"Он як воно повертається. Думав, від Федота внука дочекаюсь, а вийшло — від баришника", — і Йонька бив кулаком кобилу під пузо, ніби вона була у чомусь винна.
XV
Стояв над яром могутній дуб, а під ним топтався в снігу чоловік. Смушева шапка, куций кожушок, при боці шабля. З рубчатого темляка скапує місяць. Раптом чоловік насторожується: з білої мли почулося' коняче хропіння. "Куцу-куцу, куцу-куцу", — клацало об дугу залізне кільце. Снігами слалися конячі тіні.
Чоловік вийшов на дорогу, глухо спитав:
— Стой! Хто йде?
— Ступська поліція.
— Паняй ближче.
Із саней сплигнув високий чолов'яга і, плутаючись у шинелі, підійшов ближче.
— Це ти, Саливоне? — запитав, приглядаючись.
Чоловік у смушевій шапці вихопив шаблю і рубонув поліцая по шиї. Поліцай видихнув "гех" і впав у сніг. З розірваної артерії свиснула кров. Другий поліцай, віком майже хлопчисько, закляк у санях і просився, щоб його не вбивали.
Із яру вискочили озброєні люди і обступили сани. Порубаний поліцай харчав горлом і розгрібав руками червону кашу.
Оксен допитував:
— Куди ви їхали?
— У ліс ловити партизан.
— У тебе пропуск з комендатури?
— Там. У того, — клямцав зубами поліцай. Оксен підійшов до конаючого, перевернув ногою на спину і, вийнявши документи, поклав у свою бокову кишеню.
— Гони на Ступки, — наказав він, сідаючи в сани. Мозолим поліцай не міг розібрати віжок, — з-під льоги тягло смородом.
— Ану, піди витруси своє добро.
Поліцай хутенько зробив, що наказано, обмостився соломкою і вдарив по конях.
Десь у лункій млі загавкала тривожно лисиця. З теклини яру, жадібно ошкірившись, пробіг вовк; свіжа кров чманила його. В морозному повітрі — теплий конячий дух, шипіння полозків по снігу.
Біла пустеля мовчить. Місяць на ясенових санчатах спускається з горбів. Понад яругами костричаться дикі терни.
Хіба ж не був він тут, на ступських землях, у дні своєї юності, коли місячна доріжка вела його по росах на хутори до ласкавої Олени? Хіба не єднався із тихими вечорами, голубими тінями, житнім колосом, далекою парубоцькою піснею. А потім, як уже люди поставили головою артілі, хіба не він орав отут ниву, косив сіно і підставляв змозолені жмені важкому зерну, що лилося з потоків? Хіба не тут ловив обличчям холодні тіні від хмар у страшні липневі спеки, коли весь степ пах зерном і солом'яною трухою? Тут його дощі студили, грози колисали, і паркий дух землі ніжив його хліборобське серце. Тут. Усе тут. Він пізнає ті місця навіть під ногами. Он там ступчани сіяли пшеницю, а там були їхні пари, бурячище, а там — конюшина, царство квітів і бджіл. А де воно все? Де? Замело, завихрило, чорною бурею покрило.
Оксен курить у рукав, горбиться, а серце щемить, і робиться жарко під кожушком. Потім він кидає цигарку в сніг і дивиться на свої руки. Вони чорні і безжальні.
"Усіх буду вбивати. Всіх, з кого причитається ім'ям Радянської влади".
Оксен знову хотів закурити, але втримався: під'їжджали до Ступок.
Біля крайніх хат їх зупинив поліцейський пікет, перевірив перепустку і хрипким голосом попросив самогону.
— Дамо, як назад їхатимемо, — весело пообіцяли із саней.
— Не забудьте ж, бо загибаю від холоду. Коні рвонули з місця, кинули з-під копит кім'яхи снігу. Запахло мерзлими стріхами — назустріч кинулись хати. Хропуть коні, а в Оксенових товаришів — руки на автоматах.
Сільрада. Тепер — комендатура.
Оксен іде в приміщення. Смушева шапка набакир, кожух розстебнутий.
Вартовий відбирає перепустку і викликає перекладача. Оксен стоїть у тісному коридорчику, свічки-плошки вихитують язичками, темляк пітніє від тепла. На стіну лягає світлий квадрат з чорною людською тінню, — то відкрилися двері, і гладко причесаний німець у мундирі і валянках підійшов до Оксена, з прижмуром оглядаючи його. Німець кидає погляд на білу пов'язку на рукаві Оксена, на вичищені снігом чоботи, на смушеву шапку, морщиться від кислого смороду кожушка.
— Що ви хочете? — питає він Оксена.
— Мені треба бачити коменданта. Я намацав розташування партизанського загону "Іскра".
— Хто ви такий?
— Я шеф поліції сусіднього району Мороз.
— Аусвайс.
Білі пальчики потяглися до Оксена. Оксен ступив крок вперед і хляснув німця в дихало. Німець упав і, падаючи, звалив плошку.
Оксен загримів чобітьми по темному коридору, намацав двері. "Де тут комендант? Де?" Рвонув двері і побачив його. Він стояв за столом із чашкою кави в руках і здивовано і разом з тим сердито дивився на Оксена.
"Як ви сміли сюди вриватися? Хто вас впустив?" — говорив увесь його вигляд.
Раптом він зрозумів, рвонувся до кобури. У Оксена заплигав у руках автомат. Комендант упав грудьми на стіл.
Він не був убитий, а тільки поранений. Коли в кімнату ускочив засапаний Василь Кир, комендант сидів на підлозі, затиснувши рукою ліве плече. Хрести на мундирі і плетений погон були зальопані кров'ю.
— Тягни його надвір, — наказав Оксен. Василь Кир згріб коменданта, телефонним кабелем скрутив руки, потяг на ганок. Бій клекотів на околицях, наші вибивали залишки гарнізону із села. Горіла комендатура. Полум'я рожевіло на снігах, освітлюючи майдан, чорні мечі тополь, низенькі, заметені снігом хати. Постаті партизан метушилися у рожевій млі. Промчалися коні з пустими саньми. Якийсь чоловік бігав попід хатами і кричав:
— Виходьте, люди! Партизани. Свої. Виходьте! Божевільних коней спіймали між тополями, очистили сани від снігу і поклали на них поранених. Гарячі, спітнілі, поверталися партизани з бою, везли поранених, несли забитих. Оксен сидів на своїх санях. Йому підвели тремтячого від холоду і пострілів трофейного коня. Оксен потьопав його по шиї рукою і, торкнувшись ногою до стремена, злетів у сідло. На тлі ясної пожежі гаптувався танцюючий кінь з вершником. Підбіг командир третього взводу (Оксенові видно з коня, як на засніжену кубанку осідає сажа від пожежі), доповів, що гарнізон розсіяно, частини німців і поліцаї прорвалися на Зіньків. Будуть там не раніше, як через дві години. Серед наших є поранені і забиті. Оксен наказав:
— Поранених і забитих на сани — і негайно відходити. Ваш взвод — на охорону. Відхід робіть якнайшвидше.
Комвзводу побіг у темряву, і за кілька хвилин п'ятеро саней вискочило із села в степ.
Із хат виходили люди, тислися біля Оксенового коня. Стояли в кожухах, свитках, фуфайках, диміли парою. Партизани привели одного німця і поліцая, поставили перед конем Оксена. Німець в одній .білизні, босий, на шиї жетон-смертник, поліцай у бекеші, обличчя похмуро, очі вибалушені ляком.
— Зніміть із нього бекешу, хлопці, бо йому жарко. Низенький партизан із забинтованою рукою підбіг до поліцая.
— Ану, витрушуйся з тепла. Поліцай мовчки скинув бекешу.
— Звідкіля він, люди? — спитав Оксен.
— Хутірський. Із Яблуневого хутора. Оксон оглянув плечисту постать і дужі руки поліцая.
— Орав би ти землю, жито сіяв. А тепер відведіть його до коменданта.
Поліцая і німця відтягли до коменданта, що стояв під, тополею.
— Що будемо з ними робити, люди?
— Судить! Хай кладуть своє життя за наше гореї
— Повбивать їх!
— Жили з нас викручували. Смерть їм!
Розлючені діди підійшли до тополі, очі їх від пожежі червоні і лиховісні.
— Ну що, доплигалися на нашій землиці? ^ — Стріляй їх, командире. Ми хочемо глянути, як вони по снігу качатися будуть.
Оксен прикликав двох партизанів із автоматами:
— Відведіть їх у сніги.
Їх зв'язали віжками, повели в очерети. Люди стояли тихо, без шепоту. В очеретах затріщали автоматні черги — і все стихла. І раптом дзеленькнули у вікнах шибки і нашорошилися стріхи — сильний далекий вибух вирвав із пожежі цілий стовп іскор. Юрба здригнулася. Оксен випростався:
— Спокійно, люди! То наші партизани-підривники зірвали у Матусевому мінний склад. Людиі Я знаю — тяжко вам. Ворог нещадний, але його вже гонять і б'ють. Наші війська розгромили фашистів під Москвою і пруть їх далі. Вся земля горить під їх ногами.
До Оксена підскочив вершник і, перегнувшись із сідла, щось тихо сказав. Оксен затривожився і, при-вуздивши коня, стояв наслухаючи.
— Із району у ваше село їдуть карателі, — сказав він тихо, але всі почули його слова, і юрба сколихнулася. — Ми зустрінемо їх. А ви стійте один за всіх і всі за одного. Краще було б, якби ви втекли в степи, в ліси, в хутори...
Він здійняв папаху, поклонився на всі чотири боки мовчазним дідам і, пригарячивши коня, повів загін за село.
Кілометрів за чотири від села зустрів німецький ар'єргард — посилений загін поліції. Билися з годину. У снігах хропли конаючі поліцаї і матюкалися, коні бігали без вершників, іржанням тривожили ніч. Німецькі міномети чохкали із-за бугрів, кулі просівали сніги, і Оксен вирішив відходити в яри.
Він добрався до лугів і зустрів ще п'ятьох партизанів. Один поранений в руку, другий — у плече.
— Якісь кінні за нами гналися. Мабуть, поліцаї, — сказав один з них. — Ми їх з коней позбивали, вони й відстали, — закінчив він насмішкувато.
Оксен вислухав не дуже захоплено, він зрозумів, що якщо їх намацали тут, у комишах, то треба негайно ьід:-одити далі, бо за цими гашізїься хтось такий, що добре знає місцевість.
На приташанні було світло, як удень. То горіли комиші.
"Ага, хотять нас викурити. Отже, якщо вони запалили з того боку, то, виходить, хочуть притиснути нас до болота".
— Пішли, — тихо наказав Оксен.
Ступський луг проскочили за годину і зупинилися, ошелешені: попереду ясно вимальовувалися чорні фігури вершників, що гарцювали на горбах. Оксен розвернувся і повів своїх людей на північ, до манилів-ських ситнягів. Але і там вони наткнулись на засаду. Хтось перекрив кожну стежку. Тоді Оксен пішов на риск — він вирішив іти на степову смугу, щоб виярком та балками пробратися до охтирських лісів.
Тихцем перебралися через гнилі рівчаки, непоміченими вийшли з лугу і тільки хотіли йти степом, як помітили п'ятьох вершників, що наближалися до них легким алюром. Вершники зупинилися, видимо, про щось удячись. Один з них поскакав до лугів, а четверо стали обережно обходити оксенівців, не роблячи жодного пострілу. Один з оксенівців став на коліно і пустив по них довгу чергу. У снігах застогнав кінь, вершник спішився; троє продовжували переслідування.
Вдалині чулося кінське іржання, вітром доносило слова команди і гнівну німецьку лайку. Щохвилини злітали ракети, сніги зеленіли, наче парчеві ризи.
Оксен зрозумів, що степом продертися не вдасться, і завів своїх людей у порослу хащами глибоку яругу. Оксенівці сиділи, прислухаючись. Угорі ясно чулися людські голоси, біганина.
Оксен вийняв із піхви шаблю і став розчищати сніг. Всі зрозуміли і теж заходилися розгрібати сніг. Земля була мерзла і тверда, і вони рубали її ножами від гвинтівок. Працювали швидко, обкладали окоп твердим корінням і корчомаками, знайденими у —яру. Угорі злітали ракети, людям стало видніше, і вони знаходили дещо для захисту: камінь-валун, занесений сюди паводком, шмат дубового стовбура. Надибали наметену снігом криницю, розібрали зруб і перенесли до окопу. На горі чули їхнє вештання, але не стріляли — хотіли взяти живцем.
О четвертій попівночі оксенівці закінчили свою роботу, підрахували патрони, зарядили зброю, і кожен зайняв своє місце.
Оксен сів біля дуба, коріння якого перепліталося в окопі, і, загорнувшись в кожушок, закрив нарізані вітром очі. Чув, як стиха перемовляються його люди, шелестять шинелями об сніг, хтось напомацки заряджає диск і дзвенить патронами, і цей дзвін дуже гучно віддається в його грудях, хтось стукає металом об метал, і від того стуку трудить в зубах, потім хтось ламає сухе дерево, і воно тріщить, як автоматна черга. Оксен дихав у кожушок, і теплий дух зігрівав його. Він задрімав і побачив перед собою холодну снігову пустелю, і йому зробилося страшно від її тиші і фосфоричного сяйва. До самого обрію, скільки сягає око, на застиглих конях сиділи вершники. Оксен чує, що йому теж таке пороблено, що ані ворухнутися, ані розкрити вуст. Він може тільки' дивитись вперед і завмирати від жаху перед холодною пустелею, в якій його заморозили живцем. Раптом із-за обрію налітає смерч, і несе чорного вершника разом із конем, і легко опускає на сніг. Оксен дивиться на нього з подивом. Це ж командир ескадрону, разом з яким вони ганялися за басмачами в пісках Середньої Азії...
— Ви ж були зарубані у Гормацькому кишлаку? — кричить до нього Оксен і від того крику прокидається. І вже не сніги, а безмежні сліпучі піски бачить він. Застигли хвилі дюн. Вершники в білих гімнастьорках, білих будьонівках, при кожному шабля і спис, а командир носить на оголеній шаблі сонце і каже:
— Всі ви мертві, порубані і постріляні, я ж воскресив вас, щоб повести в останню атаку.
"Я ж не мертвий, а живий, — думає Оксен. — Я ніколи не був убитий".
Але зімкнутий стрій набирає розгону і летить за дюни. Раптом все щезає, і Оксен стоїть на троянів-ській горі сам, без шаблі, без коня. Перед ним жита, жита, вигорілі, аж колосся скрипить.
"Чому ж не косять? — питає Оксен. — Я зараз піду і зберу людей".
Він іде в село, а хати пусті, нікого немає. Він іде далі і бачить — по ташанському мосту йде мати у білій сорочці, чорній керсетці, боса і з ціпком. Він хоче запитати, де його сім'я, що з дітьми, а вона, забачивши його, повертається і тікає назад, до Пісочкового. Оксен за нею. Добігає до потоку, а матері немає. Тільки з каламутної води виглядає її обличчя.
— Чого ж ви тікали від мене, мамо? Хіба ж ви не пізнали свого сина?
— Мого сина давно вбито, я тебе не знаю. Ідуть по воді кола, ховають дороге обличчя. В Оксена обривається серпе.
"Чого ж вона і заговорити зі мною не захотіла? За що розгнівалась?" — тяжко мучиться Оксен і стогне уві сні.
— Вже починається, — штовхає його в плече хтось, і він прокидається.
Надворі ще темно, але світанок наближається. Не тремтять зорі, сніжною купкою в далекі яруги осипається Чумацький Шлях. Угорі блищало багаття, іскри від нього несло на яр. Хтось награвав на губну гармошку, хтось сміявся. Раз понад самим урвищем тихо проїхало два вершники. Один з них сказав:
— Ану, швиргони ракету, я їх поколошкаю трохи...
— Не влучиш.
— А хто твою шапку на льоту розпанахав?
Чути було, як вершник відтяг затвор на автоматі. Спалахнула ракета, дерева шарахнулись врозтіч, і тут же тріснуло, весело різонула автоматна черга. На Оксенових людей посипався сніг, відсічені кулями гілки. Нетерплячий Зозуля приклав до плеча автомат. Оксен вдарив по стволу:
— Не треба, бережи патрони. Зачулася німецька лайка, хтось пробіг і злякано крикнув:
— Що ж ви, хлопці, робите? Фельдфебель нас по-роздира...
— А що, влучив? — загигикав бас, і вершники зникли.
— Починається, — зашепотів Зозуля.
— Згорни мені цигарку, — попросив Оксен і, підвівшись, почав хукати в долоні. Трішки зігрівшись, одхукав пробку і випив добрих п'ять ковтків спирту. Тоді вийняв з кишені окраєць замерзлого хліба, в якому блищав сніг, шматочок ковбаси, закусив і узяв у Зозулі скручену цигарку.
— Дай хлопцям по п'ять ковтків спирту і закусить. Треба, щоб вони зігрілись.
Зозуля почепив на шию автомат і плигнув у окоп. На спині у нього водурюзався німецький рюкзак. Люди в окопчику заворушились.
— А я було на різдво пресованим кендюхом закусював.
— Гм-м!
— Ну, як,розбира?
— Так гарячим по животу і пішло. Налий іще.
— Наказу не було.
— Який теперечки наказ?
— Хлопці, Зозуля скандижить. Кому він оставля? До Оксена підійшов Кир, хутряна шкірянка полопалась на швах і ще й досі пахне вугільним димом.
— Ну, давай вип'ємо.
Губна гармошка грала щось чуже і веселе. Солдати півголосом підтягали, до ладу і дружно.
— Ну, й я ж їхнього брата нарешетував порядоч-но, — кивнув Кир на вогнище.
Оксен не відповідав, замріяно посмоктував цигарку:
"Цікаво, про що вони співають? Гмі У них навіть є пісні? — Оксен усміхнувся у темряві. Махорковий дим лоскотав ніздрі. — Ну, і що ж тут дивного? Навіть звірові дано своє: ведмідь реве, вовк виє, лев рика". Він загасив цигарку, прислухався. Здалеку чувся гуркіт машин. Він весь час наближався. Світло від фар полоснуло по ярузі і згасло. Чути було, як виплигують солдати, стукаючи об борти машини зброєю. Загавкали собаки, забігали люди. Офіцер подавав команду, і голос його був тонкий і сердитий. Видно було, що він змерз і йому хочеться в казино.
Хтось важко протупотів по самому краю урвища, горланячи:
— Аз якого ж кінця мені заходити, Радивоне?
Собаки не переставали гавкати.
"Аж ось коли починається".
Оксен перевірив свій автомат і поставив коло дуба. Оксенівці заворушилися, стали поправляти на собі одяг, обтрушувати від снігу. Уже настільки розвиднілось, що видно було постаті людей, що бігали вгорі. В яру ж іще було сіро, і лиця людей розпливалися.
— Всім комуністам здати партійні квитки, — сказав Оксен.
Зозуля, Воскобойник мовчки витягли з бокових кишень документи, подали Оксену. Кир перегорнув васкорузлими пальцями партквиток, потяг руку назад:
— Я свого не дам.
Оксен звалив на нього важкі очі. Кир опустив голову, жовті обкурені махрою підусники тріпнулися:
— Мене ж тільки недавно прийняли...
Оксен мовчав. Буре від холоду обличчя нерухоме, ' як маска. Він вийняв запальничку, засвітив її і, тримаючи за кінчик книжечки, розпушив листки. Вони загорілися, стали згортатися в чорну стружку. Маленький вогник мерехтів на дні окопу. Його помітили згори, і хтось пустив густу автоматну чергу. Кулі затріщали в галуззі, збиваючи снігову пилюку. Оксен не звернув на це уваги і продовжував своє діло.
— Ей, там, здавайтесь! Німецьке командування вас помилує!
Оксен повільно підвів голову: над урвищем стояв ^ солдат і, приклавши долоні до рота, кричав униз із сильним німецьким акцентом:
— Нікс пук-пук. Абер алле хенде гох! Зробилося тихо, і в цій тиші — одинокий постріл. Солдат махнув руками і зашкопертав до урвища. До партизанів він докотився теплий, але вже мертвий.
— А що: пук-пук?! — трясонув його Кир за петельки.
Голова німця закивала сюди-туди, ніби заперечувала щось. Це був молодий німець, жирний і важкий. Від нього пахло запашними сигаретами і ромом. Куля поцілила в горло і вийшла в потилицю. Шинеля на грудях парувала кров'ю.
Партизани зняли з нього автомат, ремінь з пістолетом і поклали біля окопу.
З обох кінців яру почувся тихий тріск і людські голоси.
Оксен зрозумів, що облава почалася. Він поклав руку на автомат і став чекати. Глянув на своїх товаришів: Кир поправляв на собі шапку, чорні очі його віддавали антрацитом. За ніч густа щетина виросла на його обличчі, і воно здавалося обсипане попелом. Зозуля вовтузився з речовим мішком і торохтів котелками. Худеньке лице з солом'яними вусиками заклопотане і трішечки розгублене, як у доброго служаки при наближенні важливої комісії. Зозуля готувався " до зустрічі комісії якнайретельніше: обіклався патронами, гранатами, розчистив коло себе сніжок, щоб усе по-хазяйському; Грицько Притика — хутірський чоловік — зарився у сніг, і його вже не бачили не то що чужі, але й свої. Тільки пара підіймалася на тому місці, де він сидів, та коли-не-коли показувалася вершечком чорна смушева шапка. Санько — наймолодший від усіх — шмигляв, як мишка. Заяча шапочка на потилиці, очі голубі, усміхаються. "Весело нам буде? — ніби говорять. — Правда, товаришу Оксене?" Санько чув, що колись у громадянську війну партизани оперізувалися патронами, і теж оперезався так і виблискував латунним жолуддям. Він не може всидіти на місці, його бере нетерплячка, він спинається на ноги, визирає і час від часу усміхається очима. Не розуміє того, що вже почалося.
Крайнім в окопі сумує Данило Драч. Він видовбав таку дірку, що і на двох вистачило б, а ніяк голови не сховає, бо дуже високий.
Облава йшла на зближення, пострілів не було, і від нетерплячки Санько вистрелив з гвинтівки. Застрекотіло з обох боків, заляскало. Потривожений сніг іскрився на сонці. Звідкілясь виплигнув заєць, заметався в смертельному кільці. Кулі слались вздовж яру, і він подряпався на урвище.
— Санько, он твоя шапка побігла, — крикнув Зозуля.
"А все ж таки молодець, утік", — подумав Оксен, і це була остання ясна думка. Далі він уже не міг пам'ятати, що коїлося навколо нього. Стрілянина не стихала і обхоплювала все тісніше. Санько стріляв добре і плигав від захоплення:
— Дав одному! І другому! Ага! — кричав він. Усмішка не сходила з його вуст.
Раптом він вискочив з окопу, вихопив гранату і пошпурив кудись за кущі. Куля поцілила його, він схопився за живіт, посунувся в окоп. Ніхто не підбіг йому на допомогу — всі вели бій.
Другим упав Шередега, його вдарило в шию. Він мовчки сів у окоп, заплювався кров'ю.
Зозуля забрав від поранених патрони, зброю і переніс тим, що вели бій. За Грицька Притику ніхто нічого не знав: його не видно із снігу, але дуло на тому місці викидалося. Скоро воно перестало викидатись, і Зозуля побіг до Притики. Партизан лежав тихо, відкинувши назад голову. Його вбило відразу.
Вгорі зараз же відчули, що з окопу стрілянина зменшилась, і кинулись по снігу з криком і гвалтом, але їх хльоснули ще раз і завернули назад.
Кир підійшов до Оксена, мовчки розвів поли кожанки: вони були в дірках від куль, груди облиті кров'ю. Кир ворушив стеариновими губами, мутнів очима.
— Все, Оксашо! — прошепотів він і важкими руками обняв Оксена. — Відвоювався. Тепер візьми партбілет.
Він тримав полу піджака одгорнутою, але дістати з неї білет не було сили.
Оксен вийняв документ, спалив. Кир кивнув головою, одійшов кілька кроків і вистрелив собі в голову. Зозуля відвернувся, і Оксен помітив, що він хреститься, потім зібрав від забитих патрони і зброю, і вони розділили її між собою. Оксен поглянув на годинник. Було три години дня.
В глибині яру в безпечному місці сидів старший офіцер і поволі покурював сигарету, дивився, як денщик смажить йому на сковороді свіжу свинячу ковбасу.
— Їх залишилось двоє, — доповів йому задиханий фельдфебель.
Офіцер сказав:
— Пошліть пластунів, хай візьмуть живцем.
— Єсть, — козирнув вестфалець і хотів бігти, та дорогу йому перегородив Джмелик. Сива кубанка з чорним хрестом на потилиці, на кучерях — паморозь, кожушок розстебнутий. Ззаду хекає приручений кінь-красень, штовхає Джмелика мордою в спину.
— Пане офіцер! Їх там залишилося тільки двоє. Накажіть облаві не стріляти. Я їх візьму сам.
Денщик покинув смажити ковбасу і швидко переклав офіцерові те, що сказав Джмелик. Офіцер суворо глянув у очі Джмелику. Офіцер зрозумів: такі очі стають ще веселішими, коли перед ними кров'ю сходить жертва.
— Облаві не стріляти.
Джмелик свиснув, ударив канчуком коня по крупу, кінь плигнув убік і побіг униз.
"Дивна країна, — думав офіцер, —' люди з обличчям варягів".
Джмелик, пригинаючись, побіг поміж деревами, заходячи партизанам у тил. Коли до партизанського окопчика залишилось сто метрів, він зупинився, сто-рожно роззираючись, підбіг до чорного дуба і, ковзаючи хромовими чобітками по стовбуру, спритно, мов кішка, видрався вгору. Тепер йому було добре видно, що там робиться. Убиті лежали в різних позах, в снігу виблискували стріляні гільзи. Живих було двоє. Джмелик приклав карабін і, примруживши око, вистрелив. Низенький партизан у шинельчині осів на місці, клюнув головою у сніг. Другий, у чорному кожухові, озирався, придивляючись. Брюзкле обличчя його було чорне від крові і землі. Він повертався важко, незграбно, мабуть, теж був поранений.
"Тепер його найкраще брати", — подумав Джмелик і сплигнув на землю.
Перебігаючи від куща до куща, наближався до окопу. Чорний кожушок вистрелив, і куля збила з вершника кубанку. Джмелик упав, вичікуючи. Над окопом звелося заросле чорною щетиною обличчя.
Оксен був поранений. Дві кулі потрапили йому в живіт. Він сів на дно окопу і відчув, що слабне. Тоді він зірвав з шиї шарф, розправив його і туго підперезався. Мліючи від болю, глянув на товаришів. Вони лежали мертві.
"А тепер і я піду вмирати", — подумав він і, обриваючи об коріння нігті, видряпався з окопу. Хитаючись, пішов на Джмелика. Він ішов тихо, без усякої перестороги, очі його дивились кудись уперед, поверх ворога, і він уже був десь там, куди дивився, в іншому світі.
Джмелик чув його тяжке дихання і запах його крові; той чоловік був уже напівмертвий, і його можна було брати, але Джмелик вистрелив ще раз. Оксен упав, але у ту ж хвилину схопився. Шапки на голові не було, і поміж жовтими пальцями, якими він протирав очі, текла кров. Він розмазував її і шукав ворога. І він побачив Джмелика, пізнав його. Джмелик стояв над ним і дивився, як Оксен тихо осідає на сніг.
— Аж ось де схрестились наші доріжки. Тільки ти не вмирай. Дай мені помучити тебе...
Оксен мовчки покрутив головою і плюнув кров'ю на блискучий Джмеликів чобіт, ліг животом на сніг. Тіло його було нерухомим, права рука з пістолетом витягнулася вперед.
Джмелик стояв, опустивши голову. В білих кучерях гніздилося холодне зимове сонце, жилава рука опустила карабін.
— От я і помстився, мій вороже! А краснюки вернуться, мені наведуть решку. А хто ж правду розсудить?
Бачачи, що вже опору нема, що на землі замість грізного партизана Іскри лежить понівечений кулями труп, з кущів почали вилазити німці і поліцаї. Вони мовчки обступили Оксена і дивилися на нього. Офіцер в супроводі лікаря-німця також підійшов.
— Який фанатизм! — обізвався він до лікаря. — Гляньте, — показав він палицею на мертвого Санька, що дивився на них голубими очима, — цей бандит зовсім дитина.
— Одначе вік не завадив йому бути хоробрим... — відповів лікар, поправляючи на плечі кручений погон.
— Скажіть, — знову заговорив офіцер, — чим ви поясните таку... м-м-м... — офіцер не міг підібрати слова, він хотів сказати "хоробрість", але потім йому здалося, що це забагато для "бандітен", — таку....м-м-м, — покрутив лайковими пальцями біля скроні, — такий... м-м-м, фанатизм? На мою думку, низьким рівнем розвитку культури? Для них смерть — щаслива необхідність. Неспа? Чи не так? — козирнув він знанням французької мови. — Ось подивіться, — показав на Джмелика, — варяг з обличчя, азіат по крові, від добровільно вбив свого брата по нації. Німець ніколи б такого не зробив...
Усмішка у офіцера була презирлива, і Джмелик зрозумів, що говорять про нього і говорять недобре. Він усміхнувся і глянув офіцерові під брови. Очі офіцера здивовано розширилися, дивуючись нахабству росіянина. Але очі росіянина залишились такими ж: в них так і бурлила відчайдушніс'вь, білі зуби сміялись, а жилава рука гралась парабелумом. "Хочеш, я і тобі вжену з десяток", — сміялися білі зуби і обіцяли очі.
Старенький лікар розчовпав Джмеликів погляд.
— Ми багато чого не можемо зрозуміти в цій дивній Росії, — хмурячись, сказав він і наблизився до мертвого Оксена.
Оксен лежав щокою на снігу, обличчя його спухло, у волосся понабивалося снігу. Раптом всі ахнули і стали відходити: у Оксена відкрилося око: чорне, велике, налите кров'ю, і тут же шарахнув постріл. Куля тьохнула в кущі, збила сніжок, і він тихо осідав, виграючи на сонці.
— Він стріляє навіть мертвий, — тихо прошепотів офіцер, бліднучи.
— Це була конвульсія, — спокійно відповів лікар і знову нахилився і взяв руку Оксена. — Він мертвий.
— Всіх партізанен — на машину. Везти в село і виставити напоказ, — крикнув офіцер, потім підійшов до Джмелика, що сидів на пеньку, вийняв пачку сигарет, загорнуту в блискучий папір, і плитку шоколаду. — Маленький нагорода, — засміявся він, фамільярно поплескуючи Джмелика по плечу.
Облава рушила з лісу. Джмелик сидів на пеньку, його білі брови лізли то вгору, то вниз. Він понюхав сигарети, шоколад, усміхнувся — закинув у кущі. Заклавши два пальці в рот, дико свиснув. Почувся тріск, тихе гоготіння, і до нього вискочив кінь. Підійшов близько, понюхав кубанку, кожушок, тихо заіржав. Верхи на конях з'явилися Гошка, Андрій, Тадик. Були п'яні. В кожного біля сідла теліпалося по зайцю. Гошка вийняв із широкої кожушини дві німецькі фляги:
— Ром. На, випий, Северине! Любов до гроба! Ех і награда тобі буде за побитих!
— Шворка на шию, — засміявся Северин. Вершники виїхали на дорогу. Сніги виблискували на сонці, сліпили очі, далекі байраки огорталися терновою синявою. Тадик мерзлякувато повів плечима, і хльобнув із фляги рому, сказав, прицмокуючи:
— Треба накрити Оксенів виводок. Завтра й перевішаємо. Прилюдно. — Ніздрі роздулися. — Настьобуйте коней, хлопці, треба, щоб Гамаліїха не встигла ніде втекти із своїми пуцьверінками.
— Ні, не так. — Джмелик повернув свого коня впоперек. — Ви їдьте на хутір і спокійно смажте зайців, а я злітаю в Троянівку. Я почав, я й докінчу, — і огрів коня канчуком.
— Клопотатиму перед німецьким командуванням, щоб його нагородили хрестом, — святобожно прорік Тадик Шамрай, дивлячись Джмеликові вслід.
Джмелик гнав коня бугром, а коли спустився в Да-,". нелевську долину, зупинив. Німецька колона з поліцією ще не вибралася на полтавський шлях: машини буксували в снігу.
"З годину проваландаються", — подумав Джмелик і повернув до лугів.
Кінь швидко водив паруючими боками, різав сніговою корицею пузо. Нарешті вибейкалися на протопти.
Проти Оксенового городу Джмелик прив'язав коня до верби, подряпався нагору затерплими від їзди і холоду ногами. У сінях обтупав чоботи, зайшов у хату. Олена пряла. Боса нога ганяла колесо прядки. Купоросові очі, побачивши Джмелика, зледеніли. Дівчинка сиділа на печі в одній льолі і замотувала в ганчірку кота, хлопчик годував у клітці щигликів. Він, видно, тільки-но зайшов знадвору: вуха горіли, як стручки перцю.
Джмелик глянув на нього і в ту ж хвилю відвів погляд: Оксенові очі дивилися на нього запитливо, але спокійно. Джмелик присів на лаву, поблукав поглядом по стінах. З канчука на долівку капала вода. Щиглики попискували в клітці, хизувалися червоними штанцями. Джмелик не дивився на Олену, але відчував, що його лице пече від купоросу.
Олена побачила на Севериновій кубанці дірочку, з якої визирала вата, красиві вологі губи її лизнули ниточку пряжі.
— Чи куля тебе приголубила, чи на сучок напоровся? — запитала насмішкувато.
Северин огрів канчуком по чоботу, кинув спідлоба очі:
— Це від твого Оксена значок. Я вбив його в Чорному яру.
З лиця Олени збігла кров. Лопнула нитка на пряжі. Хлопчик не закрив клітки, і щиглики розлетілися по хаті. Дівчинка сиділа на печі і співала котові колиско:
Чи ти ходиш, дрімото,
Коло нашого плоту.
Синя Беева гора...
Сон дитинку забира...
У роменські рушнички,
У шовкові подушки...
Джмелик засунув канчук за халяву, ступнув до дверей.
— А ти забирай дітей і тю-тю з Троянівки... Твій Оксен, як вивозив нас на бугри, не передушив нас, малих, і я твоїх не займу... — хряснув дверима. За ним вилетіли надвір щиглики.
Чутка про те, що побито іскрівців і що командир "Іскри" не хто інший, як колишній голова троянів-ської артілі Оксен, облетіла район одним подихом. На прославленого Іскру, що наганяв страх на німців цілої округи, ішли глянути з далеких сіл і хуторів.
Уже опівдні на троянівському вигоні зібралося стільки люду, що поліцаї боялися злазити з коней. На майдані сірячини, кожухи, тужурки, пошматовані шинелі, подерті валянки, в яких стирчать солом'яні устілки, заячі шапки, військові кашкети з навушниками з ганчір'я, суконні "бурки", обклеєні гумою, чадний, із буркуном, тютюн. Бороди, бороди, бороди. Дітлахи нудьгують за школою, крадькома курять у рукав. Жінки загортаються у ветхий одяг, труть очі, пізнають. А чи немає тут і мого сина, брата чи чоловіка?
Мертві оксенівці "сидять" під школою, поспиравшись спинами об цегляну стіну. Вони пороззувані, роздягнені до сорочок. Трупи позмерзались, поменшали. Якась добра душа позмивала з їхніх облич кров, і вони сидять світлі, чисті. В складках сорочок виблискує сніг.
— Кажуть, німці набили аж три машини.
— Повезено на Полтаву. Сам бачив. Лежать щільно, як дрова.
— А де ж їхній командир. Іскра?
— Он той, чорнобородий, лисуватий...
— Як же його зрешетило...
— Кажуть, як зачув кінець, то вийшов з окопу і сам пішов на німців. "Брешете, —кричить, —не вб'єте Совєцьку владу. Все одно вона вернеться".
— Тихо, поліцай дивиться...
— А що мені поліцай?
— А цитьте, діду, німчура йде...
— А що мені німчура? Думаєш, я їх не бив у імпе-ріалістицьку? Ось пожди трохи, побачиш, як із них начнуть жовту мазь давити...
— Ходімо, Пантелеймоне, бо ти, бачу, добалакаєшся, — тягне баба за рукав.
—Дай мені на героїв надивитися, душу підкріпити...
— Диви, Оксенового батька ведуть.
— Гляньте, старого Гамалію ведуть.
— Жінка з діточками втекла...
— Слава богу, хай спасенна буде...
— Дивіться, дивіться, Гамалію ведуть...
Півтисячний натовп завмер, перестали диміти парою роти. Всі повернули голови в бік широкої сільської вулиці. Гамалія ішов, легко ступаючи босими ногами, обличчя в нього було апостольське. Вітер зносить набік білу бороду. У кожусі, без шапки, руки зв'язані за спиною. Його вели два поліцаї з карабінами: Гошка і Андрій Джмелик. У Гошки підбите ліве око, у Андрія — розсічена нижня губа. Вона розпухла на морозі і запеклася кров'ю.
Гамалія чистий і грізний, як цар. На людей дивиться, як пастор на стадо. Жінки не .витримують його погляду і падають у сніг на коліна. Його ведуть на ганок, до офіцера. Поліцаї беруть його за лікті і пхають на східці. Він струшує їх коротким ривком і бадьоро збігає на ганок сам.
Офіцер виставляє наперед перекладача, щоб задати Гамаліеві кілька питань, але дід не бажає відповідати. Він наче поспішає кудись. Погляд різкий, рухи швидкі, нетерплячі. Відчувається, що тут він володар, а не вони.
Перекладач, з трудом підбираючи слова, починає говорити. Пенсне його туманіє від морозу.
— Що ти мекаєш, пруссак? — грізно кричить Гамалія. — Твоє діло — в землю штик і пшик.
— Що трапилось? Вас іст лос? — здивовано вигинає брови офіцер.
— А тобі хрестик, хрестик! А йому, — показує за школу, — слава!
— Він іст псіхік! — пояснює перекладач, приклавши руку до скроні.
— О, іх ферштее, — киває головою офіцер. Побачивши забитих, Гамалія зупиняється і пильно вглядається в кожне обличчя, щось тихо шепочучи сам до себе. Перед кожним героєм зупиняється і схиляє в жалобі сиву голову: приймає парад мертвих. Крайнім сидить Оксен. Брови, чи з болю, чи з гніву, звелись докупи; задумався, поник головою, мовчить.
Схилив перед ним сиву голову Гамалія, прощається навіки. Ех, Гамалія, Гамалія, гордий та вільний.
Чого ж твої плечі згорбились, а голова похилилась? Чого між мотуззям пнуться козацькі жили? Ех, сину, сину, чи ж не я перший посадив тебе на коня, як тобі ще й п'яти не минуло? Чи не я тебе у росі купав, а біля вогню сушив, щоб ти ні вогню, ні води не боявся? Чи не я вчив тебе правду любить, а кривду ненавидіти? Грубе моє слово було, бо я козак, а правда як сіль, солона, а все ж таки ти мені син. Спасибі ж тобі, що ти не зганьбив мене перед чесним людом, і я стою отут перед тобою і твоїми побратимами і кажу: "Добрі ви, хлопці, навіки добрі!" І ще нижче схилив сиву голову Гамалія, одвернув очі од живих до мертвих, бо не хотів, щоб бачили його сльозу одиноку. А мертві, хоч і побачать, не скажуть. Так тихо попрощався він і пішов з двору так же легко, бадьоро і гордо. Посеред двору ще став, і ще раз озирнувся, і засміявся сам до себе тихо, і глянув на ворогів своїх, німців поганих, і підморгнув їм лукаво, і знову посміхнувся, і швидко пішов попереду конвою, щось нашіптуючи собі і посміхаючись. Раптом став і дурнувато перекривив офіцера:
— Що, пук-пук?! Га! Пук-пук?!
І тоді і люди, і німці, і поліцаї отетеріли. Оксенова права рука була витягнута вперед так, ніби вона тримала пістолет. Вказівний палець був зігнутий і так закоцюб, ніби ще й зараз лежав на спусковому гачку. І тоді всі зрозуміли, що Оксен ще й досі відбивається. Офіцер штовхнув у спину старого Гамалію і наказав вести в луги на страту, щоб він своїм передсмертним оком уже не міг більше побачитися із своїм сином.
І повели Гамалію селом, і весь люд пішов за ним слідом. А декотрі, що були вдома, низько кланялися йому з-за тинів, а жінки нишком витирали сльози, мерли серцем, бо не хотілося їм, щоб умирав отакий геройський дід. І коли його привели до виру, то на Ве-євій горі вже червоніли сніги і заходило сонце, а вода у вирі була бордова.
Гамалії розв'язали руки. Він розправив плечі, поворушив лопатками і довгим затяжним поглядом глянув на Ташань, аж туди-туди, на Беєву гору. Бордові хмари попеліли, тьмарились. "Пора", — прошепотів Гамалія і скинув кожуха. І раптом з-під попелястої хмари вдарило такими червоними трояндами, що козацьке тіло старого зробилося як мідний казан. А люди чорною гаттю стояли на обох берегах Ташані.
Гамалія сам пішов до виру, а поліцаї відступили, бо далі був тонкий лід. Гамалія пішов уперед, і в мертвотній тиші було чути, як ляпають по льоду його босі ноги. Потім він зупинився і крикнув:
— Син пішов через вогонь, а я через воду! Знайте, за що, люди-и-и! — й кинувся у вир.
"Лю-у-уди-и-и!" — гомоніло ще понад засніженими берегами, але червоні бризки з виру уже склилися на льоду, і вже не було старого Гамалії.
Через два дні його прибило хвилею під верболіз. Він лежав горілиць, борода його примерзла до льоду, а очі виглядали з неба помсти.