Никифор аж прикахикнув удоволено: ай розумний, шеймин хлопець! Справді, хто б це гнав новісіньку машину ґрунтовою дорогою до Шишак і назад! Що вона — на дурину досталася? А свати, як схотять породичатися зблизька, то приїдуть і автобусом.
По обіді Павло урочисто одімкнув чемодани й роздав подарунки: матері чорну лискучу плюшку, так круто посипану нафталіном, що в хаті одразу запахло промтоварною крамницею, глибокі калоші на червоній підкладці, а батькові костюм, сірий у сосонку,— за шістнадцять карбованців і сорок дві копійки. Рита подарувала свекрові зелену нейлонову сорочку з твердим, ніби луб’яним коміром, а свекрусі в’язану кофту й донську пухову хустку — все дороге й гарне, придбане за дві виховательські зарплати.
Никифор тут же все й надів: хай дивляться люди, що діти привезли. А Дзякунка поховала своє добро в скриню, шкодуючи, що не може й вона, як чоловік, прибратися в нове — не сезон.
Потім Рита приколихала Борка, взяла сапку й пішла на грядки, хоч її відмовляли, а Павло завів машину під грушу, перевдягнувся і пішов у повітку спочивати на пахучому цьогорічному сінові.
Коли до повітки навшпиньки увійшов Никифор, щоб подивитися, чи добре синові лежиться та чи не тягне йому в якусь щілину, Павло спитав у нього крізь дрімоту:
— А риба, тату, в нашій річці е?
— Є, синок. Щучки, карасі, лини... Раки трапляються, ну мало. Як хочеш, то я візьму завтра кімлі в Семена Портнівського, та й підеш з кимось із хлопців повтішаєшся.
— Я й сам піймаю. Аби кімля добра, не драна.
— І то таке,— погодився Никифор, міркуючи сам собі, що й тут правда на синовому боці: сам що піймав, те й твоє, а вдвох, то на двох і ділити треба.
В хаті Дзякунка поквапливим шепотом оповіла чоловікова що онук їхній не хрещений, що завтра вони з Ритою — тільки щоб Павлуша, боже сохрани, не довідався, бо йому не можна,— подадуться в Опішнє або в Покрівське просто додому до батюшки і що Рита на це пристала.
— Отаку жінку Павлуша знайшов,— аж похлиналася радісним шепотом Дзякунка.— Що розумна, що культурна, а що ще й проста!
— Павлушко наш ні в чому не прошибе,— гордовито мовив Никифор.— В нього й по роботі порядок, і дома, і в машині. Бачила, як там усе заслано та блищить? О-о-о!
І раділи, обоє: Дзякунка вголос дякувала богу до ікони, а Дзякун повільно розгладжував вуса великим пальцем.
Тоді домовилися, що покличуть на завтра Дзякунчину сестру-одиначку, щоб витопила й приготувала все до гулянки — ніби просто так, заради приїзду гостей — і що Никифор допоможе їй поратися. А ще порішили, кого кликати: тільки своїх, родичів. І перерахували всіх по пальцях. Набралося чимало, душ п’ятнадцять, то п’ятьох, із Забродівського хутора, одкинули: почують од когось — пообижаються та й забудуть, а не прочують — ще краще.
Кінчили раду тим, що Дзякун сказав:
— Купиш в Опішньому мняса. Спечемо каклет до картоплі штук сорок. Я колись, як був у городі, їв у чайній, так добрі.
Никифор одрахував із свого гаманця десять карбованців од пенсії і подав жінці.
— А чи зуміємо ж? — стурбувалася Параска.
— Чом не зуміємо,— одказав Никифор.— Я позичу в директорші машинку та м’ясо скручу, а ви з Ритою поліпите, як вернетесь. Не велика мудрація.
Потоптався по хаті й рушив до дверей.
— Піду подивлюся, як там машина.
Другого дня, як сонце тільки-но стало над опішнянськими крутоярами, Дзякунка й Рита з Борком на руках, святково вдягнені й схвильовані своєю таємницею, вже були на базарі. Скупилися швидко. І Дзякунка між ділом розпитала у базарових опішнян, де краще охрестити дитину, — тут а чи в Покрівському. Баби наввипередки радили їхати її Покрівське: там батюшка молодий, має добрий бас і молитву читає всю. А тутешній уже такий шкарбун, що тільки крекче та кашляє і ні читати не бачить, ні по пам’яті не вчеше — забуває.
Покрівського попа застали вдома. Він стояв на ґанку в хромових офіцерських чоботях та новій, либонь, недільній рясі, сипав курям пшеницю з коряка і рокотав басом:
— Ціпоньки-ціпоньки, путь-путь-путь...
Забачивши прихожан, він анітрохи не знітився, кивнув привітно і посипав курям доти, доки не кінчилося зерно. Тоді одніс коряк у веранду, повернувся й сказав:
— Проходьте до господи.
Батюшка був і справді молодий, гарний з лиця, добре виголеного побіля жовтуватої, з полиском, борідки, ще й духами міцно пах. Останнє Дзякунці не сподобалося. "Надушився, як парубок",— подумала.
У світлиці, завішаній образами — в рушниках і без них, стояла півсутінь, бо віконниці од сонячного боку було зачинено, на покутті тихо горіла лампадка, і пахло пирогами з капустою.
Рита з Борком, що посапував уві сні, стала на порозі, тихо поздоровкалась і втупила очі в підлогу, а Дзякунка познамувалася до батюшки і перехрестилася до ікон, що ледь жевріли в світлі лампадки. Тоді сказала:
— Хлопчика, святий отче, привезли охрестити. То не відмовте, бо здалеку ми.
— Кума? — спитав піп, глянувши на Риту.
— Невістка, батюшка. А то — внук, Борко.
— Угу. Хреститься вмієте? — поцікавився батюшка в Рити.— Ні? — Зітхнув не тяжко і не сумно, а як людина, якій це не в новину, увімкнув електричну плитку й поставив па неї велику луджену миску з водою. Потім підійшов до Рити, заглянув в обличчя Боркові й сказав лагідно: — Спить младенець? Хай поспить, поки вода нагріється. А хреститься, жінко, так: складаєте тросперстя, кладете його на чоло, потім на живіт, на право й ліве плече. Спробуйте.— І ледь посміхнувся.
Ріта звела руку, що стала раптом важкою, і перехрестилася.
— Оттак,— вдоволено прогув отець.— Просто і красиво. Звичаї предків своїх треба знати.— І звернувся вже до Дзякунки: — Хто ж буде младенця держати? Вам, ви ж знаєте, не можна. Матері — теж.
— А як матушку попросить? Може б, вона... Бо ми ж у такий світ забилися... Уважте вже, святий отче,— заблагала Дзякунка.
— Гаразд,— погодився отець. Попробував пальцем воду, зняв миску й поставив її на стілець, ближче до покуття.— Крижмо є? — спитав, ідучи до дверей, що вели, мабуть, на кухню, де побрязкував посуд.
— Є, отче, є,— поквапливо одказала Дзякунка й вийняла з кошика сувійчик ситцю.
Незабаром батюшка повернувся й зодяг єпітрахиль, що тьмяно сіяла сріблом та золотом, і в світлиці стало ще урочистіше. Потім увійшла матушка у всьому темному, привіталася тихо, взяла з рук у Рити Борка і посміхнулася їм ласкаво.
Батюшка правив по пам’яті й швидко, як би добрий тесля тесав. Бас його приглушено рокотав до ікон і то гучнішав, то спадав до проникливого шепоту; час від часу він хрестився тричі, пружно та замашно (тоді хрестилася й матушка) і вклонявся іконам — самою головою, як розбалуваний увагою публіки актор.
Борко, голенький, загорнутий лише в ситець — крижмо, вп’явся опуклими оченятами в лампадку, посміхався і вказував на неї пальцем.
Та ось батюшка вмовк, узяв зі столика ножиці й вистриг у Борковому чубчикові хрестик, промовляючи: "Во ім’я отця, і сина, і святаго духа". Тоді вмісив пучку рудого волосся у віск і вкинув у миску з водою. Матушка розгорнула Борка, подала голенького на руки батюшці, і він умочив його ноженятами в воду — раз, вдруге і втретє, примовляючи через паузи: "Во ім’я отця... і сина... і святаго духа. Амінь",
Рита почувалася немовби в напівсні, немовби в тому, що відбувалося зараз, замкнувся весь світ і не було надворі ні сонця, ні попових курей, ні накоченої, аж блискучої дороги степової від Опішнього сюди.
— Дар божий,— м’яко пробасив батюшка і чимось намастив Боркові лобик, ніжки, рученята. В світлиці запахло оливою.
— Отрекаєтесь лі от діявола? — спитав піп.
— Отрекаюсь,— прошепотіла матушка.
— Дуньте і плюньте.
Матушка тричі легенько дмухнула і тричі легенько сплюнула. І коли отець проспівав: "Єліце во Криста крестітеся і влєкостеся",— віддала Борка Риті й сказала:
— Можна вдягати. А крижмо візьміть собі... Далеко вам їхати? Нічого, скоро буде автобус,—поторкала тонким пальчиком Борків ніс, усміхнулася й, кивнувши свекрусі та невістці, вийшла.
— Скільки ж з нас? — шепотом спитала Дзякунка.
— Як з усіх,— зітхнув батюшка.— П’ять. А якщо дитину держить матушка — десять.
Дзякунка дістала з-за пазухи білий вузлик, розв’язала його зубами й подала попові теплу десятку.
"Ач, яку грінку вбив за півчаса",— подумала неприязно і попросила смиренно:
— На часточку, батюшка, запишете Микиту, Марфу і новопреставленого Мефодія.
— Гаразд,— пообіцяв молодик, навіть не пробуючи запам’ятати імена усопших.
Коли опинилися за ворітьми, Рита сказала, ледь примруживши гарненькі очі:
— Такий красивий та привітний...
Дзякунка помітила той дівоцький прижмур і мовила сердито:
— Еге ж, за десятку можна і в янгола обернутися, ходім швиденько до антобуза, бо пече так, що ще й мнясо пропахне, то будуть нам хрестини.
І вперше подумала про невістку погано:
"Ба, як швидко придивилася. Для такої треба добру вуздечку..."
Павло прокинувся рано і, доки батько сходив по кімлю, встиг уже спорядити вдягачку на рибу: знайшов у повітці стару батькову сорочку, драну на ліктях, полатані, батькові ж таки, штани, що не сходилися йому в поясі, то доточив петельку з мотузочка, та шкарубкі чоботи з відстрялими підошвами — хоч і тектимуть, зате ноги не попробиває на корчах і очеретяній стерні.
Так у дранті й до річки надумав був іти, але батько розрадив:
— Ні, синок,— сказав,— куди ж воно... Це як селянинові, то і в такому личило б вигін перескочити. А тобі, при твоїй должності, при своїй машині, костюм он який — і таке дрантя... Ти краще бери кімлю, а я це обмундирування пронесу під полою. Торбу злагодив?
(Продовження на наступній сторінці)