися молодиці на посиденьки, пряли пряжу, пекли пшоняники вскладчину, співали сумних, як зимовий вітер, пісень. Олена на ті посиденьки не ходила, щоб, не дай боже, не прописав хто Оксенові в письмі, що вона тут без нього розгулює та гайнує свою жіночу честь, і коли наставав вечір, то залишалася вдома прясти. Іноді, коли їй робилося дуже сумно, вона уривала музику дерев'яного колеса, знімала із стіни Оксенову фотокарточку і, нахилившись до каганця, довго розглядала його обличчя. Сидить на коні як вилитий, шаблюка наголо, будьонівка набакир, а з-під довгої шинелі чобітки із шпорами визирають, сам худий, лице суворе, без посмішки, видно, нелегко дається йому військова служба. В такі хвилини нападала на Олену тривога, гіркі сумніви закрадалися в душу, хтось хитрий і невидимий шепотів їй на вухо: "Повернеться твій Оксен із служби та візьме собі в подруги курсистку стрижену, а тебе покине. Навіщо ти йому здалася, неграмотна й темна?" Пригнічена такими думками, ходила Олена як побита, не обзивалася ні до кого й словом. Баба Сидориха аж здивувалася, лежачи на печі:
— Чи тобі, молодице, не з людей, що ти все мовчиш і до мене, старої, й словом не обізвешся? Може, тебе наврочено або напуст накликано? Тоді піди до Килини-шептухи в Княжу Слободу, вона тебе відшепче. Вона від усього спосіб знає: і від напущення, і від пристріту, і від переполоху. Як же. Коли ми ще з нею дівували, і то вона всі чари знала. Он якого собі парубка вибрала. Найкращого на всю округу. Дві пари волів, земля, чумарки сині, чоботи юхтові. А в неї що? Як перевозили молоду, то скриня, як пуста бочка, торохтіла, рядном прикрита, щоб не видно було людям, як з неї порохня сиплетеся. А він багач. Музик аж із самого Гадяча наймав, — теревенила баба, пригадуючи бозна-колишнє.
Олена слухала все те, але в розмову не вступала, мучилася одна і, як і раніше, цуралася людей.
Надходила третя осінь. Маленький Сергійко, син Олени, уже бігає по двору, знає, як його звати і чий він є, а баба Сидориха ним не натішиться:
— Господи праведний, і в кого воно таке вдалося розбишакувате? Учора горщик розбило, сьогодні дивлюся, а воно крізь друшляк попіл просіває. Достеменний дід Гамалія.
Коли падав із дерев лист і люди збирали картоплю, повернувся додому Оксен. Як почула ту звістку Олена — змертвіла на місці. Як отямилася трохи — кинулася бігай додому через підмети, через коноплі, плутаючись у сухому картоплинні.
Прилетіла до двору, бачить: якийсь чоловік у шинелі ходить по городі, Сергійка на руках носить. Уздрів Олену, хлопчика на жовту травичку поставив, а сам іде назустріч, усміхається: обличчя засмагле і якесь чуже, а усмішка знайома, рідна. У Олени губи трусяться, слова сказати не можуть, подала йому руку, очі опустила, а з них сльози — кап-кап.
— Я думала, — плаче, — що ти до мене не повер— л нешся. Покинеш мене з малою дитиною.
— Оце так вигадала! — засміявся Оксен і, узявши в одну руку котомку, а на другу сина, пішов у хату.
Оксен не тільки лишився в Олени, а й усе робив для того, щоб полегшити її життя. Допомагав, як міг, по господарству: поправив тин, витесав і закопав нові стояки на ворота, вирив яму на картоплю, таку здоровенну, що туди влізла б Сидоришина хата. Прибираючи двір, ходив статечно, ворушив плечима, з задоволенням підставляючи під осінній вітерець мокру від поту сорочку.
— Не гони так. Ухоркаєшся, — просила Олена.
— За роботою дуже скучив. За землею. Але не дуже довго довелося йому поратися на своєму дворі. Незабаром викликали його в Зіньків. Повернувся звідти задуманий і заклопотаний.
— Що це з тобою? — зазирала йому в очі Олена, подаючи на вечерю пісний борщ із квасолею.
— Призначили мене головою троянівської артілі. Олена сплеснула руками, очі зайнялися тривогою:
— Може б, ти відмовився, доки не пізно? В тебе одна пара очей. За всім не вгледиш.
— Якось воно буде.
Новопризначеному голові троянівці були раді: хлопець молодий, з розумом, такий діло поведе, бо попередній голова Іван Кісочка, ніде правди діти, на старість підлінився та, говорить уже так говорити, і в чарочку зазирав, та ще й у глибоченьку. Передаючи Оксенові ключі від старих шахов, Іван Кісочка поставив на стіл пляшку самогону, вийняв із кожуха окраєць хліба і недогризену цибулину і сказав так:
— Тепер треба людей грамотних, а в мене тільки й науки, що в шкільному курникові сидів за незнання закону божого. Так що приймай діла і головуй на многая літа.
Отак і став головою троянівської артілі Оксен Гамалія.
...Цього весняного ранку Оксен устав, як завжди, рано, тільки проспівали треті півні. Не запалюючи світла, щоб не розбудити сім'ї, став зодягатися, глухо покашлюючи, потім пройшов у хатину, щоб прихопити що-небудь із собою з їжі. Шукаючи хліб, зачепив рукою важкий мідний кухоль, і він упав на долівку з гуркотом. В хаті заскрипіло ліжко, і сонний голос тривожно запитав:
— То ти, Оксене?
— Я.
Біла постать у довгій полотняній сорочці з'явилася у дверях.
— Поспав би ще. Чого так рано?
— Їдемо у Власівку за лісом.
— То ти й обідати не прийдеш?
— Ні, — якось сердито відповів Оксен і, загорнувши в газету хліб та сало, ступнув до дверей.
— Оксене...
— Ну?
— У Сергійка чобітки зовсім порвалися, босий у школу ходить. Може, ти в район їхатимеш, то попитаєш? Я тобі й мірочку приготую.
— Привезуть у магазин під заготовку, тоді й купимо, — похмуро сказав Оксен і вийшов з хати.
Олена глянула у вікно: в сірій світанковій млі стрельнула іскрами цигарка, легеньким відсвітом лягла на шибки. Олена зітхнула і запалила світло, потім потягнулася до скрині, щоб дістати спідницю, і раптом відчула сильний приступ нудоти, сіла на ліжко і деякий час сиділа непорушне, прислухаючись до сонного дихання сплячих хлопчика й дівчинки, що лежали, розметавшись, на ліжку, збасувавши із себе рядно. "Буде й третє", — сумно подумала вона і поцілувала сонну дівчинку, що спала ближче до неї. Сина вона посоромилася цілувати, бо він уже був школярем.
Життя Олени, як і кожної сільської жінки, проходило в щоденних клопотах по господарству, боротьбі за шматок хліба, турботі про дітей. Оті їхні вічні скарги: "Мамо, як учора мене штовхнув Хомин Миколка, а я впала, а спідничка й порвалася" (це говорилося дитиною при закладеному в рот пальчику і хитрому поблискуванні очей, бо ніякий Микола її не штовхав, а спідничка була порвана на колючому дроті, і мати про це знала), ота занадто вже часта розмова з учителькою, яка вічно нарікала на поведінку сина, а він, повернувшись із школи, на запитання матері: "За що ж ти побив притулівського школяра?" —відповідав:
"Хай не лізе, я його перший не займав", — оце все тривожило і хвилювало її. Вона була люблячою, але разом з тим і суворою матір'ю. Дочка її боялася і слухала, зате Сергійко, як тільки зринав із дому, забував про материні накази і запотиличники, робив своє: нишпорив по чужих городах та садках, драв сорочачі гнізда, бився з дітворою, дражнив собак, — одним словом, робив усі ті збитки, які присущі всім дітям його віку. Навіть дома, коли мати по гарячих слідах зашивала йому розпанахану сорочку або штанці, він проявляв нетерпіння і тривогу, коли чув малиновий розбишацький свист своїх однокашників, які сиділи де-небудь під тином і вже викликали свого отамана, бо десь намітилося пильне діло. Тоді він неспокійно позирав на двері і рвався надвір прямо з голкою і ниткою.
(Продовження на наступній сторінці)