— Гелій, гелій, тут повно гелію!.. Я… я… задихаюся… Пане начальнику, я виконаю ваше доручення… виконаю… Нам він потрібний… Я розумію вас. Що ви кажете? Так, слухаю! Я завжди зумію виконати… Я, я… Анч? Я зроблю краще за нього… Формула, формула професора Ананьєва… Так… так…
Голос Антона перейшов у шепіт, дівчина ледве чула його. Здавалося, він говорив комусь на вухо велику таємницю.
— Вона знає!.. Знає! Я примушу її розповісти! О, я вмію поводитися… ха-ха-ха!
Сміх був дикий і страшний. Почувши той сміх, Люда зрозуміла, що Антон збожеволів. Її охопив жах. Товариство божевільного в цих темних закамарках!
Він продовжував щось шепотіти. В шепоті дівчина розібрала своє ім'я. Шепіт змінювався злим ідіотським сміхом. Знову говорив про формулу професора Ананьєва, запевняв когось, що дочка мусить знати формулу, знайдену батьком. Він таки примусить її розказати все. Похвалявся своїми винятковими здібностями, умінням допитувати, вивідувати всі таємниці, і знову сміявся.
Нарешті, Антон стих. Кілька хвилин з його каюти не чути було ні найменшого звуку. Здавалося, поранений вмер. Люда закам'яніло стояла в дверях своєї каюти, переступивши однією ногою комінгс до центрального поста. Та ось почулося шарудіння, наче десь близько крадькома йшов пацюк.
В темряві, з надзвичайною обережністю, з своєї каюти вибирався божевільний, охоплений бажанням примусити дочку професора Ананьєва розповісти секрети батька.
Люда швидко вскочила в свою каюту і зачинила двері. Лише вона посунула засув, як Антон з усієї сили наліг на двері. Почувся стукіт, а потім стогін. Божевільний вразив свої рани і впав у центральному посту під дверима, що вели до командирської каюти.
Люда сіла на стілець, одкинулась на спинку і з жахом думала про своє становище. Більшість повітря залишалася божевільному. Трохи пізніше помацала на годиннику стрілки, вгадуючи, що вони показують. Вже минула ніч, годинник показував десяту годину ранку.
Люда пройшла до ліжка і в розпачі впала на нього.
Вона остаточно втрачала надію.
VII. ВОДОЛАЗ ІДЕ НА ГЛИБИНУ
На місце, де сталася аварія підводного човна, "Буревісник" прийшов уночі. З Лебединого острова взяли батони з гелієм, частину балонів з уже виготовленою газовою сумішшю для водолазів, а також запросили професора Ананьєва і двох молодих хіміків, які мусили на борту есмінця далі виготовляти цю суміш.
Власне, прийшли в той район, де на дні моря лежав потоплений піратський човен. Штурман есмінця зумів привести туди корабель, але попередив, що точність все-таки приблизна і можлива помилка дорівнює півмилі в радіусі. Тобто підводний човен треба шукати десь тут на площі, розміром приблизно в два з половиною мільйона квадратних метрів. Мусили зачекати світанку, щоб при денному світлі виявити нафтові плями на воді і вже по них точніше визначити місцезнаходження човна.
Поки водолази відсипалися перед спуском у воду, обслуговуючий персонал готував костюми, спускав водолазний баркас, перевіряв кожну дрібницю. Хіміки під керівництвом професора Ананьєва, за рецептом інженера-епропівця, готували суміш кисню з гелієм, і самі випробовували тут суміш. Гелій — ідеальний газ для заміни азоту повітря, коли йдеться про дихання. Бувши цілком інертним, він не створює жодної загрози організмові, в той же час його атомна вага в три з половиною рази менша за атомну вагу азоту, і ця властивість дозволяє використовувати його водолазам при спусках на великі глибини. В таких випадках до гелію домішують кисень, але в меншій кількості, ніж його є в звичайному повітрі. Справа в тому, що, дихаючи, людина не перетравлює весь кисень, який попадає їй в легені, а частково видихає його разом а азотом і вуглекислотою. Численні досліди над диханням водолазів показали, що під великим зовнішнім тиском людина, дихаючи гелійовим повітрям із зменшеною кількістю кисню, почуває себе значно краще, ніж коли дихає звичайним повітрям. До того ж вона може пробути на значних глибинах довше і не так легко піддається кесонній хворобі, особливо її важким формам.
Тим часом інженер-епропівець разом з механіком і машиністами "Буревісника" прилаштовували повітро-магнітні помпи для роботи з гелійовим повітрям. У цих підготовчих роботах минув кінець ночі.
Перед ранком у далечині показались вогники пароплава. То йшов "Пенай" з додатковою партією епропівців, з водолазним катером, кесонною камерою та різним водолазним устаткуванням.
"Пенай" спинився поблизу есмінця, і негайно шлюпка з червонофлотцями протягла від корабля до пароплава телефонний провід. Капітан пароплава повідомив, що з ним є підводний металошукач. Це прилад, яким користуються епропівці при розшуках затоплених кораблів. Такий прилад збудований на магнітних властивостях металу. За кораблем-розвідувачем тягнеться на буксирі магніт. Коли магніт відчуває на дні якусь залізну масу, то починає дзвонити в дзвінок, з яким з'єднаний особливим способом.
Вирішили, не дожидаючись дня, почати обслідування морського дна з допомогою металошукача. "Пенай" негайно випустив його на буксирному тросі і почав ходити в різних напрямках навколо міноносця.
Одночасно з початком розшуків інженер-епропівець надіслав радіограму на найближчу епропівську базу з проханням вислати йому підводний танк, з допомогою якого він сподівався прискорити підйом підводного човна.
Удосвіта на "Пенаї" задзеленчав дзвінок металошукача. Пароплав проходив над якоюсь масою заліза на морському дні. Ніхто не міг з певністю сказати, чи то і є підводний човен. То міг лежати звичайний залізний брухт, старий якір, загублений колись якимсь пароплавом, нарешті, пароплав, затонулий, можливо, десятки років тому.
Сходило сонце, коли побачили, що слідів нафти на морі майже не лишилось. Окремі плями порозносило одну від одної на значну віддаль. Коли б не металошукач, довелося б витратити дуже багато часу на розшуки човна. Проте, не маючи певності, що човен лежить саме тут, "Пенай" залишив на цьому місці водолазний баркас і продовжував розвідку. Незабаром площу, вказану штурманами "Буревісника", обслідував всю. І ще в двох місцях дзеленчав дзвінок металошукача, сповіщаючи про наявність на дні якихось залізних частин. Ці знахідки ускладнювали справу. Вирішили одразу спускати трьох водолазів на розвідку. Для цього скористалися двома баркасами, а третій заступив сам "Пенай". На палубі пароплава обладнали водолазну станцію, поставили помпи, провели телефон, протягли трос од обідки і скинули кінець за борт. На тому тросі мали спускати водолазів.
Першими розвідувачами запропонували себе всі водолази, але інженер вибрав лише двох: Вариводу та широкогрудого епропівця Козлюка, третім призначив себе, щоб перевірити можливість цього рискованого спуску на таку глибину. Але начальник експедиції Трофімов змінив плани інженера.
— Молодий чоловіче, — сказав йому капітан-лейтенант. — Я вірю, що ви хоробрі, і схвалюю ваше бажання показати приклад рядовим водолазам, але… мені потрібна людина, яка керувала б усіма трьома водолазами з палуби "Буревісника", і відсіля я вас не пущу. Зараз наші зв'язківці налагодять телефонний зв'язок з "Пенаєм" і обома баркасами. Ваше місце на телефонній станції.
О сьомій годині ранку на баркасі номер один першим до спуску стояв готовий Варивода. Перевірено помпи, встановлено балони повітря з гелієм, міцно загвинчено шолом, перевірено роботу телефонів, що забезпечують зв'язок водолаза і з баркасом, і з центральним пунктом на "Буревіснику". Варивода тисне руку товаришам і стає на щаблі вузенького трапа, готовий поринути в воду.
З "Буревісника" чується голос інженера, який востаннє запитує, чи все в порядку, і рапортує начальникові експедиції.
— Спускайте водолаза! — наказує капітан-лейтенант Трофімов.
Варивода ступає кілька кроків по щаблях униз, і велика мідна голова зникає під водою. На поверхні булькотять і лопаються численні бульки гелійового повітря.
Вахтовий доповідає капітан-лейтенантові, що на віддалі двох миль до есмінця наближається рибальське судно, яке держить курс на місце водолазних робіт.
— Що за судно? — питає командир.
Очевидно, шхуна "Колумб", — відповідає вахтовий.
VII. СТУК
Варивода, відчувши легкий удар по шолому, зрозумів, що то знак спускатися. Придержуючись рукою за трап, почав повільно сходити. Вода вкрила шолом, і водолаз на сигнал підтяг Вариводу до борту, щоб перевірити справність одягу під водою. Встановивши, що повітря ніде не просочується, сигнальник став попускати канат. Тоді Варивода натиснув головою на золотник шолома і почав випускати в воду зайве повітря, що з булькотінням підіймалося вгору.
Досвідченого водолаза спускають швидко, приблизно по чотирнадцять метрів за хвилину За кожний метр телефоніст сповіщає йому глибину:
— Дванадцять!
— Двадцять шість!
— Тридцять дев'ять!
— П'ятдесят три!
Варивода ковтнув слину, намагаючись цим зрівняти внутрішній тиск на барабанні перетинки вуха з зовнішнім, бо при ковтанні відкриваються проходи в євстахійові труби.
В цей час качальщики на помпі прискорювали роботу, щоб збільшити кількість повітря, яке посилали водолазові. Мабуть, це найважча робота — накачувати повітря водолазові на велику глибину. Цього разу справа ускладнялася ще й тим, що качали не звичайне повітря, а суміш гелію з киснем із спеціальних балонів.
(Продовження на наступній сторінці)