Щиросердно дякую Вам за прислані фотознімки. Тут багато чого є цінного для науки. Фотографуйте й далі все те, що відображає побут людей. Прикладаю моє звертання до вчителів про збирання етнографічного й фольклорного матеріалу. Було б добре, якби ви записували цікаві слова й вислови селян та надсилали мені для українського словника, який я пишу вже давно. Будете в місті — зайдіть до мене.
З щирою пошаною Дм. їв. Яворницький"
Одержавши цього листа, Марко Микитович з більшим запалом узявся збирати матеріали й фотографувати старовину. А згодом послав фотознімки й записані слова. Послав і чекав, що скаже вчений. Нарешті надійшла відповідь. Цей лист Марко Микитович зберіг. Оскільки лист має великий інтерес для етнографів, наводимо його цілком.
"Вельмишановний Марку Микитовичу!
Ваші фотознімки я одержав і гаряче, від щирого серця, дякую вам за них. Це є живі картини з живого життя українського народу, дорогий матеріал для науки етнографії. Йдіть і далі по тому ж шляху: знімайте характерні типи людей, їх житла, одежу, хазяйські приладдя, худобу — все, що коло чоловіка й для чоловіка. Записуйте народні пісні, казки, прислів'я, загадки, окремі виразні слова, лайки, вуличні прізвища — в усьому цьому виявляється душа, серце, розум, бажання живого чоловіка. Ви приклали до Вашого листа тільки 13 українських слів, а які ж вони характерні та виразні! Давайте ж мені, давайте побільше таких слів! Не пропускайте мимо себе й таких слів, які звуться соромливими словами. Для науки немає соромливих слів. Іноді в таких словах криється глибоченна старовина, яка значила зовсім не те, що вона значить зараз. Ви от носите ім'я Марка, а ось скільки б'юсь, щоб дізнати, чого той Марко товчеться по пеклу, а й досі того не доб'юся. Відкіля пішла ця поговірка, і як це пояснює сам український народ, ні один славіст мені не довів. Я не можу зараз дати Вам матеріальної допомоги, щоб облегчити Вашу роботу, бо Ви самі добре знаєте, яке ми нині переживаємо безгрішшя. А проте, коли в нас забряжчать у кишені побрязкачі, то ми не пошкодуємо розтулити перед Вами свого гаманця, щоб дати Вам допомогу ширше розгорнути свою працю на ниві рідної науки.
Про той матеріал, який є в нас у музеї, ви не турбуйтеся, бо про нього турбується сама держава.
З щирою та правдивою до вас повагою
Дм. їв. Яворницький"
25/ХІ 1930 p.
— У цьому листі я відчув стільки тепла й справжньої доброзичливості,— казав Залізняк,— що загорівся великою охотою служити для вченого й для музею: фотографувати, збирати для науки все, що біля людей і для людей. Збирав і нараз надсилав цей матеріал Дмитрові Івановичу.
Між ученим і фотографом-селянином зав'язалася тепла дружба. Вже трохи пізніше Дмитро Іванович запросив Залізняка прибути до нього додому.
"Вельмишановний Марку Микитовичу!
Я хотів би за всяку ціну бачити вас у себе вдома. Ким і де ви працюєте? Яка у вас сім'я? Коли у вас е змога, то приїдьте до мене та захватіть портрет свого батька, якщо він є.
З щирою пошаною Дм. Яворницький"
25/ІІІ 31 р.
Одержавши цього листа, Залізняк відклав усі справи й не поїхав, а полетів у Дніпропетровськ. Йому дуже кортіло побачити, який же він е, той професор, що так тепло листується з ним і добросердно запрошує його до себе.
На майдані Шевченка Марко Залізняк знайшов будинок номер п'ять. Натиснув на кнопку. За дверима почувся голос;
— Хто там?
— Це я, Залізняк, із Удачної.
— А-а! Залізняк! Заходьте, заходьте! — ласкаво запросив Яворницький.— А ваше прізвище не просте — історичне, першим його оспівав Тарас Шевченко!
Дмитро Іванович потиснув руку і запросив гостя до світлиці.
Тут Марко Микитович передав Яворницькому свої етнографічні фотознімки, а за одним заходом свого зошита, в якому карлючками були записані селянські пісні, нові слова, які ввійшли в ужиток колгоспників. Це були найдо-дожчі дарунки для вченого.
Дмитро Іванович підвівся з свого крісла, підійшов до Залізняка й сів біля нього на канапі. Цікава розмова між ученим і фотографом тривала довго. Стрілка годинника вже порушила режим у цьому будинкові. Але Дмитро Іванович не пускав гостя, він усе глибше й глибше проникав у його душу, цікавився життям.
— А як же ви, в глухому селі та ще в дореволюційні часи, стали фотографом?
— А це було так. Ще юнаком, після закінчення двокласної школи, я вичитав у газеті таку об'яву: "Хто хоче заробити 100 карбованців у місяць, придбайте в Харкові за чотири карбованці апарат "Фотокартонет". Батько мій був людина побожна, він категорично виступив проти мого задуму. "Ти, Марку, викинь з своєї дурної голови отой фотоапарат,— якось нагримав він.— Оте діло від сатани!" Тоді я потай від батька зібрав од щедрування, посипання та поздоровлення з Новим роком чотири карбованці, сходив до поштаря, і він допоміг мені оформити замовлення. Через тиждень я одержав посилку з фотоапаратом і приладдям до нього. З того часу я не розлучався з цим ділом — став фотоаматором.
Дмитро Іванович уважно слухав Залізняка, інколи всміхався, перепитував окремі слова та вислови.
— Так у вас, виходить, є великий досвід! Це ж прекрасно. Отакого чоловіка я й шукав.
— Воно-то прекрасно, але й не дуже: були в мене і приключки з цим фото, були й невдачі.
— Які ж приключки? — спитав Яворницький.
— Це було під час війни в чотирнадцятому році. Мене забрали до війська, послали полковим фотографом. І ось там вийшла оказія.
— Яка?
— Ось яка. Іде мені назустріч командир полку. А я зняв свого кашкета та й кажу: "Драстуйте, з середою будьте здорові!" Він спочатку аж чмихнув, а потім визвірився на мене злими очима та як гаркне: "Струнко! Ти хто такий?" Я кажу: "Фотограф, ось мій документ!" — "В стрій, на передову! Мені фотографи не потрібні!"
І опинився Залізняк на передовій позиції, був поранений, а все ж носив фотоапарата, з ним не розлучався і в госпіталі, і все своє життя.
Яворницький вислухав цей епізод, добре посміявся, потім вийняв книжечку й щось записав до неї.
— Так от що, Марку Микитовичу, йдіть до мене фотографом. Пишіть заяву, а завтра я дам наказа, щоб зарахувати вас до археологічної експедиції на літній сезон. Як, відпустять вас з колгоспу?
Залізняк з великою охотою прийняв запрошення керівника експедиції стати фотографом. А щоб не було будь-яких непорозумінь, він попросив академіка написати про це листа до голови колгоспу ім. Дем'яна Бедного.
Правління колгоспу не перечило. Тоді Залізняк з дружиною та матір'ю взяли квитки й приїхали просто до свого знайомого Д. І. Яворницького. Професор гостинно прийняв їх. Уже надвечір Залізняк спитав Дмитра Івановича:
— А де ж ми, своєю капелою, будемо ночувати?
— Як де? Тут, у мене. Забирайте оцю, поряд з моїм кабінетом, кімнату та й живіть там, як дома. Але одна умова: гуляйте собі в Дніпропетровську скільки вам треба, а на сніданок, обід і вечерю бути всім зі мною за столом.
Через два дні мати й дружина Залізняка, впоравшись з своїми справами, повернулися назад, а Марко Микитович приготувався їхати Дніпром до експедиції. Але Дмитро Іванович тимчасово відклав цю подорож.
— Тепер,— каже він,— небувала повінь на Дніпрі. Вам Треба їхати до Вовніг, а там вода піднялася на вісімнадцять метрів — таке було сімдесят п'ять років тому. Будьте ви в мене, поки спаде вода. А щоб ви не сумували, зайдімо до мого кабінету.
Зайшли. Залізняк глянув на шафи з книгами, на гори аркушів, списаних рукою вченого, а потім спитав Яворницького:
— Який у вас, Дмитре Івановичу, режим і над чим ви зараз працюєте?
— Закон мого життя такий: о шостій годині я вже на ногах, до дванадцятої ночі пишу, працюю над словником, над історичними матеріалами. Цю роботу я виконую більше стоячи.
Потім Дмитро Іванович повів гостя до залу й показав йому "домашній музей". На стінах і на столах десять різних старовинних годинників: одні з них кують зозулями, другі грають, треті дзвонять. Тут різні статуї, оригінальний український посуд, усякі коштовні європейські вироби й церковне начиння. Залізняк глянув на рідкісні скарби й жартома спитав:
— Як це до вас, Дмитре Івановичу, не добралися?
— Е-е-е, голубе, не штука загнути крюка! Це ж не моє — музейне. Там немає вже де поставити експонати, тому несуть їх сюди, в мій будинок, так би мовити, у філіал музею. Довелося мені, Марку Микитовичу, скуштувати в житті всякого — і солодкого, і гіркого, а більш за все ковтав гірке... Та, як бачите,— живучий, працюю для науки і для людей далі.
Дмитро Іванович підійшов до свого столу, сів і знову за В перо. Залізняк ліг відпочити на канапі, що стояла проти кабінету. Яворницький витяг з шафи три томи й підніс їх Залізнякові.
— Візьміть ці книги та прогляньте їх: це історія запорозьких козаків — те, чому я присвятив усе своє життя.
Залізняк читав їх три дні. Читав і думав собі: "Яку ж треба мати голову, щоб написати отакенні томи? Отож, мабуть, недаремно кажуть: учений чоловік видющий, а неучений ходе з зав'язаними очима".
І раптом у фотографа виникла ідея — зафіксувати вченого за працею.
— Дозвольте, Дмитре Івановичу, я вас проти цього вікна сфотографую з вашими творами. Сідайте на оце крісло й візьміть у руки всі свої твори.
(Продовження на наступній сторінці)