Читав усе, що пам'ятав, що збереглось у вирі, який його викручував останнім часом, і сам немовби знов повертався у ті роки й години, коли писалися оці рядки любові й гніву, коли він зносився на крилах муз, сягав вершин людського духу й радо вів за собою інших, тих, що дрімали довго й попрокидалися, почувши дзвін його душі. Не бачив лиць, а тільки чув німу співзвучність хлопців, а може, й страх за нього й власну долю. Стишував до краю голос і пропускав місця найбільш крамольні, та все ж було й від тих, невинних, моторошно... Облишив "Сон", узяв з "Кавказу" місце, яке немов написане й про ці краї:
...Читаєм божії глаголи!..
І од глибокої тюрми
Та до високого престола —
Усі ми в золоті і голі.
До нас в науку! ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми християне; храми, школи,
Усе добро, сам бог у нас!
Нам тільки сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам,
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці!..
— Там ходить хтось, — сказав тихенько Федір і доторкнувся його руки. Прислухався... І справді ніби ходить, рипить підлога.
— Тарасе, ви зійшли до нас із неба!.. — прошепотів Сергій Левицький.
— Коли б то, — тихо зітхнув Тарас. — З Фонтанки я, із казематів Третього відділу "зійшов" сюди.
— А ще раніш, до того?
— З кріпацьких злиднів. Хлопці, я чверть століття був кріпаком!..
— Жахливо...
— Злочин!..
— Нині в неволі знову... Завтра вдягнуть мундир!.. Лежали довго в тиші. Не стало чути кроків у коридорі.
Щоб не заплакать при земляках, Тарас почав улюбленої своєї пісні:
Ой і зійди, зійди, ти зіронько вечірняя!
Ой і вийди, вийди, дівчинонько моя вірная...
Не зміг співати далі, бо та зоря, та дівчина і та земля тепер йому явитись можуть хіба вві сні...
Здолавши тугу, тихо завів іще сумнішої, бо всю дорогу від Петербурга в душі його вилися лише пісні печалі й горя:
Та забіліли сніги, забіліли білі,
Ще й дібровонька, ще й дібровонька.
Заболіло тіло, бурлацькеє біле,
Ще й головонька, ще й головонька.
Ніхто не заплаче по білому тілу,
По бурлацькому, по бурлацькому;
Ні отець, ні мати, ні брат, ні сестриця,
Ні жона його, ні жона його...
Сергій підтримав — гарним, високим голосом, пішов за ним по пісні, мов по житті. І Федір вторив баском, крізь сльози; бо всі вони були тут, мов ті бурлаки, без матерів, дружин, дітей...
В чужій землі, й самі чужі...
Раненько прибіг солдат, розгублено оглянув їх, не бачачи між них військового, і мовив, дивлячись собі під ноги:
— Шевченко, до каптенармуса!
— Ну, от і все, — сказав Тарас. — Прощайте, други! Маю уже призначення. Фортеця Орська, п'ятий батальйон... Коли-то ще побачимося!..
— Гора з горою, кажуть... — почав Сергій було втішати, але замовк.
— Чим зможем, допомагатимемо, — сказав похмуро Федір і відвернуся, дістав хустину.
— Піду вже, мабуть, браття...
Обняв по черзі, поцілував і швидко вийшов.
Невдовзі його ввели в якусь похмуру кам'яницю, і чоловічок з хитрим, як у кота, обличчям недбало глянув, змірявши його очима, узяв мундир, штани, шинель і кинув йому на груди.
— Міряй! — сказав так, ніби Тарас просив у нього собі обнови.
— Що, прямо тут? — оглянувся. — А як зайде хто-небудь?
— Не бійся — дами тут не бувають! — оскалив зуби пан каптенармус.
Солдат також всміхнувся. Підвів до лавки й спритно стягнув сюртук. Подав мундир.
— Вдягайте.
— Воно ж тісне...
— Так треба. Солдат повинен бути неначе лялечка!
— Штани також?
— Звичайно... Тепер шинель...
— Як влито! — в долоні ляпнув каптенармус і підкрутив котячі вуса. — А ти казав...
Тарас стояв і слухав, як кров йому поволі холоне в жилах. Ось та страшна, пекельна мить, що відокремить його від світу волі, від того, чим він жив останні дев'ять років і що зробило з нього людину, вільну серцем, і правдослова гноблених!.. Кати людські, сатрапи царя-тирана, цербери!..
Щосили зціпив зуби, щоб зупинити сльози, які уже душили горло й ось-ось могли йому заслати очі. Повинен бути кременем, бо це лише початок, бо попереду ще довгий-довгий незнаний шлях по муках, тернистий шлях!..
...Перше, що він побачив в Орській, — це каторжан, які понуро лагодили розбитий шлях, та муштру (своє тяжке прийдешнє!) біля казарми. Він так уп'явсь очима в це богомерзьке дійство, що й не помітив, коли спинились коні й поручик По-чешев гукнув йому чи сам собі:
— Приїхали!
Стрибнувши з воза, Тарас ступив крок-другий за офіцером і знову глянув на всипаний жорствою плац.
— Подобається? — спитав поручик. — Завтра і ти почнеш отак "виходити в люди". Ти ж з правом вислуги? — перепитав.
— Еге... А іншого шляху немає?
— Для конфірмованих, — та ще самим! — підніс рудий від тютюну великий палець, — є тільки цей. Ать-два, ать-два — і в унтерах! Ну, як?
— Це поки сонце зійде, то роса очі виїсть... — зітхнув Тарас.
— Тут не столиця, і плац, на жаль, не бальний зал... — . всміхнувся.
Хотів йому сказати, що він з людей, а не з панів, та не сказав: хай думають собі, що хочуть.
— Зажди отут, — звелів поручик строго, коли ввійшли у сіни чи коридор. Сам одчинив неоковирні й скошені соснові двері, виструнчився і увійшов таким же кроком, як ходять ті горопашні там, на плацу. Невдовзі, правда, почувся сміх, вітальні дружні вигуки. Як кажуть, ворон воронові ока не виклює... А з вулиці через прочинені надвірні двері чулися різкі команди, гупання важких чобіт і брязкіт зброї. "Тягни носо-ок! Тягни носо-ок!" — "співав" якийсь служака з таким натхненням, що нагадав Тарасові весняний стогін горлиці.
Ховаючи папір, — розписку, певно, — поручик вийшов швидко і наказав:
— Марш представлятись батальйонному! Потому, вже тихіше, можливо, навіть із співчуттям, промовив людські слова:
— Прощай, солдат. Моя тобі порада: як гнуть, то гнись, викручуйся; інакше — геть зламають... Ну, будь здоров!
Пригнувшись, — двері були низькі, — шмигнув мерщій на вулицю. Той батальйонний, видно, не з тих, із ким поручики запанібрата...
— Заходь! — гукнули басом із кабінету. Тарас поставив ранець, поклав шинель на нього й, осмикавши, як фрак, мундир, ступив у двері.
— Здрастуйте... — сказав несміло, вгледівши похмурий вид батальйонного, що возсідав гранітне якось, монументально за невеликим легким столом.
— Шевченко? — звів на прибулого бровасті чорні очі. Тарас кивнув.
— Ще не служив?
— Бог милував.
— Не до душі військова служба? — скривив м'ясисті губи. — Художник я.
— А вскочив за написання віршів!.. — узяв папір і знову поклав на стіл.
— І вірші також пишу...
— Писав! — підніс гранітний палець. — Знаєш, що заборонено тобі писати і малювати? Гляди мені, Шевченко! Щоб був як штик! Просили тут за тебе... — примружив гостро очі. — То я візьмусь, при змозі, сам і вимуштрую такого унтер-офіцера, що рідна мати тебе впізнать не зможе!
— Вони просили, певно...
— Мовчати! — встав. — Віднині ти повинен знати одне лиш слово "слухаюсь"! Ну, ще хіба "так точно!"...
— Так точно! Слухаюсь! — хтозна-чому гукнув Тарас.
— Отак-то, — вже спокійніше сказав гранітний капітан. — Служитимеш у третій роті, за номером сто дев'яносто першим. Іди й представся ротному. Здається, він на плацу. Й гляди мені, Шевченко...
— Щоб був як штик! Так точно! Слухаюсь!
— У тебе добра пам'ять, — глибокомудро нахмурив брови батальйонний. — Збагнеш статут... Старайся!
— Дозвольте йти?
— Іди.
— Так точно! Слухаюсь!
Крутнувся, мало не впавши, й поспішно вийшов із кабінету. Ледь зачинивши двері, він засміявся. Може, щоб не заплакати. Матвєєв просив за нього, мабуть, і цей Мєшков тепер покаже йому козу осмалену!.. Звірюка, кат... Який-то ротний? Певно, отой співун? "Тягни носо-ок! Тягни носо-ок!" О господи! Тобі ще мало рабства, що допустив на цій землі й солдатчину!..
На лихо, він угадав. Якийсь похмурий унтер йому вказав на Співуна, коли спитав, хто буде його начальством. Цей також був капітаном. Проте струнким, високим, як тополина.
— Здрастуйте! — гукнув Тарас, вловивши мить, коли Співун дав спокій своїм спітнілим жертвам.
— Здоров. Що скажеш? — вирячився на новачка.
— Прибув у вашу роту.
— Ще не служив?
— Так точно!
— Прибув звідкіль?
— Із Петербурга.
— Горілку п'єш?
— Так точно!
— А де навчився правильно відповідать начальству?
— Ось тільки що сподобили пан батальйонний.
— О, він сподобить!.. — хмикнув. — Новеньких страх як любить. А ще коли з артистів!..
— Художник я, Шевченко.
— Хохол?
(Продовження на наступній сторінці)