«Шхуна "Колумб"» Микола Трублаїні — страница 34

Читати онлайн повість Миколи Трублаїні «Шхуна "Колумб"»

A

    Оглянувши каюту, дівчина вирішила, що тут, очевидно, жив хтось із командного складу підводного корабля, а може й сам Анч. Відкидна пружинна койка, біля неї спеціальна скринька з білизною, плюшевою ковдрою, одною звичайною та кількома гумовими надувними подушками. Розглядаючи їх, Люда догадалась, що вони одночасно призначені служити рятівними поплавками. Крім того, в каюті було: дзеркало, відкидний умивальник, електричний вентилятор, столик, поличка для книжок і речей. В кутку стояла маленька замкнена шафа. Шухляда в столику теж була замкнена. Люда одразу оглянула все, не знайшла нічого цікавого, одкинула койку, надула гумову подушку і лягла на неї.

    .

    Їй не спалось. Нило все тіло, боліли ноги, голова, і здавалося, ніби вона відчувала втому принаймні після тижня якоїсь надмірної фізичної праці. Люда думала, що буде далі. Уявити найближче майбутнє, хоча б через годину чи дві, не могла. Вона загине, бо не вірить, щоб її випустили відціля живою. Коли ж гинути, то чи не можна пустити заразом на дно цей піратський корабель? О, коли б тут пробути ще якийсь час разом з Марком! Удвох вони, безперечно, вигадали б щось. А може, їм ще вдасться врятуватися. Вона хотіла б знати, як їх убиватимуть… Пригадала розповідь Ясі про смерть рибного інспектора і Тимоша Бойчука. Їх, мабуть, теж захопили ці самі пірати. Напевне, допитували, а потім убили. Яся розповідала, що на них не знайшли жодних слідів насильницької смерті. Вони потонули. Тобто їх потопили. Мабуть, пірати взагалі топлять своїх полонених. Тільки навряд, щоб вони просто викидали їх з човна, не вживаючи ніяких інших заходів, бо в такому разі Тиміш Бойчук, безперечно, доплив би до берега. Коли ж Тимоша так швидко викинуло море, значить, його втопили близько біля острова. Мабуть, там-таки в бухті, де його захопили. Люда уявила собі, як її занурять головою в воду і так триматимуть доти, поки вона не задихнеться… Перед тим вона ще мусить наковтатися води… Від цих думок ставало моторошно.

    Лежачи на койці, вона витяглася, склала руки, мов мрець, і заснула. Це був короткочасний, важкий і неспокійний сон. В сонній уяві роїлись кошмарні привиди. Їй здавалося, хтось невідомий, страшний нападає на неї, а вона не може навіть поворухнутися, щоб захиститись. Вона знала, що то лише сон, хотіла прокинутись і не могла.

    Нарешті Люда прокинулася. В каюті нікого не було. Повернулась на бік і так лежала, поки не принесли їжу. Їсти не хотілося, але примусила себе, знаючи, що треба зберігати сили.

    Під час обіду відчула, як човен здригнувся, легке дрижання під палубою свідчило про роботу електромоторів. Підводний човен знявся з грунту і кудись пішов, очевидно, випливаючи на поверхню, бо, коли в неї забирали тарілки, почула крізь одчинені двері, як у коридорі хтось сказав:

    — Глибина тридцять сім метрів.

    Пізніш човен спинявся, а потім знову рушав. Часом їй здавалося, що він піднімається, може, навіть спливає, а потім знову занурюється. Заснула вдруге і, мабуть, спала цей раз довго, бо коли її розбудили, відчула приплив свіжої сили.

    Розбудив її матрос і знаками наказав іти За ним. Дівчина підійшла до дзеркала поправити розкуйовджене волосся та пом'яте плаття. В підводному човні було сухе повітря й висока температура, отже, на ній все встигло висохнути. Матрос делікатно вийшов на хвилину за двері. Дівчина, стоячи перед дзеркалом, побачила, як у ньому відбивається полиця над койкою. Там лежало кілька гумових подушок, на одній з яких вона спала. Люда скоренько повернулася, схопила одну з тих подушок, зібгала її і сховала за плаття. Матрос знову ввійшов у каюту і рухом голови наказав іти за ним — до знайомої вже каюти командира підводного човна. Їй довелося трохи зачекати в коридорі, поки покликали туди. Як дівчина й гадала, в каюті вона застала командира й Анча.

    — Шановна Людмило Андріївно, — дуже ввічливо звернувся до неї перекладач, — сідайте, будь ласка.

    Люда сіла.

    — Командир нашого корабля, просить висловити вам подяку за вашу поведінку. Ви одразу нас зрозуміли і не стали на шлях мовчання та заперечувань. Бачите, ми теж ставимося до вас якнайкраще. Ми поки що не можемо звільнити вас. Але, мабуть, ви турбуєтесь про вашого батька, так само, треба гадати, й він про вас? Командир дозволяє вам написати батькові листа.

    Люда здивовано й насторожено слухала Анча. Що криється за цією люб'язністю?

    — Мені можна писати в листі все, що я захочу? — спитала вона.

    — Так, за одним лише винятком — жодного слова про цей корабель і про людей на ньому.

    — Дозвольте ж, про що я можу писати?

    — Ви можете писати про свої почуття, питати про домашні справи, нарешті, про те, що нам загрожує небезпека, що ви потрапили в дуже скрутне становище, але нічого не пишіть про своє місцеперебування. Здається, досить.

    — Так, дякую. Я подумаю.

    — А про що ж, власне, думати?

    — Думаю, як нелегко написати такого листа в моєму становищі… Я мушу написати гак, щоб ви його пропустили, але мені ж хочеться щось про себе сказати…

    — О, я вас розумію. Коли хочете, можу допомогти вам скласти листа. До речі, ось що… Коли ви напишете батькові, щоб він негайно приїхав у Лузани побачитися з вами, то… ви тим самим врятуєте його від смертельної небезпеки, яка загрожує йому в ці дні на острові… і… не обманите його… До того часу все закінчиться, і ви з ним побачитеся.

    Анч звернувся до командира, перекладаючи йому свою розмову з Людою.

    Дівчина дивилася на них нерозуміючими очима. Вона дуже боялася виказати якимось рухом або поглядом, що знає їх мову. Подивившись на того й на другого, вона опустила очі і, дивлячись собі під ноги, в думці переклала те, що вони говорили.

    — Здається, тут буде краще, ніж там, — сказав командир.

    — Можливо, — відповів Анч. — Хоча я не сподівався від неї такої покірливості і страху перед нами.

    — А з тими треба кінчати.

    — Тим же способом?

    — То найкращий спосіб, але в даному разі, коли хлопця принесе на берег, можуть звернути увагу на характер поранень. Я гадаю, ми ще до ранку викинемо їх у відкритому морі. Вони в такому стані, що за десять хвилин підуть на дно.

    — Трупи, зрештою, може принести до берега.

    — Слідів побиття на той час ніхто не розрізнить, а більше ми їм фізичних неприємностей чинити не будемо, — усміхаючись, пояснив командир.

    Люда відчула, як у неї важчає голова, їй хотілося крикнути: "Розбійники, убивайте мене разом з моїми товаришами. Я розумію вас. Все одно нічого від мене не доб'єтеся". Але, напруживши всю волю, стримувала себе. Коли б Марко знав, він цілком схвалив би її поведінку.

    Командир натиснув кнопку дзвінка, і на сигнал увійшов матрос. Йому наказали привести полоненого хлопця. Анч звернувся до Люди.

    — Ну, ви можете йти і писати листа. Я вас проведу.

    — Ви обіцяли, — сказала Люда, — перевести до мене Знайду.

    — Знайду? А, так, дійсно. Командир не заперечує дати вам з нею побачення, побалакайте з дівчинкою, умовте її змінити свою поведінку. Коли вона це зробить, її помістять разом з вами.

    — А коли можна її побачити?

    — Це можна зараз. — Потім, повернувшись до командира, гадаючи, що Люда не розуміє його, додав: — Влаштую їй останнє побачення.

    Коли вийшли з командирської каюти, в коридорі зустріли Марка. Побачивши, що за ними слідкує Анч, хлопець відвернувся від Люди. Анч провів дівчину в каюту, де була Яся, і залишив їх самих.

    XV. СИНІЙ ПАКЕТ

    Повертаючись, шпигун наказав Маркові йти за ним до командирської каюти. В ній командира не застали. Він, очевидно, вийшов у рубку, залишивши двері, що вели туди, непричиненими. Марко, подивившись в рубку, догадався, що зараз або ніч, або човен спустився дуже глибоко в воду. Крізь ілюмінатор не пробивалось анітрохи світла. Відчувалося, що човен прискорював рух.

    Анч сів у крісло командира і, не запрошуючи Марка сідати, звернувся до нього різким голосом, з явним глузуванням.

    — Отже, славетний герою, минуло дві години. Зараз відбудеться наша остання розмова. Сподіваюся, ви за цей час подумали про свою поведінку і передумали? Га?

    — Так, я думав, — з ненавистю в голосі промовив Марко. — Вам нічого не вдасться витягнути з мене. Можливо, це моя остання година, але ваша остання теж близько. За мене зуміють помститись.

    — О, облиште, юначе, красиві слова. Краще послухайте мене. Ви, звичайно, знали двох людей з Лебединого острова, які недавно загинули. Одного з них звали Тиміш Бойчук. Обох їх уже нема. Але ви нічого не знаєте про їхні останні хвилини. Першого було втоплено, як мишу. Його нахилили з човна, двоє матросів тримали за ноги. Мені довелось возитись з його головою. Він борсався, як дельфін. Часом йому вдавалося вирвати голову на повітря: очі його були вирячені, мов у жаби, з носа й рота витікала вода. Мабуть, він напився її чимало, а це, ви знаєте, не дуже смачний напій. Ми з ним морочилися більш як п'ять хвилин, поки його черево набрало достатнього баласту, а з грудей вийшло все повітря. Тоді він занурився без затримки. З Тимошем Бойчуком мороки було більше, але лише доти, поки його не запакували в мішок. Він розпочав бешкет, і потім я не знайшов на своєму кітелі одного ґудзика, — другого пізніше, здається, ви, молодий чоловіче, зірвали… Та як тільки ми його запакували туди, робота стала легкою: ми вкинули його в воду на кілька хвилин, а потім витягли нерухоме опудало, щоб викинути з мішка. Той мішок зберігається у мене як пам'ятка. Показати його вам?

    — Падлюка!

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора