Верби кидали на леваду широкі тіні, біля потічка горобці пили воду, мережали, лапками густу грязючку. Тимко кинув на них палицю, і вони з шумом злетіли, густо обсівши осокір. Петляючи поміж лозами, Тимко вийшов у горішній кінець села. Марка застав вдома. Він сидів за столом і сьорбав борщ. Руде волосся на голові горіло мідним дроттям.
— Пішли зі мною. Діло е, — похмуро сказав Тимко, сідаючи на лаву.
Марко, здавалося, не розчув його наказу, бо дістав із мисника стрючок перцю і заходився м'яти його ложкою.
— Кажуть, перець кров розбиває. А я його змалечку їм. Може, через те й рудий?
Тимко вирвав із його руки ложку, швиргонув під стіл.
— Ти чув, що я тобі сказав?
— О, диви! — наїжачився Марко. — Сказ на тебе напав, чи що? — і, витерши губи, поліз під стіл за ложкою.
— Ти йдеш чи ні?
Марко заблимав повіками і деякий час здивовано дивився на Тимка. Побачивши холодну каламуть у очах товариша, зрозумів, що трапилося щось надзвичайне, і якимось несмілим, мученицьким тоном, в якому почувалася вся гіркота відданого рабства, сказав:
— Іду вже, чого кричиш? — і, згрібши зі столу крихти, вийшов надвір. — Дурна голова що не придума, а ногам робота. І куди ти мене оце ведеш? — допитувався Марко.
Тимко не відповідав. Швидко пройшли через Марків город, спустилися до Ташані. На них війнуло запахом ряски, тихим шелестом очеретів. На Горобцевій кладці жінки, виставивши напоказ голі литки, дружно гупали праниками, і те гупання гарматними пострілами віддавалося за Ташанню. Тимко, жадібними приладами досмоктуючи цигарку, поп'явся стежечкою, що вела до Прокопа Тетері. Маркові відібрало ноги, руде волосся підняло картуз.
— Що ти задумав?
Тимко не відповів. З деяким острахом відкрили хворостяні ворітця, зайшли в двір. Червоний півень, схожий на сердитого турка в чалмі, побачивши незнайомих людей, сердито затрусив сергами і, високо піднявши голову, щось тривожне крикнув на курячий гарем; кури перестали гребтися в гною, попіднімали голови.
Зайшли в сіни. Тимко топтався попереду і ніяк не міг знайти клямку від дверей. Марко переминався з ноги на ногу, як лис у капкані: раптом він почув, як щось капнуло йому на картуз. Він зняв його з голови і побачив руде п'ятенце: угорі на драбині сиділа курка і насмішкувато дивилася вниз.
"Кепська приміта. Чи його крутнуть назад, доки не пізно?" Але в цей час Тимко відкриває двері і каже голосно:
— Здрастуйте!
— З п'ятницею будьте здорові, — підпрягається й собі Марко, ховаючи за спину картуза.
Тимко сідає на лаву, а Марко ліпиться до одвірка. За столом саме обідають: Прокіп Тетеря, червоний і спітнілий, не встигши донести ложку до рота, дивиться на хлопців такими виряченими очима, ніби перед ним не сільські парубки, а сатанинське навождення; Одарка, як різала ножем хлібину, притисши до грудей, так і держить її, отетерівши; Орися, бліда і злякана, побачивши Тимка, рвучко встала з-за столу, відкрила рот, ніби хотіла щось сказати чи крикнути, потім затулила його фартушиною і не сказала нічого, а мовчки опустилася на лаву, похнюпивши голову. Нарешті секунда загального оціпеніння пройшла. Прокіп доніс до рота борщ, проковтнув його і зупинив на Тимкові шорсткі очі:
— В чужій хаті питаються, чи можна сісти, а не лізуть на покуття по-свинячому.
— Нічого, ми й непрошені сядемо. Тимко кладе біля себе на лаві картуз, трусить кучерями, а вони — блискучі, смоляні, шовкові — так і розкочуються по голові пружними кільцями. Смугле лице його незалежне, дихає завзяттям і нахабством.
Западає гнітюча мовчанка. Всім стає незручно, і кожен не знає, як себе поводити, що говорити. Тетеря знов бере в руки ложку і починає сьорбати борщ, тяжко рухаючи щелепами; Одарка із страхом і покірністю на обличчі крає хліб; Орися сидить принишкло, нервово перебирає пальцями оборочку фартушка, блідість поволі зникає з її обличчя, щоки рожевіють, вушка її з золотими сережками горять, як пелюстки троянди.
— Ну, чого прийшли? — питає Прокіп, витираючи рушником спітнілого лоба.
— Дільце в нас є невеличке. Ви, дядьку, хочте сердіться, хочте ні — а Орисі я нікому не віддам. І якщо ваше слово, то й женився б.
Тетеря встає з-за столу, важкою ходою іде в хатину і повертається звідти з макогоном в руці.
— Ану, вискакуйте по одному! Марко хватається за клямку. Тимко говорить тихо:
— Силою нічого не вийде. Давайте краще по-доброму.
— Чула? — кидається раптом до жінки Прокіп. — Та щоб отакий бандитюга був моїм зятем? Та ніколи в світі! Краще в труну ляжу!
— Заспокойся, Прокошо, не гарячись, — сокорить біля нього Одарка. — Тимко парубок, мо', й гарячий, але роботящий. Любов та совіт, житимуть не гірше других.
— Що-о? — кричить Прокіп і зозла швиргає макогін у кочерги, так що вони торохтять там, як кості мерців. — Затули собі рота і не пащекуй! Ніколи цього не буде!
Орися зіскакує з лави, очі її туманяться слізьми, лице горить, як у вогні, груди напинають кофтинку. Вона швидко підходить до Тимка, хапає його за руку і, змивши віями сльози, своїми голубими очима, в яких горить нескорена рішучість, як роздратована кішечка, вставляється на батька:
— Хоч і трісни, хоч і лопни, бий, виганяй, а Тимко любий мені — і все тут! З ним хоч на край світу піду, скориночку хліба їстиму, аби з ним, аби вдвох! Оце тобі моє слово.
— Геть, проклята, геть! — заревів на всю хату Прокіп і, вчепившись Орисі в коси, смикнув її до себе, щоб викинути з хати, як щеня. Але Тимко спокійно виступив наперед, одірвав Прокопові руки од густих кіс коханої, сказав, посіпуючи губами:
— Не чіпайте дівчини. Вона хоч і ваша дочка, а бити її не дозволю.
Потім надів картуз і ступив до дверей, біля яких завмер від страху Марко.
— Що ж, дорогий тестечку, — сказав Тимко, затримуючись у дверях. — Не хочеш по-доброму, візьму силою, — і, переступивши поріг, гримнув дверима. Вслід йому гарячим молотом ударив у серце повний жалю і розпуки крик Орисі.
IX
В контору артілі вбіг Прокіп: картуз на потилиці, черемхове пужално так і в'ється в руках, обличчя розгублене, піт очі заливає.
— Посівматеріал вийшов, — видихнув він за один раз і важко сів на стілець.
Оксен, що саме розмовляв із рахівником, затих, очі його зробилися суворими.
— Як нема? Тобі ж давано!
— Що ж, що давано! Висіяли!
— В тебе завжди не так, як у людей. Скільки не засіяно?
— Гектарів десять.
Гуртом стали радитися, що робити. В артілі посів-матеріал вийшов, з району позичали два рази і сказали, що більше не дадуть. Як бути? Оксен, похмурий і сердитий, поїхав у сільраду ще раз дзвонити у район.
Гнат сидів за столом і, порипуючи стільцем, перечитував телефонограми, прислані з району за ніч.
— Чого прибіг? — запитав він, не відриваючись від паперів.
— Зерна просити.
— Дохазяйнувався. Сажать вас за такі штуки... Оксен, не вступаючи в розмову, став сердито крутити ручку телефону. Головний агроном відізвався не скоро, потім, коли його нарешті викликали, довго мекав щось невиразне і під кінець сказав, що не дасть ні зернини. Оксен, скрипнувши зубами, повісив трубку.
— Розбазарив зерно, а тепер, знаєш-понімаєш, у телефон гуркаєш? — знову обізвався Гнат, відсуваючи від себе книгу телефонограм.
— Через таких, як ти, й розбазарив, — скипів Оксен, тремтячи бровами. — Хто, як не ти, перед районом із кожі ліз та розпинався, що Троянівська сільрада виконає й перевиконає? Тепер сам у кущі, а на мені хочеш виїхати?
— Що за розговори? — насторожився Гнат. — Ти що, проти держпоставок?
— Держпоставки я виконую, але додаткових, тобою вигаданих, більш виконувати не буду. Зарубай собі на носі.
— Постій, постій, — повільно звівся за столом Гнат і чинно, дещо театрально заклав праву руку за борт кітеля. Очі його війнули холодом. — Ти куди звертаєш? Та ти знаєш?..
— Ну, от що. Ти мене не лякай. Я не з заячого пуху. А посівну провалювати і залишати колгоспників без куска хліба із-за того, щоб ти був на хорошому рахунку, я не буду. І так і знай: на слідуючий рік держпоставку виконаю і більше не дам ні зернини.
— Та ми ж тебе... та ми ж тебе будемо судити... за такий саботаж... Та ти знаєш, чим це пахне?
— Чим би не пахло, але колгоспної справи, за яку я бився, тобі валити не дам...
Оксен гримнув дверима, вискочив надвір. На рундучку зустрів Кузьму, з вуздечкою в руках, спитав насмішкувато :
— Ти що, голову загнуздувати йдеш?
— Ге, його загнуздаєш. Він тобі й вудила перегризе к монахам. Іду запитати, чи не їхатиме куди. Порядок такий завів, — зітхнув Кузьма і побухав коридором, подзвонюючи вуздечкою.
"Еге ж, завів, — роздумував Оксен, повільно сходячи з крилечка, хрускаючи чобітьми по соняшниковому лушпинню. — Бач, скільки за ніч нашеретували! Клубу в селі нема, молодь нудьгує, а він собі папери перечитує. Так. Так. Але що робити із зерном? Зерно. От питання".
(Продовження на наступній сторінці)