Дмитро Іванович як засміється, як зарегоче, аж Залізняк розгубився. Фотограф ніяк не міг второпати, чого професор так сміється. Розгублено спитав:
— Може, я що не так сказав, то пробачте мені.
— Ні, ви, голубчику, все добре сказали, але навіщо ви хочете мене на старості літ задавити?
— Як? — злякався Залізняк.
Дмитро Іванович знову зайшовся сміхом. А потім встав з крісла й підійшов до шафи з книжками.
— Бачите оцю шафу?
— Бачу.
— Так от, до речі, цю шафу, різьблену та поцяцьковану перламутром, робив великий майстер, а подарував мені її один французький письменник. Бачите оці книжки? Оце все мої твори, а їх далеко перевалило за сотню. Так хіба ж я зможу їх удержати на руках, як ото ви сказали?
Залізняк покрутив головою і здивовано спитав Яворницького:
— Чи вже ж ото все ваші твори?
— Все мої.
— Ого-го!.. Ну й напузирили ж ви їх! Почувши це слово, Дмитро Іванович перепитав його й зразу ж — до словника.
— Ну, якщо так,— каже Залізняк,— то сідайте в крісло, а я накладу на ваші коліна стільки книг, скільки витримаєте.
— Гаразд, давайте! З мене малював Рєпін запорозького писаря, фотографував мене першокласний майстер Е. Й. Федорович, але ніхто з них не придумав такого, як оце ви!
Залізняк поклав на коліна Яворницького понад десять важкуватих книг.
— Мабуть, досить, Марку Микитовичу, а то більше не Витримаю, розпадеться тоді ваша споруда,— попросив Дмитро Іванович.
Залізняк швидко встановив штатив, навів апарата і напрочуд удало сфотографував Яворницького з його творами — один раз без окулярів, а другий раз — в окулярах.
Дмитро Іванович, добре насміявшись, утомився і тут же, Сидячи в кріслі, задрімав. Цей момент Залізняк теж зафіксував. І добре зробив, бо таких фотознімків з Яворницького досі ще ніхто не робив. Вони були останні в житті Яворницького.
Одного ранку, після сніданку, Дмитро Іванович узяв Залізняка під руку й пішов з ним до музею оглядати експонати.
— А що це за старовинна бандура? Де ви її дістали?
— Ця бандура має цікаву історію. Прочув я, що на Полтавщині живе один бандурист і грає він на запорозькій кобзі. Я сів на поїзд і — туди. Розшукав його, запросив до Катеринослава. Тут допоміг йому виступити на концерті. Бандурист заробив чимало побрязкачів. Тоді я йому й кажу:
"Друже мій, залиште свою бандуру в музеї, а собі придбайте нову, двінку, оздоблену". Бандурист погодився. І ось музей збагатів ще на запорозьку бандуру. Якийсь козарлюга-запорожець розважав свою душу, граючи на ній...— сказав замислено Дмитро Іванович.— А ця бандура ввійшла і в новітню історію: її змалював Ренін, і той малюнок уміщено в книжці "Запорожье в остатках старины и в преданиях народа". Он воно як! А ось, до речі, й малюнки Рєпіна. Тут їх кілька десятків. Спасибі Іллі Юхимовичу, моєму землякові, за те, що подарував їх нашому музеєві.
У травні 1931 року Дмитро Іванович порадив Залізнякові їхати до експедиції не дубом по Дніпру, а поїздом. Через місяць, коли спала вода в річці, до Вовніг приплив і голова експедиції — академік Яворницький.
До нього на квартиру прибули з Києва чотири студентки-практикантки. Вислухавши їх, Дмитро Іванович призначив дівчат до археологічних груп, які вели розкопки в різних пунктах Дніпра.
Прощаючись, Дмитро Іванович побажав їм успіху і кинув жартівливу репліку:
— Ідіть, працюйте з любов'ю, а як вийдете заміж, так щоб нам побільше народили археологів, а то старі йдуть на пенсію, а молодих щось я не бачу...
— Ходімо сьогодні до сільради, нам же треба там зареєструватись! — сказав якось Дмитро Іванович, звертаючись до Залізняка.
— Ходімо!
Дмитро Іванович надів білий костюм, капелюх, світлозахисні окуляри, взяв ціпок, і вони пішли до сільради. Привіталися. Залізняк помітив, що їх прийняли спочатку сухо, К не вельми привітно. Хтось навіть тихенько шепнув: "Це, мабуть, буржуй!" А коли Яворницький, цей артист слова, почав розповідати про минуле, всі кинули свою роботу й стали уважно слухати розповідь ученого.
Вже через годину вони заприятелювали з ним: до експедиції поставилися тепло, весь час допомагали археологам транспортом, квартирами й харчами.
А на квартиру до Яворницького плавом пливли і селяни, і місцеве начальство.
Одного разу він зібрав майже все село і прочитав лекцію про археологічні розкопки та культуру тих людей, які жили в цих же Вовнігах тисячі років тому.
Там були знайдені кам'яні вироби: ножі, свердла, скребочки, наконечники стріл та списи.
— От що, Марку Микитовичу, ви сфотографуйте мені всі добуті тут речі в натуральну величину,— звелів професор.
Селянському фотографові ще не доводилося мати діло з такими речами, але він, будучи з природи кмітливим чоловіком, добрав способу: клав один сірничок поряд експоната, а другий, для порівняння, примощував біля матового скла. Виходило те, що хотів Дмитро Іванович.
Професор похвалив розторопного фотографа і дав йому складніші завдання.
Багато селян, які жили понад Дніпром-Славутою, добре знали свого давнього знайомого Д. І. Яворницького. Надвечір, коли вже стала менша спека, він узяв з собою Залізняка й пішов до знайомих селян, щоб пошукати якоїсь старовини; і якщо не пощастить придбати якусь старовинну річ, то хоч би сфотографувати її.
— Матеріал,— казав Дмитро Іванович,— треба добувати просто з живого джерела, з живого духу, з живої мови народу.
В одного селянина Дмитро Іванович знайшов пречудесну скриню; вона добре збереглася і, була оздоблена українським орнаментом.
— Цю скриню сфотографуйте мені, це дуже рідкісна річ з цікавими візерунками. Згодом вона буде в музеї.
Проходячи повз село, Дмитро Іванович помітив, що біля Вовніг розташувався циганський табір. Він підійшов до них, оглянув їхні шатра, вози, коней, навіть зазирнув у халабуди на возах, а потім обрав найтиповішу сім'ю і попросив Залізняка зафіксувати момент, коли циган саме кує залізо, а циганка з люлькою в зубах сидить біля горна і нагнітає повітря в горн.
— А навіщо вам цигани? — поцікавився Залізняк.
— Як навіщо! Цигани вже кінчають своє мандрівне життя. Отож для історії це фото якраз і пригодиться.
В той час, коли працювала археологічна експедиція, з хлібом та іншими продуктами було сутужне. За постановою уряду, членам археологічної експедиції і копачам, які виконували нелегку фізичну працю, видавали подвійний робочий пайок. Коли закінчили археологічні розкопки, їм належало одержати 25 пудів борошна. Дмитро Іванович зібрав колектив експедиції і спитав:
— Скажіть мені: чи тут е голодні між вами?
— Ні, немає! — гуртом відповіли.
— Так от що: двадцять п'ять пудів належного нам борошна зі складу Солонянського райвиконкому не брати, а передати державі. Обійдемось! Отакої дотримуюсь я думки! — сказав, як зав'язав Яворницький. І, подумавши, додав: — Хіба, може, от що: передайте пекареві моє прохання: нехай спече велику, пишну українську паляницю. Повеземо її в музей і виставимо напоказ відвідувачам, щоб знали, який ми їли, їмо й будемо їсти хліб на Україні.
...Тихо, спокійно й велично несе свої води Дніпро-Славута, обминаючи зустрічні гострі та високі скелі. Вранці, тільки почало світати, до берега підплив човен. В нього сів Дмитро Іванович та два археологи — А. В. Добровольський і П. І. Смоличев — і рушили вниз, ближче до Дніпрогесу, де працювали інші групи великої експедиції.
— Ну, як тут у вас діла, козаки?— спитав Яворницький молодого археолога В. А. Гріпченка.
— Все гаразд! Знайшли скарб — золоті й срібні речі древньої культури, майже все переплавлене.
— Добра знахідка. Дякую за старання, вам пощастило. А ще чим мене порадуєте?
— Ось із котлована вимито землесосом п'ять мечів і кілька візантійських монет, гляньте, будь ласка.
Дмитро Іванович кинувся розглядати мечі — незвичайні, їх довжина сягає одного метра, а завширшки вони десять сантиметрів. Лезо було з обох боків орнаментоване золотими візерунками.
Очевидно, вони попали під час якоїсь загадкової катастрофи аж на дно Дніпра, швидко замулилися й через те лишилися майже неушкодженими іржею.
Лише дерев'яне руків'я розпалося, а срібний дріт, яким скручувалось руків'я, зберігся. Спеціалісти стверджують, що тим мечам три тисячі років.
Одного разу Дмитро Іванович запросив до кабінету музею вченого секретаря і сказав йому:
— Викличте сюди телеграмою всіх археологи, проведемо нараду.
Через три дні з'їхалися до музею археологи. Дмитро Іванович заслухав їхні звіти, а потім підвівся з крісла, оглянув присутніх і промовив:
— Тут ось яка справа. Підходить час, коли пороги навіки сховають під воду деякі історичні місця, канави, острови будуть затоплені. Я вирішив оце зібрати вас до музею, сісти з вами на дуба "Січовика", що я вже приговорив у лоцманів, і в останній раз проїдемося козацьким ходом. Як ви на це? Згодні?
— Так це ж добре, Дмитре Івановичу, краще й придумати не можна,— відповіли археологи.
5 серпня 1931 року в дуб сіло 23 чоловіки. Вже хотіли рушати, але чекають команди сімдесятишестирічного отамана цієї екскурсії Дмитра Івановича. Він когось чекав. Аж глядь на гору, а там у парку Шевченка біжать до берега дванадцять письменників, які прибули з Харкова, щоб з Яворницьким проїхатися востаннє на дубі до Кічкаса.
(Продовження на наступній сторінці)