Управитель, що дійсно сидів у цій дивній подобі, з великого сорому, страху та ганьби поводився, мов несповна розуму, бо мимо того, що неможливо вже було затаїти себе, він заїло та запекло силкувався доказати, що він — не він.
Мабуть, поза острахом перед помстою селян він брав теж під увагу думку, що коли село і двір дізнаються, як він смертельно оганьбив та осмішив себе, тоді йому прийдеться якнайдалі утікати з тих околиць.
Та без уваги на все те, він, засліплений любовною жагою до граф'янки й біснуватою ненавистю до "всіх селян", не міг запанувати над собою.
Безсильне ревнування і злість на Куценка й на граф'янку задля того, що вона, на його думку, кидала в неславу дух аристократії, вибухла у ньому диким реготом, коли побачив граф'янку разом з Куценком.
Тепер він ошаліло силкувався знищити наслідки власного нерозуму, котрий його зрадив.
Тому на Куценкове питання, що він робив весь день у пшениці, він белькотів:
— Протестую!.. Я не пан Пенкальський!.. Я здалека... йду на відпуст до Милятина... Здрімнув собі в пшениці... Мої ноги були в черевиках... Буджуся... дивлюся... мої ноги босі... То не мої ноги...
Сміх селян, які сходилися щораз густіше, бухнув під вечірнє небо.
Панько Гавриш підступив до Куценка й шепнув йому в ухо:
— Пане Іване, може б, його затовкти?.. за вашу і за нашу кривду... казав той... капут?.. Га?..
Іван остеріг його перед таким учинком і сказав зібраним селянам:
— Заведіть цього панка додому. Не знущайтеся над ним. Він своє вже відпокутував. Бувайте здорові!
По тих словах Куценко відійшов.
* * *
Майже половина села збіглася, щоб подивитись на видовище.
Люди витягли опира з пшениці на дорогу, не зважаючи на його погрози, крики і заклинання.
Поставили його посередині дороги, а самі зробили довкола густо збите колесо і стали так серед гамору, галасу, сміху, дотепів та погроз вести його на сільський майдан.
Управитель сліпо кидався, як муха в банці, вліво, вправо, взад, уперед, аби пробити людський живопліт і утекти, втекти, хоч би до пекла.
Однак за кожний раз, як він прискочив до людей, вони плічми, грудьми, то животами, стусанами відкидали його, і він летів, неначе м'яч, аби відбитися на протилежнім боці від людей та падати на свіжу все стіну і знов відбиватися.
За кожний раз вимикували хлопці з нього бадилля і грозила небезпека, що, заки зайде додому, зносить геть ту чудернацьку одіж і покаже на виставу наготу, створену на божий образ і подобу.
Щоб це не сталося, він, перетомлений і виснажений зі страху і стиду та безсильної скаженості, почав спокійно і мовчки йти посередині колеса і мусив слухати, як раз у раз об його вуха, наче град або розпалене залізо, ударяли голоси селян:
— Чи варт ти такої гарної процесії, бісів сину?..
— Куме Ничипоре, змірте йому своїм кравецьким ліктем потилицю!.. Бач, яке убрання видумав!.. Він вам хліб одбирає...
— На який-то, панцю, бал ви так манджаєте?..
— Він відьмар... Причепурився так до відьми...
— Ти хотів застрілити Куценка?.. Чортова мати твоя!..
— Панцю, чи бодай заплатите нам за параду?..
— Чи висушуватимете далі нашу шкуру?..
— Ух, ми тобі і твою скарбову шкуру та скарбуємо, скарбуємо!..
На майдані народ затримався з Пенкальським серед колеса.
Один парубок дірвав на смітнику розбитої макітри і настромив йому її на голову.
— Не скидай... а то тобі чуприну місяць осмалить...
Панько Гавриш успокоїв народ і запитав:
— Панове громадо! Ми найшли опира й відьмаря, що ссе, як той казав, нашу кров і не дає нам жити. Що зробити з тим кукурудзяним духом?
— Убити, як собаку!
Панько:
— Ні, бо його душа перейде в іншу собаку і далі кусати буде.
— Живцем паси з нього дерти!
Панько:
— Це не добре...
— На суху гілляку з ним!
Панько:
— Недобре, бо гілляка зломиться...
— Заголодити його!
Панько:
— І це не добре, бо він так обжерся нашою кривдою, що витримає голодівку до страшного суду... Знаєте, що? Тому, що це потвора — не людина, тільки відьмар, опир, чортяка, кукурудзяний дух,— спалім його.
Село загуло:
— Спалім, спалім його!
Управитель, що весь час мовчав, тепер, порваний жахом, почав тремтіти, аж його чудна одежа шелестіла, і лебедів:
— Панове, бійтеся бога... я не опир... я не чортяка... я управитель Пенкальський...
Від сміху селян дзвони на дзвіниці згомоніли.
З уданим великим здивуванням запитав його Панько:
— Невже ти — той самий бісів син, що людей виголоджував?
Мов з горла камінь витягав, так одповів Пенкальський:
— Той сам...
— Ти людей мав за худобу і в лице бив?..
— Я.— він видушив.
— Так?.. — удавав Панько.— Та ж ми думали, що нам навинувся в руки якийсь опир... Звідкіля ж ми мали знати, що той вовкулака, кровопиєць, чортів син,— вибачте за слово,— управитель пан Пенкальський? Чого ж ви з нами так зажартували?..
— Люди, тепер відведем його з парадою додому. А щоб він не спізнився, то ті, що він їм дав пам'ятку у плечі, груди, у лице, хай його підганяють, чим хто може...
Люди здерли з нього коноплиння, кукурудзу і пшеницю і гнали його голого напроти себе та не жалували йому штовханців.
Коли управитель побачив недалеко перед собою паркан, що окружав його хату, набрав такої сили, що випередив селян і блискавично перескочив огорожу та опинився на своїм подвір'ї.
Затиснув кулаки і не кричав, а несамовито ревів до людей, котрі вже не хотіли більше бавитися з ним і реготалися перед парканом:
— Я вас вистріляю всіх!
— Чуєте, люди? — говорив Панько.— Пусти потвору з рук, то будеш сам життя непевний. Чекай, чекай, кукурудзяний духу, на другий раз ми вже тебе не випустимо живцем.
XVII
Старенька графиня Воронська вже лежала в ліжку, коли її внучка прийшла до неї. Скинула капелюх і присіла до бабусі на ліжко.
— Присунься ще ближче до мене, дитино...
Так. Дай мені поцілувати свою русяву голівоньку...
От уже мені легше. Ти принесла мені повно пахощів весни і піль, моя квіточко весняна. Я вже хотіла на тебе гніватися за те, що ти мене покинула на все пополуднє. З нудьги я не знала, що почати, так мені скучно було б за тобою. Де ж ти була, дитино?..
— Бабцю, я ходила полями, лісами й тішилась весною...
— А весна тобою,— усміхнулась бабця.
Лелійний усміх внучки роздзвенівся божим даром по самітних кімнатах.
— Чому, бабцю?
— Бо ти така гарна, що найкраща весна тебе має за свою сестричку.— Ах, чи доживу я ще тієї щасливої хвилини, щоб відсвяткувати твоє вінчання з якимось гарним принцем або королевичем? Боже, я забула... Адже ти голодна, донечко.
— Потім, потім... Бабцю, як ті принци й королевичі такі розумні й гарні, як син графині Козицької,— дякую. Не хочу.
— Є різні, є між ними гарні та розумні.
— Ні, бабцю. Мудрість родиться з терпіння і з науки. В аристократів і в великих багачів нема одного ані другого, хіба десь дуже винятково. Тому найбільші духи, на котрі все людство горде, походять із убогої або середньої верстви. Правда, бабцю: Христос родився в стайні.
— Христос — це бог.
— Отже, тим більше, бабцю, нас дивує, чому бог родився в стайні, а не у графській палаті?.. Ми обидві мали вчора доказ: правда, бабцю, як бідний хлопський син своєю бистротою ума не знищив, але просто розтрощив наших аристократів! І не забувай, бабцю, що той бідний хлопський син ще не покінчив наук. А що буде, як він уже ціле знання здобуде? З нього, певно, вийде велетень думки й духа.
— Ні, квіточко моя. Не захоплюйся ним так дуже. Якраз він не хотів учитися, тому його батько прогнав від себе.
— Ні, бабцю, це не цілком так. Тепер він уже вчиться.
— Так?
— Так.
— Хто ж його навернув до науки?
— Я, бабцю.
— Ти, донечко?.. Як?
— Чи він тобі, бабцю, подобався вчора своїми відповідями? Правда, що подобався, так?..
— Так.
— А мене, бабцю, незвичайно захопила його бистроумність, його убивчий дотеп. Убивчий дотеп. Бабцю, це страшне оружжя духа, страшніше від гармат! Тому він мене дуже зацікавив, і я нині була там, де він живе.
— Де ж він живе?
— В лісі.
— Ти була у нього в лісі?
— Так.
Графиня хвилинку думала. Опісля обняла внучку обома руками за білу шию, начеби її хотіла боронити від якогось лиха, і сказала тривожно:
— Дитино, я боюся...
— Кого, бабцю? Куценка? Це найчистіша, найневинніша душа на світі. Подумай, бабцю, я йому сказала, що його мушу вирятувати, бо шкода, щоб він марно пропадав, а він мені каже:
— Ви вже мене вирятували, бо, завдяки вам, панно граф'янко, я бачу, що є ще добрі, ангельські душі на світі. І тому я,— каже він,— в ім'я тієї доброти людської душі докінчу свою науку. За моральну поміч,— казав він,— буду вам вічно вдячний, матеріальної помочі від вас ніколи не прийму.
(Продовження на наступній сторінці)