— Оце допралась, — посміхається Орися. — Ну, й поправляти не буду. Хто тут мене бачить? А он дуби стоять. Нелині. Листячко й досі тримається. А сорока як вистрибує. Іч, що виробляє?
Орися взяла шматочок льоду і пошпурила на сороку. Пташка знялася і полетіла. Здалека вона була схожа на веретено.
" А он на тому місці ми з Лукеркою за патли одна одну цупили. Ну й дурні! Я б їй зараз усе пробачила".
На Ташані, за дзеркальним плесом, хтось бив сокирою лід. "Юх-юх", — витьохкувало десь угорі, і здавалося, що хтось лата небо голубою бляхою, щоб не сипався сніг на землю.
Гнеться очерет і промітає китичками сніжок на льоду. Вітер дме в очеретину — на сопілочку грає. В очах у Орисі голубе тепло.
— Я б і свекрові простила, він уже старенький. Орися складає на санки обмерзле рядниння, руки з кожушка як дві редиски. Раптом закусує губи і присідає на санки. Але те, що почалося, робить своє діло, хоч вона і гризе зубами кислий кожух, щоб не закричати.
Латочка, який ішов на Пісочкове трусити ятери, знайшов Орисю на стежці. Вона вже йти не могла, сиділа, обхопивши вербу руками, і озвірілими від болю очима благально дивилася на свого рятівника.
— Доходилася, чортова дурепа, — вилаявся він і потяг на руках до Вихорового подвір'я. — Ну й викручує вашого брата, як ряднину після дощу!
Біля хворостяних ворітець Орися вхопилася руками за кілля, лизнула з тину сніжок.
— Ідіть, я тепер сама.
Уляна, зачувши голоси, вийшла на поріг, ахнула, обережно завела Орисю в хату і, роздягши її до сорочки, поклала на ліжко. Йонька посунувся було за тютюном, але Уляна виштовхнула його в сіни.
— Їдь за повитухою, — коротко наказала вона і пішла розтоплювати піч, щоб нагріти води. Йонька очманіло топтався біля дверей:
— Корова заболіла, чи що?
Із хати почувся стогін. Уляна із загадковим, урочистим виглядом на обличчі наливала воду в чавун.
— Догралися, — пробурмотів Йонька і став збиратися в дорогу.
Але збирався він, як за смертю: довго шукав рукавиці, батіг, хурчав загаслою люлькою, нипаючи по всіх закапелках. Нарешті погрюкав чобітьми надвір, а невдовзі повернувся:
— Черезсідельник десь пропав. Ти не бачила? Уляна швиргонула з-під лави відсиріле шкураття. Йонька пошкрьобав з хати. За хвилину знову повернувся :
— А за ким же їхати? Я до того кажу, що як за Вівдею, то не виплатиться. Вона за таке діло мішок пшениці потребує.
Уляна мовчала. З хвилину Йонька стояв у тяжкій задумі, тоді зашворкував шапку, заткнув за пояс рукавиці і аж тепер вийшов з хати.
Коли виїхав з двору, Уляна закрила на засув двері і повісила в сінях дубову гіллячку з торішнім листям і віночок з хмелю: щоб дитина народилася здорова, як дуб, і кучерява, як хміль.
Орися лежала у світлиці, принишкла і насторожена.
"Боже, що ж це зі мною буде?" — шепотіла, тривожно прислухаючись. Вона бачила, що мати одяглася в нову кофтину і нову спідницю і ходила по хаті загадкова і шепотіла сама до себе. Навіть усміхалася. І те, щр сувора свекруха усміхається, бентежило Орисю. "Вона щось таке зна. Щось зна, а мені не каже", — в розпачі думала Орися.
А день був такий світлий, такий чистий. В заморожені вікна лилося стільки сонця, що кришталеві квітки на шибках миготіли і видзвонювали.
"Боже, як гарно надворі, а мені так боляче..."
Орися відвернулася лицем до стіни, але й на стіні, на червоному рядняному килимчику, теж гніздилося сонце, і Орися чула, як воно важкими злитками бубнявіє їй у грудях і наливає тривогою чекання.
Уляна гуркала чавунами, плюскотіла водою.
Орися замотала головою, відчуваючи, як іздалеку накочується на неї біль.
"От починається, а вона грюкає чавунами. Нікому я не потрібна, нещасна", — і їй так зробилося себе жаль, що вона втопила голову в косах і заплакала.
Уляна глянула на неї, усміхнулася.
— Нічого, потерпи, голубочко! — погладила шкарубкою долонею, що пахла дубом, хмелем і любистком.
"Добре казати — "потерпи!.."
Орися знову повернулася до вікна і стала дивитися на кришталеві квітки. Раптом вони закрутилися, замиготіли, змішалися, і все. Навколишнє доходило до Орисі через чорні блискавки. Вона покликала матір, торкнула губами руки. Губи її шорсткі, як рашпіль:
— Матусю, помру я... Мучить мене... Всередині палить...
— Господь з тобою, дитино. Що ти говориш, донечко?.. Потерпи ще трішки. Вже скоро...
Уляна пішла в хатину, внесла ночви з теплою водою.
"Боже, ніхто мене не жаліє, і всі хотять, щоб я померла", — кривиться від болю Орися і відвертає голову до стіни.
Уляна тривожно позирала у вікно. Йоньки не чути і не видно. Тоді вона накинула на плечі шаль і побігла до Гречаних по Явдоху.
"Вона нічого не тямить у сьому ділі, та хоч пособ-ляти буде".
Явдоха перехрестилась, ватяну фуфайку на плечі — і з хати.
— Я хоч сама, сусідко, не родила, та бачила, як інші родять, то вже щось пособлю, — гомоніла вона дорогою.
Уляна мовчала. Прийшовши, вони гарно, з милом, кілька разів вимили руки в гарячій воді і взялися за діла. Коли все було зроблено і породілля заснула, вони перехрестили дитину, спелюшкували її і поклали біля матері. Ввійшли в хатину, раді і схвильовані.
— Хай поспить! Їй тепер тільки того й треба, — сказала Явдоха. — Дай я тебе почоломкаю, сусідко. Уляна розгубилася:
— За що ж таку стару цілувати?
— Як же, ти хазяйка, двох онуків вигляділа, тепер маєш третього. Невістки, вони що? Молоді, дурні, їх треба вчити, як на світі жить. А хто ж ту науку дасть? — допитувалася захмеліла Явдоха, бо Уляна по такому випадку піднесла їй чарчину вишнівочки. — Свекруха. Вона й дитину догляне, вона й невісточку розуму навчить.
Так вони сиділи і шепотіли, розчулені, збентежено-радісні, і коли Уляна пішла у світлицю наглянути, що там робиться, то і Явдоха визирала з-за її плеча.
Сусідки знову присіли до столу і пустилися в спогади: як дівували, скільки кому приданого дали і, мабуть, ще б довго гомоніли, та надворі занокало, затупотіло, і в хату всунувся Йонька, весь обкиданий снігом, а з ним якийсь чоловік у башлику. Чоловік цей був такий високий, що в хаті відразу зробилося тісно й темно. Не гаючи ані хвилини, вони пороздягалися, і тоді Уляна ахнула: перед нею, оброслий по очі бородою, стояв Шкурупій — знаменитий на всі хутори бикоріз і холостальщик жеребців. Від нього так і перло карболкою і оцтовим смородом кінського поту.
Уляна злякано витріщилась на нього. Йонька за-жебонів їй на вухо:
— Домовився з ним за коробку пшона. А цього чоловіка хвалять на хуторах. Кажуть, де телятко приймав, усюди виживало. А що дитина, що теля — однаково.
Шкурупій витяг із торбини телячі щипці, поклацав ними і попросив склянку самогону:
— Всіда перед цим ділом впотрібляю... Уляна налила, він випив, розгладив бороду.
— Ну, де ж породілля? — і поліз у світлицю. Уляна завернула його назад, налила ще склянку.
— Пийте на здоров'я, а новородженого ми самі прийняли.
Шкурупій випив, засунув щипці в торбину:
— На сьому до свідання. А ти, хазяїн, відвези мене на Блажнівку. Там серйозне осложнєніє после отьола.
Йонька вибіг запрягати. Уляна кивнула на двері і сказала Явдосі:
— Ото бачиш? Отак і живу.
— Та й у мене — не кращий, — зітхнула Явдоха.
...Через тиждень Орися встала, і в її очах навіки поселилося нове сяйво, яке спалахувало щораз, як тільки вона дивилася на дитину.
Одного разу Уляна застала її в сльозах. Схилившись над дитиною. Орися плакала, а воно, заплющившись, чмокало Тимковими губами, шукало соска.
— Чого ж ти плачеш, дурненька? — питала Уляна, пригортаючи невістку до грудей.
— Воно мені дуже груди лоскоче, як ссе, — світилася Орися.
Уляна і Орися усміхалися, дивлячись, як воно сучить ніжками і хапає ручками повітря, дякувати світові і долі, що послала у такий час розраду і тиху радість у їхню хату.
Йонька і той перемінився: зняв із горища вервечану колиску та й примудрував її на гаку посеред світлиці. Домашні довго не могли зрозуміти, чого це він такий добрий, доки сам не проговорився:
— Хлопчик — то прибуток на хазяйстві. А дівчина — катзна-що. Піде — і півхати з собою потягне.
Хлопчика охрестили в ступській церкві і назвали Матвійком. Хрещеним батьком був Гаврило, матір'ю — подруга Орисі — Ганнуся. Хлопчик уродився смаглявим, чорнобровим, опецькуватим, за всіма ознаками — викапаний батько, тільки й різниці, що в Тимка чорна родимка під оком, а в сина сповзла трохи нижче на щоку. Хлопець ріс крикливий і запальний. Як приходив час годування — кричав, як на пуп. Насмоктавшись, засинав, і не чути було його цілими годинами. А щось не по його — знову пхенькав і всім тілом вив'ю-нювався із бабиних пут, якими було його закручено поверх пелюшок — бабиною крайкою.
— Іч, характер свій показує, — буркотів Йонька. — Усе від того баришника. Хоч би що-небудь переставив. Уляна відганяла Йоньку від колиски:
— Іди надвір поратися, нічого біля дитини стовбичити. Ще холоду в колиску напустиш.
Йонька йшов, бо що зробиш — ще одно народилося. Тепер його старість забезпечена: удвох із батьком швайкою на піч підсаджуватимуть.
(Продовження на наступній сторінці)