Оксен сів на лінійку, розібрав віжки і крикнув на конячину, що дрімала, опустивши голову. "А що, як поїхати в "Зорю"? — прийшла йому в голову раптова думка. — Так. Так. Тільки в "Зорю". Інакшого виходу немає". І тільки він про це подумав, як в його уяві вималювалася огрядна постать із веселим, добродушним обличчям — голова "Зорі" Самійло Чередниченко. "Так, тільки до нього. Якщо він не допоможе, значить, ніхто".
Не доїжджаючи до ташанського мосту, Оксен круто завернув праворуч і поїхав ступською дорогою, що пролягала поміж піщаними горбами. Незабаром спустився у глибоку яругу, порослу чагарем і дикими грушками. В ярузі було сиро й задушливо, з-під торішнього листу вишпиговувалася молодесенька голковидна блідо-зелена трава, по ровах, де ще недавно лежали сніги, стояла густа і чорна, як дьоготь, вода, що пахла не то мазутом, не то терпкуватим душком перегнилої вільхової кориці. У вільшанику над болотом голосно клопоталися сороки. Маленькі, схожі на горобців, чубаті посмітюхи клювали на дорозі кінські кізячки, із слабим шумом, схожим на шум тополиного листу, злітали поперед морди коня і знову паслися на дорозі, аж доки до них не наближалася підвода. Сонце пригрівало, понад зеленим лугом слався синенький димок весняних випарів, гнав поперед себе гнилуватий болотяний душок. Навколо все було таке зелене, таке урочисте, свіже й пахуче, минулорічні чорні сережки так ніжно тремтіли на старих вільхах, що, здавалося, прислухайся трохи і відразу почуєш тихий хрустальний дзвін. Небо над яругою було таке чисте і таке гучне, що коли кобильчина, теж, мабуть, зачувши красу і роздолля, підняла вгору голову, вишкірила зуби і заіржала, то іржання те розбилося зараз же на десять відгомонів, і покотилося по ярузі, і пішло бродить та гомоніти понад болотечком так, наче не— одна коняка заіржала, а принаймні цілий табун.
"Перезимувала? — сміявся Оксен, помахуючи батіжком. — Тепер підеш жити краще. Трава он яка росте, густа та соковита".
В Троянівку Оксен повернувся вечором, коли в Та-шані востаннє полоскалися білі гуси, збираючись вилазити з води і розходитися по домівках, коли західне сонце пускало понад лугами рожевий туман, а річка зробилася тихою, гладенькою. В ній відбивалося рожеве небо, густі верби, білі гуси з витягнутими шиями, кущувата куга, зелені осоки, синє громаддя Беєвої гори.
В артільному дворі його зустрів Григір, суворо оглянув забризкану грязючкою коняку, журливо захитав головою:
— Пропала лошиця. До ранку чи, й доживе. Отак гнати? Як у тебе й рука піднімалася?
Оксен, знаючи звичку Григора все перебільшувати, мовчав.
Коли, приміром, скрипіло непідмазане колесо, Григір говорив: "Пропала гарба", коли бачив п'яного чоловіка : "Пропав чоловік. Воно б і голову пропило, так від шиї не відділяється".
Побачивши мішок із зерном, Григір трохи пом'якшав, хоча й не виявив особливого захоплення:
— Дали, як украли, куркулі чортові! У них шкуратка на латку не розживешся. Прийдуть же й вони до мене — наберуть у долоні, ще й у пальчики.
Забравши хомут, віжки, черезсідельник, повісивши на шию дугу, Григір рушив до конюшні.
— Там до тебе якийсь чоловік приїхав, — крикнув він, озирнувшись. — Коли б не лектор із району, бо цілий день у конторі сидить. То як же? Завтра сіємо на клину чи будемо ждати, доки земля протряхне?
— Ввечері зберемо бригадирів, порадимося, — кинув на ходу Оксен і попрямував до контори, відгадуючи, що ж то за чоловік його чекає і по якому питанню. "Якщо лектор, —відішлю в поле, хай там і витюгукує по своїх шпаргалках, а в конторі людей збирати не буду —нема часу". Оксен відкрив двері і відразу ж побачив щуплого чоловіка у військовій шинелі, що сидів до нього спиною. Почувши, що в контору хтось зайшов, чоловік озирнувся і уважно крізь окуляри глянув на Оксена. Бліде, безкровне лице незнайомця було спокійним, навіть трохи відчуженим, тонкі губи міцно стиснуті.
— Голова колгоспу товариш Гамалія? — сміливо запитав він, не перестаючи пильно дивитися на Оксена. Той погляд неприємно вразив Оксена, і він подумав, що ця людина теж неприємна і з нею тяжко буде зговоритися.
— На яку тему ви приїхали читати лекцію? — сухо й неприязно запитав Оксен.
— Моє прізвище Дорош, — ввічливо відрекомендувався незнайомець і подав з довгого рукава шинелі свою малесеньку білу, майже жіночу ручку. Він подав її швидко, зробив легесенький потиск і зараз же відірвав назад та сховав у хоботок рукава, ніби боячись, щоб її не розчавила широка, як лопата, долоня Оксена.
— Очевидно, — слабо усміхнувся Дорош, — я буду у вас читати і лекції, але приїхав я сюди як секретар майбутньої партгрупи.
Він скинув окуляри, став протирати рукавом шинелі. І дивно — разом з окулярами зникла з обличчя суворість, і воно зробилося' якимось задушевнішим, м'якшим, навіть приємним, в ньому проступало навіть щось дитяче. Особливо помітнішою, яскравішою .стала його усмішка. Потім він знову начепив окуляри, підсунув їх характерним рухом — рогачиком із вказівного і середнього пальців — і, переконавшись, що вони сидять міцно, знизу вгору рвучко кинув головою.
— Бачите, мене демобілізували, вірніше, списали в запас і от прислали... працювати в артіль.
— Натурально. Але я не знаю, що ви будете робити у нас в артілі...
Оксен потис плечима і непомітно для Дороша глянув на його малесенькі білі ручки. "Такими руками тільки на картах ворожить", — подумав він і опустив очі.
— Я трохи знаю агрономію і тваринництво. До армії я вчився в сільськогосподарському інституті.
— Що ж. Це добре, — сказав Оксен, але Дорош уже зрозумів, що Оксен не дуже задоволений оцим призначенням. Дорош знову підсунув окуляри тим же самим характерним рухом, усміхнувся, і шкіра ледь-ледь зарожевіла на вилицях.
"Зажене мене в гроб такий секретар, — мовчки журився Оксен, постукуючи чобітьми під столом. — Як же я його у степ виведу? Та його ж вітром занесе аж у Сумську область. Одні ж кості, шкірою обшиті. Мощі з Києво-Печерської лаври. Ні, завтра ж їду в район, хай пакують у посилку і шлють на Південний берег Криму. У мене не патронат і не курорт для охлялих".
Надворі, при денному світлі, постать Дороша зробила на Оксена ще гірше враження: шинеля теліпалася на ньому, як на кілку, кашкет весь час налізав на вуха, що аж світилися на сонці.
"Ну й прислали робітничка... На тім світі і то, мабуть, вигулюються кращі".
Оксен сердито брьохався через калюжі. Дорош же йшов, підібравши по-жіночому шинелю, обережно ставив маленькі хромові чобітки, де сухіше, мабуть, боявся промочити ноги. Ступав він дрібненько, швидко і легко, так що порою Оксен ледве встигав за ним. Хвилинами він зупинявся, і очі його жадібно, з якоюсь невситимою жагою вбирали в себе і голубе чисте, привітне та лагідне небо, і пахучу, свіжу, новонароджену ніжну зелень дерев і то засвічувалися тихим сумом, то спалахували замилуванням, і тоді він дихав якось переривчасте, з натугою, і лице його відсвічувало незбавну радість людини, що повертається до життя.
— Селом запахло, — опустив Дорош голову, та Оксен помітив сльози, які блиснули під окулярами.
— Давно з армії? — запитав Оксен, розстібаючи свій піджак і відчуваючи гарячу духоту.
— Ні, недавно, — сердито відповів Дорош і, щільніше загортаючись у шинелю, зробив шиєю такий рух, ніби йому був тісний комір.
— Звання?
— Політрук.
Дорош знову повторив шиєю той самий судорожний рух і підкахикнув так, ніби йому щось деронуло в горлі.
— Ти чого шиєю смикаєш? Зроду в тебе так чи, може, від якої хвороби? '
— Контузило мене на фінській, — скупо відповів Дорош.
Ночував він у Оксена. Олена перевела дітей в хатину, а велику хату віддала гостеві.
— Боже, де ти його взяв, такого нещасного? — пошепки бідкалася жінка, сумно наставивши очі на Оксена, що зайшов у хатину за тютюном. — Чим же мені його відгодовувати? Може, йому пареного молока з медом?
— Не мала дитина. Давай, що є, — все тріскатиме.
— Як я не знаю, що йому й давати. Може, ще й не догоджу? Вареники він з картоплею та сметаною любить чи ні?
— А звідки я знаю? Що, я з ним по обідах ходив?
— То, може, молочка, свіжого, тільки з-під корови? Воно дуже пользітельне. Тільки от не знаю, чи питиме. Є такі, що бридують.
— А, тебе тільки почни слухати! — махнув рукою Оксен і пішов у хату.
Дорош, заклавши в галіфе руки і навіть трішечки зіп'явшись навшпиньки, розглядав фотографії на стіні, заведені в одну велику рамку. В гімнастьорці, перетягнутій у талії командирським із зіркою ременем, в чобітках, в вузеньких галіфе, він виглядав ще меншим і ще тендітнішим, майже підлітком, так що Оксен, позираючи на нього, відчув до нього жаль, і в ньому раптово прокинулося почуття батьківської опіки.
— Завтра прикажу дояркам, щоб видавали тобі по два літри свіжого молока з-під корови. Треба тобі поправлятися трохи.
— Були б кістки — м'ясо наросте, — засміявся Дорош.
Вечеряв він неохоче, без апетиту. Олена стояла біля столу з глечиком пінистого молока, соромливо припрошувала:
— Їжте на здоров'я. Може, вам ще підлити? Помітивши, що Дорош не допив молока із глиняного кухля, вона образливо піджала губи.
— Чого ж це ви так мало? Може, вам не до вподоби наше молоко?
(Продовження на наступній сторінці)