Дмухнув на свічку. Спати! Раненько встане. Треба кінчать портрет барона Клодта... Вічно щось та не так! Як має час, майстерню, робочий стіл — нема здоров'я, сили нема трудитися. А там, було... Йому ж сам цар заборонив писати і малювати. Ать, два, тягни носок — і все життя!.. Найдужче його обурило якраз це місце вироку. І, як не дивно, зробило дужчим, здатним піти на прю з усім, чим намагалися його зламати, знищити сатрапи царські, підлі його кати. Ще в кабінеті Дубельта, перед портретом грізного царя Миколи, коли йому оголосили вирок, він присягнув, — звичайно, тільки подумки, — що марна праця їхня, що він не дасться зробити, з себе іграшку, захисника царя й престолу, що він ніколи не осягне того, чого його навчатимуть... А може, то було пізніше, вже на плацу в убогій Орській фортеці? І там, і там. Хіба ж то раз доводилося йому клястися в тому, долати відчай та безнадію!..
Проїхав хтось по Другій-Третій лінії... Невдовзі ще... А потім — вершник чвалом промчав у глиб Васильєвського. Конита били лунко, мов барабан...
...Його везли, як на пожежу. Наче там, за рікою Волгою, в степах Уральських, раптом усе завмерло, вклякло, ждучи нового воїна, грози хівинців диких і всіх, хто ще не втямив, як добре жить під скіпетром царя Миколи.
Трудно тому повірити, та все ж на восьму тяжку добу солдат Тарас Шевченко вночі влетів до Оренбурга, зіскочив з воза й миттю... був упроваджений у передпокій самого штабу корпусу, де й переспав до ранку на голій, наче бубон, брудній підлозі.
Десь під обід, приласканий уже батьками-командирами, лежав собі на нарах у пересильній тісній казармі й читав слов'янську біблію, коли почулася швидка хода, стук-грюк і молодий панок-чиновник кинувся йому на шию. Наглядачі, яких було тут двоє, перезирнулися.
— З ким маю честь? — підвівся Тарас із нар.
— Я ваш земляк, із Гирявки під Конотопом. А звуся Федір, Лазаревський. Я тут служу. Чи можу я вам чимось допомогти? — посипав, як із мішка горохом.
— Спасибі, — хмуро сказав Тарас. Попов у Третім відділі навчив його обачності. — Я сам собі допоможу. Юнак знітився, глянув на караульних.
— Повірте, я від душі!.. — прошепотів. — Ми з братом читали ваші книги...
— А як же ви дізналися, що я це я? — всміхнувся.
— Сказав земляк, що чув про вас від офіцера, який приймав. Прибіг і ніби вдарив мене по серцю: "Вночі до нас Шевченка привезли!"
Тарас не знав, як бути. І конфірмація, і переміна стану, й далекий шлях, і ця неждана зустріч змішалися в його душі.
— Пробачте... — озвався вже привітніше до юнака. — Два місяці ледь не щодня мене терзали і так, і сяк, аби загнати на слизьке...
— Жандарми?
— Третій відділ.
— Чув про такий... Вас віддали в солдати?
— Еге ж. Із правом вислуги.
— За вірші?
— Хто багато знає, стає старим...
Постояли якусь часину тихо. А далі Федір мовив, аби його підтримати чи й справді так вважаючи:
— І тут є добрі люди. Щось зробимо для вас!..
— Спасибі.
— Я побіжу, — скривився Федір болісно. — Ждіть тут!
— А де ж мені подітися... — всміхнувся на те Тарас. — До смерті буду ждати...
На третій день його покликали до генерал-губернатора. Вели бігом. Як везли із Петербурга. Напевно, тут вважається, що швидкість рівнозначна посаді й чину того, хто дав наказ доставити когось кудись.
Проте прийняв не генерал, а підполковник. Глянув на нього пильно, гмикнув у пишні чорні вуса і раптом мовив лагідно:
— Беріть стілець, сідайте,
Тарас присів на край стільця, готовий до будь-чого. Попов, друг велій, також бував з ним лагідний...
— Тарасій, син Григорія? — спитав так чемно. — А я Юхим Матвійович... — Хотів подати руку, але зам'явся і не подав. — Пан Лазаревський — родич чи давній друг?
— Ні се, ні те. Ми вперше тут зустрілися.
— Прекрасно!.. Він так перейнявся вами, що я не міг повірити... Це робить честь йому і вам, — пригладив вуса. — То ви поет, художник?
Лише кивнув. Слова ці йому здушили горло. Було колись...
— За що ж до нас попали?
— В паперах сказано "за сочинение возмутительных й в высшей степени дерзких стихотворений".
— Ну й ну... Кого ж вони так "возмутили?" — примружив гарні очі.
— Царя самого ніби...
— Ото! То ви.. — затнувся, не доказав того, що мав на думці. Устав, пройшовся по кабінету, хмурячи густі кошлаг брови. — Можете провідать пана Лазаревського й заночувати в нього. Біля костьолу, будинок Кутіна, — сказав, нарешті тихо. — Куди дали призначення?
— Фортеця Орська. П'ятий батальйон.
— А-а, до Мєшкова. Ісаєв там комендантом.
Таки подав правицю і міцно стис Тарасаву.
Курним убогим плацом, мимо фонтана, який не діяв, пішов шукать єдиного свого знайомого в усьому цьому краї. Може якби сюди приїхав сам, із волі власної, зустрів би щось цікаве і навіть варте пензля, — як Вася Штернберг! — а так усе довкіл йому було чуже й вороже. В'язниця є в'язниця, нехай вона й не замкнена. Ішов, а серце бралось тугою, а очі повнилися йому сльозами, а думка билась, ніби орел у клітці... Гори мої зелені, і мій Дніпро, і Київ мій золотоглавий, і милий степ!.. Новий знайомий Федір зустрів його, як брата рідного.
— А це Сергій Левицький, також земляк, — підвів до нього русого молодика.
— Яке це щастя!.. — радісно схопив його долоню і стис легенько, ніби вона була з кришталю чи порцеляни.
— Щастя моє лишилось, друже, на Україні, — сказав Тарас.
— Пробачте... Я мав на увазі лише себе... що бачу вас... — геть розгубився хлопець. — Я знаю вас ще з Києва, де вчився в університеті...
— Ми зустрічалися?
— На жаль... — розвів руками.
— Сідайте. Зараз ми щось придумаємо... Ну, молодець Матвєєв!.. — заметушився Федір.
— Юхим Матвійович? То я оце від нього. Покликав сам, поговорив і навіть дав твою адресу.
— То чоловік! Із козаків уральських. Знає, почому лихо.
— Не думав я і не гадав, що й тут знайду співзвучні, рідні душі. Спасибі вам! — сказав Тарас розчулено.
— Все ваш "Кобзар" та "Гайдамаки", — признався щиро Федір. — Як прочитав-то ніби мені-розвиднілося, немовби я лише тоді став зрячим...
— А я не міг повірити, що є таке, що можуть бути вірші, які отак беруть за душу, — додав Сергій.
— Ну, хлопці, годі, годі!.. — спинив Тарас. — Захвалите, і стану дерти носа...
— А він і так у вас кирпатий, — пирснув зненацька Федір.
— Справді? — підтримав жарт. — Він був прямий... Це вже в дорозі вигнувся, бо везли, наче генерала, — аж заганяли коней.
— Судив сам цар? — спитав Сергій серйозно.
— Ні, граф Орлов. А цар лише погодився і ще додав, як кажуть, рукою власною: "Под строжайший надзор й с запрещением писать й рисовать". Ось так, панове молодці... Прошу любити і жалувати!..
— За що ж вас так? — скривився Федір, ніби хотів заплакати. — За ваш "Кобзар"?
— Ні. Інші вірші тому виною, що не друковані. Поеми "Сон", "Кавказ", "І мертвим, і живим..."
— Поглянути б хоч краєм ока! — вигукнув Сергій півголосом.
А Федір взяв його за лікоть і показав на двері, де хтось міг їх підслухати.
— А що, якби ви, хлопці, мене вгостили чаєм? — гукнув Тарас. — Та ще б коли до чаю якусь закусію!..
Після вечері зняли матраци з ліжок, поклали їх на підлозі та й полягали покотом: Сергій, Тарас і Федір. В будинку тихо-тихо. І з вулиці не долітало й звуку...
— Як у могилі!..
— Рано лягають спати... — сказав Сергій.
— Разом з курми, — озвався Федір.
— От би хоч щось почути із тих поем! — не міг Сергій лати свою цікавість.
— Далеко сплять хазяїни?
— Аж в іншому крилі будинку, — шепнув Сергій.
Тоді чого ж ми шепчемося, мов неофіти у катакомбах? А й справді, — мовив Федір і засміявся.
— Дещо я розкажу по пам'яті... Але дивіться, хлопці, аби ніде нікому!.. Бо вам ще гірше буде. Мені вже й так, як кажуть, по саму зав'язку...
— А смертна кара? — глухо спитав Сергій.
— Мій вирок — гірший смерті. Повільна смерть страшніша кулі й шибениці...
В незрушній, мертвій тиші Тарас почав неголосно поему "Сон":
У всякого своя доля
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирав,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирав
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка, підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки, —
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка...
(Продовження на наступній сторінці)