— Не смачно?
— Що ти!
— Хмуришся...
— Та-а, всяке лізе в голову...
— Про що ж твоя містерія? — спитав нарешті Олександр. Кортить йому послухати.
— Про те, як у Суботові розкопували Богданів льох.
— Скарбів шукали?
— Марно. Знайшли лише мерця в кайданах.
— Козак чи шляхтич?
— А хто його тепер збагне... Дочубилися!..
Борщ їли мовчки. Одне, що вже було надвечір, а друге — кожен думав про щось своє і не бажав ділитися думками тими з ближнім.
— Родзянко тобі читав свої "стихи"? — спитав Чужбинський з посмішкою.
— А що ж мене турнуло звідти, як не вони! Так дременув, що й зошита свого забув, якого давав читати Єдлічці.
— Всі сороміцькі, певно?
— А то ж які... Щоправда, гірш од віршів його промови про запорожців та гайдамаччину. З Одеси хтось привіз йому Скальковського...
— "Историю Новой Сечи"?
— Та ні, "Наезды гайдамаков". Мерзенна книжка! А пан Родзянко аж захлинався, хвалячи її за те, що гайдамаки у ній — розбійники, бандюги, злодії... Для нього справжнє лицарство — лише гетьмани, пани полковники та іже з ними!..
— Налити ще?
— Не треба. І так пече... Піду провітрюсь трохи, — підвівся важко. Останні дні зробився якимсь сирим немовби...
— Там вітер, дощ.
— Пусте. Од вітру ми ще не хилимося... Розбійники!.. За волю, за свій народ розбійник піде на смерть?!
— Чого ти так мордуєшся? Собака, кажуть, бреше, а вітер носить...
— Е-е ні, його читають, цього Скальковського, і наша слава в очах людей читаючих стає ганьбою! Виходить, ми не мали держави, війська, принципів та ідеалів; були одні розбійники. Кумекаєш, куди він б'є? У саму душу!..
Надворі справді вітер зривав останнє листя, котив бур'ян. Бр-р!.. Добре, що одягнувсь виходячи... Важкими стали ноги... Чи не захворів, бува, Тарасе?.. Бездомному хворіти зле... Щоб віддали Федосю, напевно, він вже мав би своє пристанище... А як то їй, сердешній!..
Криниця, з якої він два роки тому вночі брав воду, була довкіл засипана кленовим листям. Тихо рипів, погойдуючись на дужім вітрі, журавель.. А хмари — ніби гори...
Чурек і сакля — все твоє;
Воно не прошене, не дане,
Ніхто й не возьме зa своє,
Не поведе тебе в кайданах.
А в нас!..
О господи! Чи буде йому колись хвилина миру й спокою на цій землі? Де б він не був, що б не робив, печуть, снуються думи, складаються в слова, рядки!..
Вечір надходив темно-сірий, який буває тільки о цій порі. Ще сонце десь світило, та чорні хмари щільно прикрили землю... Холодно!..
Його злегка морозило. Пострелювало над лівим оком у голові... Щоб не піддатись хворості (якщо, звичайно, це вже вона), прогнав думки й прискорив крок. Важкі, холодні ноги вгрузали в листі... Хати, лелечі гнізда, — немов шапки черкесів, — були розмиті, ніби на акварелі... В тепло, до хати!.. Добре, що є на світі друзі, товариші... Він прочитає "Івана Гуса" й "Великий льох"... О! Може, й назвати так містерію?.. Якщо вже є, назветься якось... Завтра або позавтра виїде до Лемешівки, а звідти вже — в Переяслав, до Козачковського... Недобре щось з ним діється останні дні... Бурлаці осінь — мачуха...
Та нема в світі гірш нікому,
Як бурлаці молодому,
Гей-гей, як бурлаці молодому!..
Голос немов чужий, якийсь далекий ніби... Він прочитає зараз, що обіцяв, ще розпитає трохи про ті далекі, залиті кров'ю гори, переночує і вранці рушить далі... Що за напасть? Забув початок "Льоху", сиріч містерії...
Як сніг, три пташечки летіли
Через Суботове і сіли
На похиленному хресті...
Попереду, неподалік, з'явився освітлений квадрат вікна, і він зітхнув полегшено...
...Краще б він був найняв якусь підводу, щоб перебратися із Переяслава в село В'юнище! На Козачковського, що віз його, найшла якась стихія погомоніти, й Тарас, згадавши свою недавню поїздку в Київ, так знервувався, що знов відчув, як біль розходиться йому по тілі мороком. Місяць Андрій виходжував його в своєму домі, дозволив, як покращало, поїхати на кілька днів до Києва і скласти звіт комісії й тепер привіз — здорового — у затишний і дружній дім Самойлова, оскільки власний його будинок перероблявся. Тарас тут мав свій кабінет, із грубкою, що так ласкаво гріла, господаря, що був тактовний, тихий і ненабридливий, і господиню — лагідну, мов рідна мати. Та, попри всі ці блага, душа його не мала й години спокою. Нарешті це помітив Степан Никифорович і, стурбувавшись, зайшов надвечір уже на восьмий... ні, на дев'ятий день до гостя в його кімнату.
Тарас сидів і грівся, оскільки кожен вечір його морозило.
— Нездужаєте? — спитав Степан Никифорович.
— Сам не збагну... Щось діється таке зі мною...
— Живіт болить чи груди?
— Якийсь увесь зболілий ніби, збуджений... Погано сплю... Душа болить, напевно...
— Вам тут у нас погано, може, то ви скажіть...
— Чудово! Спасибі вам... Можливо, прийшла пора...
— Ну що ви! Я ледь не вдвічі старший, та й то про це не думаю. Хоча, як був молодший...
— А правда, що двадцять років тому ви теж були між декабристів? — спитав Тарас, коли господар сів у глибоке крісло біля вікна.
— Свобода вабить многих... — ухильно мовив Степан Никифорович. — Дворяни теж, козаче, не всі собачники...
— Розмови люблять вельми, а як до діла... — різко сказав Тарас.
— До діла той шпетніший, кому пече.
— А совість де? Де гідність? Не гонор — справжня гідність, яка веде на бій, на смерть?..
— Настане час урочий, і всі до зброї візьмуться.
— Ніщо саме не настає.
— Бог править світом, знає, що і коли...
— Никифоровичу, бог нас забув! Завів в ярмо, подержав, доки занози вставили, і соб-цабе!..
— Ви нетерплячий вельми і запальний. Чекати теж потрібно вміти...
— Я вільний вже, я міг би і зачекати, а як то їм, невольникам, моїм братам!
— Не всім же їм сутужно... Мої, скажімо, люди...
— "Мої"! А може, їм не хочеться чиїмись бути, може, вони бажають жити, як ви, як пан Тарновський чи Галаган?
— Заможно так? — всміхнувся ледь-ледь Самойлов.
— Ні, вільно так!.. Неволя — повільна смерть. Я знаю це по собі...
— Ну, ви поет, художник... Селяни ж просто трудяться...
— Ой не кажіть! — примружив гостро очі. — Послухали б ви у корчмі, за чаркою...
— І в нас? — спитав стривожено господар дому.
— Всюди.
— Щось я не чув...
— З панами потім буде про це розмова, — сказав Тарас сердито. — Якщо вони не втямлять, що володіти ближніми — ганебно, підло, смертельний гріх!..
Самойлов знітився, ще дужче вгруз у крісло. Тарас збагнув, що перебрав, картаючи цю врешті-решт порядну, м'яку людину за зло, содіяне всім панським кодлом.
— Вибачте... — озвався. — Я накинувся на вас, бо ви потрапили під руку...
Старий всміхнувся сумно.
— Як будете такий прямий, одвертий із усіма, самі в неволю вскочите,— сказав невдовзі тихо.
— Усі довкруг настрахані, сидять-тремтять чи просто удають, що все гаразд, а дехто жде, щоб німці його навчили вольності!.. Послухав я мужів учених київських, що їздили в чужі краї, — і сміх, і гріх!.. А наш великомудрий Панько Куліш складає пишні оди ділам давно минулим і ставить хрест, поплакавши, на Україні-мучениці, що вже почила з миром!..
— Ви вірите в її прийдешню долю?
— Народ наш ще підніметься, змете ганьбу кріпаччини, самодержавства і явить світу світле своє лице!..
— Що ж, зичу вам дожити до тих часів... — устав Степан Никифорович.
— І ви, дасть бог...
— На жаль, Тарасе, я вже старий, — розвів руками, ніби даючи змогу йому побачити свої літа. — Та й що мене чекає у тім раю? Жебрацька торба?..
— Слухайте, та це ж чудова думка: усіх панів пустити на рік чи два з торбами! — всміхнувся на те Тарас. — Щоб взнали на власній шкурі, як то жилось по їхній милості сердешним людям.
— Пустите мене тоді погрітися біля своєї грубки? — спитав не без лукавства Степан Никифорович.
— Ви добрий, вам не треба буде ходить під вікнами, — обняв Тарас старого. — Народ у щасті милостивий...
(Продовження на наступній сторінці)