Подумай, бабцю, ця людина,— це фізично медвідь, а душевно втілена невинність. Тому я маю до нього якнайбільше довір'я й хотіла б йому добро зробити, лиш не знаю, як? Бо хоч він селянський син, однак більш гордий від аристократа. Чи все-таки боїшся, бабцю?
Графиня поцілувала внучку.
— Ні, але боюся двох інших речей...
— Яких, бабцю?..
— Перше всього: людські обмови, як тебе побачать люди разом з Куценком. Не наклепів селян: це найменше. Але пані графиня Козицька, пан Гаєвич, з котрим ти обійшлася так різко, пустять цілий млин сплетень на тебе та й на мене...
— Бабцю, чи нам обоїм так на них залежить? Це тупі з'їдачі хліба, яких ми тут не потребуємо. А коли я роблю добре діло, хай тоді і світ валиться — я спокійна.
— Добре кажеш, моя мудра донечко. Одначе друга річ...
— Яка, бабцю?
— Я боюся тобі сказати...
— Чому?..
— Ще розсердишся на мене...
— Ні, бабцю, сміливо кажи!
— Я......я боюся, моя квіточко весняна, що ти... що ти... борони боже!.. залюбишся в Куценка...
Внучка усміхнулась:
— Чи ви, бабцю, добре бачили його?.. Чи добре чули його мову?
— Чула.
— Тепер, бабцю, скажіть мені одверто, так, як я вам завсіди говорю: чи могла б навіть найкраща дівчина в нім не залюбитися?
— Це залежить від...
— Ні, ні, бабцю, незалежно від нічого іншого, лиш від його бистроумності та зовнішнього вигляду. Отже: чи могла б найкраща дівчина з ним не залюбитися?
Графиня після короткої надуми:
— На світі все можливе... Могла б...
Внучка розкотила самоцвітами сердечний сміх довкола, цілувала міцно бабцю і кликала:
— Бабцю, я вже в нім залюбилася...
Графиня відчинила широко очі:
— Не знаю, як тебе розуміти, любочко. Говориш мені найповажливішу річ на світі і смієшся одночасно...
Чи ти це жартом кажеш, чи поважно?..
Внучка перестала сміятися:
— Бабцю, я сама ще не знаю... Але будь певна, що я тобі не затаю... нічого... Буду докладно брати своє серце на іспит і про всі почування та їхні зміни говоритиму тобі.
— Запам'ятай собі, донечко: нема на світі другої такої гарної й розумної дівчини, як ти. Між тобою й поміж тим селянським сином не може бути нічого спільного. Ти не для нього, він не для тебе.
— Бабцю,— засміялась мавка,— адже ти мені балакаєш такі самі слова, які я чула від Куценка!..
— Що ж він тобі сказав?..
— "Панно граф'янко, ви — небо, а я земля... Між нами не може бути нічого спільного... Ви для мене будете все тільки гомін... і світляна, недосяжна мрія..."
— Так він тобі сказав, любочко?..
— Так, бабцю.
— Він балакав розумно, донечко. Але...
Тут графиня знов обняла обома руками внучку за шию і сказала:
— Оленко, не забувай, що з тебе ще дитина. Запам'ятай собі мої слова: кожний мужчина називає жінку, у котрій залюбиться, недосяжною мрією. Та чи знаєш, для чого він її так називає?..
— Ні, бабцю.
— Для того, бо мужчина хоче, щоб жінка, його недосяжна мрія, зійшла з недосяжних висот до нього так низько і близько, щоби міг він її досягнути...
Мавка сміялася:
— Чи кожний мужчина, бабцю?..
— Кожний, без винятку.
— Бабцю, Куценко — виняток.
— По чім це пізнаєш?..
— Я вірю, бабцю... Він мене страшно боїться...
— Тут віра нічого не значить без доказу...
— Я його візьму на іспит...
Графиня усміхнулась:
— Ну, донечко, гарно буде виглядати його наука з таким іспитом, коли ти, замість його спонукати до книжки, будеш намагатися розкохати його, щоб дізнатися, як він розуміє тебе, як недосяжну мрію...
— О, бабцю, в мене не буде найменшого фальшу супроти нього, так само, як не маю його супроти тебе.
— Моя дитино, ти задумуєш небезпечну гру з огнем. Прошу, благаю тебе, не роби того, серденько, бо той огонь спалить його й тебе. Але я певна, що ти не зробиш нічого нерозважного та легкодушного. Правда, квіточко?
— Правда, бабцю.
XVIII
У спальні, де графиня спить, лежить мавка на своїй постелі та не думає про сон.
Вона вслухується в тишу ночі.
Поважне, тихе, рівномірне тікання старезного годинника і ледве чутний, рівний віддих бабці ще збільшають почуття спокою, доброти й таємного благословення.
Мавка зачинила очі й мимо того бачить, як дивні, досі їй не знані гості сніжно-черешневоцвітним білим роєм падають на її молоденьку душу і світляно усміхаються до неї.
І вона теж усміхається до них, до дивних срібнокрилих пташенят, які перший раз у її житті беруть поволі у полон її істоту і до неї м'яко, тепло і сердечно гомонять:
— Люди для творення добра! Твори добро з любові!
Підвела голову з подушок і сіла на постелі.
З темені, що м'яко оповила все живе і мертве, виринає перед нею голова її старенького учителя, що вже давно вмер.
Дівчина наче тепер ще чує слова свого вчителя:
— Хочеш бути справжньою людиною і справжнього зазнати щастя — стань ангелом, добродієм народу, між котрим ти виросла й живеш.
Від тих слів, які учитель їй пригадував у різнім виді і при кожній нагоді, спливала на її вразливе серце сила, що поволі перемінювала й перетворювала всю її істоту.
Дотепер вона собі усвідомила порожнечу й марність найближчого свого окруження. Вона переконалася, що всі оті графи, барони, шляхтичі і їхні всі прислужники — це не тільки люди без глибокого знання, не лиш визнавці безідейного вживання грубого, бездушного, звіриного життя, але й люті вороги народу, між котрим живуть.
Мавка думала, що неможлива спільна життєва дорога для українського народу і для його великопанських відступників.
Або мусив би загинути народ, або чужі галапаси на його живому тілі.
Вона вірила, що український народ не згине, навпаки, йому призначене велике завдання в історії майбутності.
Мавка бачила лише одну можливість рятунку і справжнього людського життя для аристократії: навернутися назад на лоно українського народу.
Їй було дивно, чому аристократія, замість вести провід у культурному й народному житті, ішла і йде все у хвості історії, себто винародовлюється під впливом завойовника в ім'я низьких матеріальних інтересів.
Так само ця аристократія навернеться назад до українського народу, але чи в ім'я високої народної й культурної ідеї?
Ні, з низької самолюбної жадоби мамони.
Ось чому вона не хоче бути членом такої великопанськості, бо вона прийшла до висновку, що східно-галицька аристократія, відірвана від народу та позбавлена через те всіх ідейних основ життя, нічим не різниться від бездушності та безвартості всіх малих людей, котрі міняють або продають своє народне й людське "я" в ім'я клича: "Де добре, там рідний край".
Ось тому вона недавно почала уважати себе українкою на превелике згіршення і сміх її найближчої рідні й сусідів.
Усі вони були певні, що українськість граф'янки — це лише її хвилева химера.
А коли розмовляли з нею теж по-українськи, то лиш на те, щоб пожартувати, насміятися й закпити з українського народу.
Та коли уже здавалося рідні граф'янки Воронської, що її "українська химера" триває задовго, почали бентежитись і відчувати несмак. А пан Гаєвич почав побоюватись, щоб граф'янка не захотіла, борони боже, заспокоювати свої українські химери коштом величезного майна, котре, на жаль, стара графиня записала вже у цілості на неї.
У такому середовищі жила граф'янка Олена. Тому й не диво, що, за винятком своєї бабці, вона мусила ненавидіти своє окруження, котре для її поглядів, мало тільки іронічні усміхи нерозуміння, легковаження і погорди.
Вона чула, що це замало говорити по-українськи: треба своє навернення до українського народу засвідчити ділом.
Вона полюбила український народ. Одначе цей народ був для неї досі ідеєю, набутою з книжок і власних міркувань, а не безпосередньою, наявною, живою дійсністю.
У неї, як у справжньої жіночої істоти, прокидалося несвідоме бажання виявити свою прихильність, симпатію й любов до українського народу, за допомогою та посередством одної, вибраної, духом їй спорідненої душі.
Адже кожний народ, як сума одиниць — це загальне, від дійсності відірване поняття, невловиме "щось".
Поява Куценка в палаті, його мужеськість, сила і краса, зробила на граф'янку відразу глибоке враження.
І ось вона тепер сидить сама в обіймах ночі, і всі її думки та почування обертаються довкола нього.
Вона повторює слова графині:
— Чи жартом ти це кажеш, чи поважно?..
Думає над тим, як їй відповісти.
Вона кладе на груди руку й усміхається... Невже від того усміху втікає ніч?.. Мавка споглядає у вікно. Із-за темної гори дерев у парку виринає повний місяць, заглядає крізь вікно й, усміхнений, вдоволений, цілує мрійним сяйвом мавку у чоло, в уста, у груди.
Мавка, наче ластівка, зривається з постелі і стає перед вікном.
Синя глибина її очей стрічається з блакитною безоднею небесного безкраю.
Вогонь її очей і безконечне світло мільйонів зір створюють нараз один огонь, що тоне в морі світла, і єдине світло, яке тоне в огняному морі.
І мавка простягає руки до зоряного неба і тремтячими устами з захопленням шепоче:
(Продовження на наступній сторінці)