— Ага… — хмуро протяг Анч. — Добре. Скажіть, що тут робить "Буревісник"?
— Цього я не знаю. Ми були в морі, коли він прийшов сюди.
— Та-ак. Начебто ви говорите правду. Чи є ще тут військові кораблі?
— Здається, ні. Я не знаю.
— Припустімо. Розкажіть, що робить на острові професор Ананьєв.
— Він шукав там торіаніт, але тепер, здається, відмовився. Кажуть, торіаніту там дуже мало.
— Так вам здається. Краще було б, якби вам не здавалося, а щоб ви знали напевне… Розкажіть, хто зараз з сторонніх є на острові. Яка тут охорона? Де знаходяться охоронні пункти?
— Сюди повинні прибути близько двохсот чоловік охоронників.
— Ну, от, а ви кажете "здається, від торіанітових розробок відмовляються…" Ну, і де вони розмістяться?
— Вони розмістяться на маяку, у селищі, менша частина біля Торіанітового горба. Вони влаштують шість чи сім дозорних пунктів. Я точно не знаю, але так мені розповідали рибалки.
— Що ви знаєте про зникнення рибалок з Соколиного висілка?
— Вони утопилися в бухті через необережність. Більш нічого не знаю.
Анч перекладав відповіді командирові підводного човна, а той щось відмічав у своєму блокноті. Потім командир сказав Анчові кілька слів, Він, очевидно, цікавився ще якимись відомостями.
— Скажіть, хто зараз командир "Буревісника"? Той самий, що був раніш, — Семен Іванович Трофімов?
— Так, йому лише призначено нового помічника.
— Ще якісь є зміни в складі екіпажу за останній час?
— Там змінено майже третину команди. Прибули також новий штурман та новий командир артилерії. Тепер там додали чотири зенітних гармати. Потім зробили якусь зміну в торпедних апаратах. Яку саме — не знаю. Але через ті зміни призначено нового командира. Так мені сказали. Якби я потрапив туди сьогодні, то про це все знав би напевно.
— Шкода, що ви не виїхали туди раніш, ми забрали б вас при поверненні.
Анч знову звернувся до командира. Той щось запитав.
— Ви часто буваєте в Лузанах, — продовжував перекладач, — і знаєте, мабуть, де саме поставлено там мінне загородження, де розташовані військові склади та підземні баки для пального? Ось вам орієнтовний план Лузанського порту. Покажіть це все і зробіть, якщо потрібно, поправку в цьому плані.
Командир розстелив на столі перед Марком план. Хлопець схилився над ним. Кілька хвилин уважно розглядав папір і переконався, що план складений недавно, але за старим планом та, можливо, новими спостереженнями на око. Ряд важливіших об'єктів у плані відмічено не було. Хлопець попросив олівець і почав робити в плані поправки та різні позначки. Він позначив умовне мінне загородження, куди, за його словами, не заходили навіть військові кораблі. Показав біля них орієнтовні проходи. Накреслив розташування підземних баз з пальним навколо Лузан. Позначаючи червоним олівцем крапки, він проставляв біля кожної якусь літеру.
— Я не знаю, що означають ці літери, але запам'ятав їх. Крім того, знаю, що в західній половині Луганської бухти будується великий підземний ангар, але туди нікого не пускають, і я там ніколи не був. Чув розмову, що під час війни Лузани будуть базою підводних човнів.
Допит тривав довго. Марко відповідав на всі запитання досить докладно й, очевидно, задовільно, бо більше йому не закидали, що він бреше, і не вдавалися до погроз. Нарешті, запитання припинили. Командир і перекладач довго розмовляли між собою. Потім Анч знову вийшов. На цей раз його не було довше, і повернувся він не з матросом, як вперше, а з Людою.
Побачивши Марка, Люда зраділа, але потім похмурніла й зблідла. Її вразив змучений вигляд хлопця, скривавлені голова та обличчя. Кров сочилася й досі. Волосся на голові злиплось, обличчя й одежа були закривавлені.
— Сідайте, — запросив Анч Люду і, коли вона сіла, коротко повторив те, що говорив спочатку й Маркові, додавши: — Не примушуйте нас вживати рішучих заходів, ви бачите це на його прикладі. Майте на увазі, що, зрештою, він відповів на всі запитання. Так, Завірюхо?
Марко нахмурився й похилив голову, намагаючись уникнути погляду Люди. Обидва — командир човна і шпигун — стежили за ним. Дівчина примружила очі. Вона, здавалося, ждала, що відповість юнга. Анч знову настирливо питав його:
— Ну, скажіть, Завірюхо, так я кажу? Ви все розповіли?
— Так, я все розповів, — похмуро відповів хлопець.
— А тепер, — Анч звернувся до Люди, — скажіть, будь ласка, в районі Лебединого острова, крім "Буревісника", є військові кораблі?
Дівчина схилила голову і стиснула її руками. Вона мовчала, наче не чуючи Анча.
— До речі, — продовжував він, — скажіть, хто командує тепер "Буревісником"?
— Тепер новий командир, — глухо сказала дівчина.
Марко від цих слів стрепенувся.
— Як його прізвище? — продовжував, не міняючи тону, Анч.
— Щось таке… Прибивайло чи Перевертайло, я його не бачила і не знаю.
— Та-ак. Ну, а ще які військові кораблі ви знаєте в районі Лебединого острова? — запитував шпигун.
— В протоці знаходяться ще есмінці та торпедні катери. Кажуть, там…
— Людо! — дико скрикнув Марко, підводячись з стільця і замахуючись на дівчину кулаком. — Зрадниця… — Голос його шипів, вираз обличчя був розпачливо ненависний. — Мовчи!
Дівчина враз змовкла.
— Це що значить? — погрозливо спитав Анч. Він нахилився до Марка і віткнув йому в бік гостре шило, що лежало на полиці над софою.
Марко, стогнучи, схилився на стіл.
— Не треба, прошу вас, не треба, — благально крикнула дівчина.
— Отже, розповідайте! — сказав Анч.
Але його перебив командир. Він попросив Анча хвилину почекати.
— Виведіть дівчину, — сказав командир, — ми ще раз допитаємо його самого. Треба провчити як слід. Ми повинні знати, хто з них говорить правду. Крім того, приведіть другу, побачимо, як він поводитиметься в її присутності.
Люда абсолютно нічим не виявила, що розуміла цю розмову, але яку радість вона відчула. Вона зрозуміла Марка.
Цей чудовий хлопець під тортурами відповів на всі питання. Але як? Плутаючи нападників! Гаразд, як не важко їй, але вона зрозуміла його і продовжуватиме цю небезпечну гру.
— Вам на хвилинку доведеться вийти, — сказав їй Анч.
Вона слухняно встала й вийшла разом з ним.
В кімнаті залишилися командир і Марко. Пірат підвівся, нахиливсь і кілька разів ударив юнгу ручкою револьвера, стиха вимовляючи незрозумілі хлопцеві лайки.
В двері, що вели на командний пост, постукали. Увійшов, очевидно, офіцер, можливо, помічник рудого, і щось доповів йому. Той вислухав, відповів наказом, і офіцер вийшов, а за півхвилини човен, здавалось, зупинився і наче почав повільно провалюватись. В каюті стало темнішати. Командир увімкнув електрику. Скоро Марко відчув, як корабель об щось стукнувся, ніби підскочив, знову спіткнувся і зупинився.
Підводний човен лежав на грунті.
Анч повернувся з каюти разом із Ясею. Її посадовили на стілець, на якому тільки що сиділа Люда. Марко не дивився на неї. Його голова лежала на столі. Але коли б він глянув на дівчинку, то здивувався б разючій зміні. Здавалося, останні півтора місяця зовсім не позначились на ній. За столом сиділа не Яся, це знову була колишня Знайда, вихованка й робітниця інспектора Ковальчука: похмура, відлюдна, небалакуча. Анча вона не здивувала: він бачив її такою, якою залишив колись напризволяще в темному, вогкому льоху.
— Ну, Знайдо, ми давно не бачились, — почав шпигун. — Ми ще з тобою побалакаємо, але зараз скажи нам, чи є в протоці між островом та суходолом якісь пароплави?
Дівчина мовчала. Анч сердився.
— Тобі що, язика хтось одтяв?! Відповідай! Ти знаєш, я до тебе непогано ставився. Між іншим, тут у мене є твоя фотографія.
Анч відкрив одну з тек, що лежали на столі. В ній була пачка конвертів. Взяв один конверт і витяг звідти картку. То була фотографія Знайди. Дівчинка стояла посеред двору в одязі, подарованому їй Левком, Людою і Марком. Анч розраховував, що саме ця фотографія найбільше зацікавить Знайду, але вона не звернула на неї жодної уваги і сиділа, мов закам'яніла.
Зрештою Анч обурився, і командир підводного човна теж, мабуть, поділяв його настрій.
— Балда! Ідіотка! Ти відповідатимеш мені? — закричав на неї шпигун.
Марко звів над столом голову. Перекладач стояв над дівчинкою і погрозливо дивився на неї. Знайда навіть не кліпнула віями. Її очі байдуже, трохи розширено дивилися кудись поперед себе.
Шпигун розмірено підняв над її головою руку, озброєну кастетом. Ту ж мить Марко, що стежив за ним, схопився із стільця й сунув свою руку між кастетом і головою дівчинки. Кастет з силою ударив по руці, збивши її до крові. Удар по голові дівчинки було зм'якшено, але Марко від болю знову впав на стілець. Анч розлютився, а на обличчі командира човна з'явилася огидна посмішка. Коли б там була Люда, вона могла б перекласти слова командира. "Цей чемний кавалер дістав по заслузі", — і від задоволення пірат захихикав.
(Продовження на наступній сторінці)