— Хто знає, що воно таке було, а не знайду виходу з печі — й квит. Спереду мацну — стіна, ззаду — стіна, по боках теж стіни. А ще за дня ми з братом жирували й розбили макітру з тістом. Ну, думаю, замурували мене дорогі родителі за таке злодійство заживо на голодні муки й погибель. А тут до вітру підпира, аж сорочечка на мені коробиться. Як закричу я: "Мамо!" — і не витримав. На другий день цілий ранок вишкрібав я черінь та допитувався у матері, що то воно зі мною поробилося. А мати слухала-слухала та й каже: "То від вареної квасолі. Ото не треба її на ніч їсти..." То, може, й ви, дядьку, квасолі наїлись? — звернувся Марко до Охріма.
Охрім хотів щось сказати і вже розкрив рота, але в цей час із темряви появився Денис, кинув Охрімові до ніг дві курки з повідкручуваними головами і сів біля вогню.
— Де ти взяв? — відсахнувся від них Охрім. — А як прибіжать із Вишневого жінки та трус зроблять? Та ти знаєш, що тут буде? Без штанів на Троянівку побіжимо.
— А що тепер робити? Назад нести не будемо. Скуди, Марко, і в окріп,-— порадив Тимко.
Марко швидко прийнявся патрати курей. Тимко підкинув бур'яну у вогонь і сходив до озеречка по воду, а Денис вклався на розісланому кожусі обличчям до вогню.
Після вечері хлопці натягли в хату, яку вони займали, соломи (другу половину, через сіни, займали жінки) і постелили собі добру постіль. В кутку, укрившись брезентовим плащем, спав Тетеря. "Принесло його на мою голову. Орися тепер побоїться вийти до озера", — роздумував Тимко, вкладаючись, і скоро захріп, удаючи із себе сплячого. Він все ще надіявся. що всі скоро заснуть і запанує те сонне царство, яке дасть йому можливість вийти з хати на побачення. Але спокій у хаті ніяк не міг встановитися. Охрім кілька раз виходив надвір підкладати бикам сіна, потім став питати у Марка, чи той не бачив його істика. Марко відповів, що не бачив, і Охрім товкся по хаті, шукаючи його так настирливо, ніби він йому був у цю хвилину конче потрібним. Потім Марко пригадав, що в попелі печеться картопля, пішов надвір і приніс повну пелену, і вони заходилися солонцювати її з Денисом. Будили й Тимка, але він не відкликався. Марко набрехав Денисові, що коли виходив надвір за картоплею, то бачив біля багаття лисицю, яка хрумала курячі кісточки. Денис сказав, що то вона "курячу кров почула", схопив ружжо і вибіг з хати. Його довго не було, а тоді надворі прогримів постріл, на жіночій половині заверещали дівчата і зняли ґвалт, і чути було, як вони вибігали надвір, щоб дізнатися, що сталося. У сінцях знявся цілий галас, зайшов Денис і на запитання Марка, чи бачив він лисицю, сказав, що він її не бачив, а вистрілив для страху, щоб поколошкати дівчат. Потім вони повкладалися спати, і в Тимка зазоріла надія, що скоро все затихне; але тільки він про це подумав, як Охрім, що, здавалося, вже спав, заворушився і знову став розповідати страшні бувальщини.
— От ми йдемо, дивимося — щось біліє, — чувся його притишений голос.
"І вродиться ж така шарманка", — злився Тимко, слухаючи безконечне базікання.
— ...Ми до нього — воно від нас. Ми від нього — воно за нами. Я тоді й кажу: ану ж, давай поприсідаємо. Присіли. І що б ти думав? І воно присіло. Я тоді й кажу...
— Тебе заціпить сьогодні чи ні? — озвірів Тимко. Охрім замовк і довго не обзивався; навіть Денис перестав хропіти. Потім у сінях почулося шарудіння, і сердитий дівочий голос сказав: "Вони будуть качатися, а мені солому носи! Знайшли дурку". Зашелестіла солома, долинув глухий гомін голосів (мабуть, відкрили двері на жіночу половину), хтось пробіг по сінцях, ляпаючи босими ногами, швидко вернувся назад, гримнув дверима. Голоси затихли..
— Так отож я й кажу, — знову подав свій голос Охрім. — Ану ж, підійдімо, хлопці, ближче та подивимось, що воно таке...
Тимко звівся і, накинувши на себе піджак, став пробиратися до дверей, переступаючи через ноги лежачих.
— Поглянь там на биків! — крикнув йому вслід Охрім.
Тимко вийшов у сіни і деякий час прислухався, чи не розмовляють на жіночій половині. Але там, крім дихання сонних людей, більше нічого не було чути. Тоді він відкрив двері і зашепотів так тихо, що ледве сам чув свій голос:
— Орисю... Орисю...
В пітьмі звелася чиясь голова, теж пошепки запитала :
— Чого тобі?
— Вийди на хвилю...
Тимко мнеться біля дверей, затаївши дихання, курить в рукав і раптом чує, як хтось хапає його за комір іззаду. Він швидко озирається і бачить перед собою в темряві Прокопа.
— Ану, ходімо надвір, я з тобою побалакаю, — каже Прокіп, не випускаючи з рук Тимка. Біля сіней Тимко виривається і, вихопивши з ярма занозу, відскакує вбік, чекає, коли Прокіп зробить до нього перший крок. Але той, мабуть, розумів, що в повітрі пахне смаленим, стоїть, не рухаючись, тяжко сапає. В цей час у дверях появляється закутана по самі очі Орися і, побачивши батька, з тихим окриком "ой" біжить назад.
— Я тобі позаглядаю, — свариться кулаком їй услід Прокіп. — А ти, значить, ще й не зять, а вже занозу хапаєш?
— Рукам волі не давайте. Я в вас нічого не вкрав, — глухо відповідає Тимко.
— Норовиш украсти.
— Це діло моє.
— А я тобі кажу: не чіпай. Не для тебе, жулика, я ростив свою дочку.
— А може, й для мене?
— Зроду цього не буде! Чуєш?
— Давайте краще по-доброму будемо говорити. Ваша дочка вже давно моя, що я хочу, те з нею І зроблю.
— Відступись! — похмурніє ще більш Прокіп, і в голосі його чується неприхована готовність вчепитися Тимкові в горлянку. — А не відступишся, роздеру, як кошеня. А її, сучку, день —і ніч батуритиму, щоб слухала батьківського слова.
— Торкніть хоч пальцем!
— Тебе не спитаю! — І Прокіп, гупаючи чобітьми, біжить у хату. За хвилю виносить звідти на плечах сідло, і, засідлавши свою роз'їзну-коняку, мчить у Троянівку, щоб не спати в одній хаті з таким босяком, як Тимко.
III
Родина Гамаліїв з діда-прадіда перебойці. Образи не пробачають, з двох слів у бійку лізуть, е щось дике і свавільне у їх характері, тигряча кров тече по їхніх жилах. Ще й досі топче землю Інокентій Гамалія, на старість бороду викохав, як просяний віник, а замолоду парубкам ребра ламав. Де тільки яка заваруха на ярмарку або на храму, де пахне бійкою, — безпремінно й Інокентій там треться, уже водить за собою ватагу шибайголів у сивих шапках, виграє очима, як вовк біля кошари. Чи молоді, чи старі чоловіки затівають бійку, йому байдуже: вривається з гиркою-фунтовичком у кулаці — і пішов скородити направо й наліво.
Недарма кажуть: яка хата — такий тин, який батько — такий син. Оксен Гамалія ні дать ні взять у свого батька вдався. Тільки й різниці, що батько рудий, а син темно-русий. Попогуляв і Оксен за свого парубоцтва. Одягне латану чумарочку, смушеву шапку, міллю побиту, чоботи юхтові — пришви, незавидна одежа, бідна, а йде він у ній, бісів парубок, як намальований, м'язи так і грають, як на молодому барсові, очі так і киплять парубочою відчайдушністю. Ото як побачать його односельчани, то вже так і знають, що потяг або на хутори на вечорниці, або десь "на чужу", на грища. І вже так і знай, щось натворить. Або вулицю розжене, або досвітки розполохає, або голову комусь провалить. Так і товчеться всю ніч, як молоденький чорт, із пекла випущений. Де не повернеться — всюди за ним золоте гілля росте. Уже на нього хутірські парубки і засідки робили по ярах та дорогах, щоб спіймати та добре оддухопелити, аби не топтав стежки на їхню вулицю, і жонаті чоловіки не раз заставали його на досвітках із залізними шворнями в руках, та нічого з того не виходило, — виприсав від них Оксен. Доки дядьки помнуться біля дверей та доки один із них скаже: "А чого ти, парубче, до наших дівчат доріжку топчеш? Хто тебе сюди просив?", та потім другий із них запитає в похмурої громади: "А що, чи не слід, дядьки, його провчити, щоб на другий раз знав, як...", та доки громада скаже, що таки його слід одрепати, — Оксен блись одного в вухо, блись другого, до дверей і — кричи, свисти! Втік, як сімох побив. Макітриться в головах у дядьків, чухають вони потилиці та один одному виказують, що "було б тобі, куме, на дверях стати, а мені його зараз шворнем", так пізно вже, спіймай вітра в полі.
Але як швидко побіля вогню не бігай — все рівно обпечешся. Натрапила сила на силу. Прийшов із далеких хуторів парубок, по імені Устим; цей не розпитував Оксена, хто він та звідки, а цюкнув по голові шворіньком, і перевернувся Оксенові світ землею вгору, а небом униз; червона кров на білій сорочці калину розвішала. Стогне від болю козак, пальцями землю риє, встати хоче, та не може. А тут прибігли дядьки з кілками, змолотили б, як вальок глини, та вибігла з хати хутірська дівчина Олена, білими руками від смерті заслонила. Потім затягла до себе в хату, перваком рану промила, забинтувала її чистим полотном і на м'яку постіль положила. Приїхали на другий день Оксенові брати, повезли у Зіньків, у лікарню. Полежав там Оксен два місяці, зализав свою рану і повернувся назад у село. Але вже не світилися його очі зухвалістю, присмирніла в них парубоцька відчайдушність.
(Продовження на наступній сторінці)