Ненагодовану і голу
Застукали сердешну волю
Та й цькуємо. Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а крові? Напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов'їх!..
— Господи! — схопивсь за голову Варфоломій. — Ти з глузду з'їхав, брате! Та за таке... за це тебе...
— Гадав, що ти...
— Безглуздо отак!..
— То що ж нам, братику, сидіти й лупати очима, мов барани? Хай гине все?
— Не ліз би ти у хмари, — оглянувся Варфоломій. — Бо пропадеш...
— Якщо гуртом, громадою... Підняти всіх!..
— Химери! Ти помиляєшся, вважаючи, що наші душі й досі... Згоріло все, зостався тільки попіл...
— На волю хочеш? — різко спитав Тарас.
— Звичайно...
— А кажеш — попіл, брате!
— Не час, не час...
Так кажуть усі, хто зжився з рабством, хто власну шкуру...
— Он хтось іде! Здається, Гнат, — зрадів одверто Варфоломій.
Похмурим вернувся титар і тим уже сказав усе Тарасові.
Гнат підійшов, поручкався, дістав капшук та люльку, добув вогню і запалив.
— Уперся, неначе віл у сажалці, отець Григорій. Не пара вона йому, та й годі... — сказав, нарешті. — Хто він? Гультяй, бурлака! — передражнив. — Із віршів хліба ніхто не їсть, із пензля теж. Ще малював би він образи для храмів, а так!..
Тарас стояв, схололий весь, ізболений. У грудях, там, де серце, чув порожнечу, пустку.
— А може, воно й на краще, — зітхнув немов з полегшенням Варфоломій. — Що не кажи, а жінка, діти — пута, приємний, може, та все ж тягар...
— Знайдеш собі ще ліпшу, — почав також розраджувати невдаха-сват, — Якусь панянку навіть...
— Собачу кров? — озвався із похололості, мов з того світу, й сам здивувався: досі він різко так ніколи не говорив про панських дочок. Часом ще й залицявся...
— Почули б таке пани, — всміхнувся Варфоломій.
— Добудь мені на завтра коней. Їхатиму.
— Так, мабуть, ліпше, — підтримав Гнат. — Не брати ж дівку силою... Та ще в попа!
— Уранці коней матимеш, — сказав уже спокійно Варфоломій.
— На мене вже чекають побіля Миргорода. Робота є...
Прощались якось ніяково, немов були всі троє у чомусь винні. Прикрощі нікого ще не зблизили, невдачі теж. І сумно було, і весело, що ним, як стій, погребував і вбогий духом Кошиць... "А може, він злякався мого прийдешнього?" — сяйнула раптом думка. Й протверезила...
...Ні, недаремно мовиться, що на ловця і звір біжить! Йому потрібна була людина, яка на власні очі бачила Кавказькі гори, ріки, тамтешні села, або аули, самих черкесів і царське військо, що прагне їх навчити, як треба жить на світі, й він застряв в Лубнах на станції, де й зустрічав таку людину.
— Тарас Григорович?! — почулось нагло, коли він, гнівний, вийшов із місць присутствених, де марно прагнув добути сакраментальний аркуш подорожньої: начальство спало після обіду! — Не впізнаєш?
— Сашко Чужбинський, він же й пан Афанасьєв?
Вони потисли руки, ще й обнялись на радощах, мов добрі друзі.
— Звідки й куди прямуєш? — спитав Чужбинський.
— З Миргорода у Лемешівку.
— До їх високомочемордія?
— У нього щось передане мені з Кавказу.
— З Кавказу? І я недавно звідти.
— Тебе мені сам бог послав! — зрадів Тарас. — Нам треба поговорити. Чиновники усердно сплять — час маємо.
— Я на своїх. Поїхали до мене в Ісківці, а звідти вже, як наговоримося, доставлю тебе до Віктора.
— Воістину впав у гаразд, як муха в сметану! Гайда?
Надворі сіяв дощик, зривався вітер полем, а їм в колясці було так зручно й затишно.
— Ну ж, ну, розказуй, — квапив Тарас Чужбинського. — Ти довго був там?
— Довго... Природа там!.. Вершини гір покриті білим снігом, по схилах — сосни, скелі, біжать річки в долини, де все цвіте...
— А люди? Які там люди?
— Чорні та довголиці. Похмурі, горді, ходять усі при зброї... ще й озираються весь час довкруг...
— Мабуть, їх зацькували?
— Якось я свідком був, як наші йшли в атаку на їхні саклі...
— Що це?
— Хати, по-їхньому. А хліб — чурек... Всю гору вкрили білі рухливі цятки, зблискують багнети, шаблі... То тут, то там пов'ється димок од пострілу, впаде ядро... А потім — ура, ура!.. Черкесів ніде не видно, ніби їх і нема, а схил гори встилають білі трупи...
— Чи знаєш ти, що там загинув Яків? — спитав Тарас похмуро.
— Граф де Бальмен?!
— Він. Ще у липні...
— Сволота!..
— Хто.
— Черкеси. Для них людину вбити!..
— Сволота шле туди солдатів, братику, — сказав, немов одрізав. — А ті — за волю б'ються, за рідні гори.
— Жаль Якова...
— Гадаєш, мені не жаль? А ще жалкіше, друже, що він поліг, примучуючи чужий народ, пригнічуючи свободу... Смерть має сенс лише за праве діло... Так я кажу?
— Напевне...
— І хрестять їх, підкорених? — спитав Тарас.
— Аякже. Йдуть священики, десь там когось навернуть до віри істинної та просвітять, і вже, гляди, брат постає на брата...
— Попи, ті діло знають! Гадюками залазять в душу, нівечать, беруть її на прив'язь... Псарі цареві!..
— Господи... — зітхнув Чужбинський. — їх би хоч не займав! Без церкви усяке благе діло зійде на пси...
— Ти не попович, бува, соколику? — спитав Тарас у приятеля. — Ні? То скажи, будь ласка, а злі діла не творяться з благословіння святих отців? Хіба вони осуджують сваволю панську, війни, в яких щодня лягають трупом тисячі невинних солдатських душ?
Замовкли. Вже в далині над річкою виднілося село, в якому жив Олександр Чужбинський і благоденствували його ж таки кріпацькі душі.
Будинок був не з перших, проте зручний і затишний. Тарас бував тут, як приїздив два роки тому на Україну, й не церемонився. Коли ввійшли в світлицю (чи кабінет?), метнувся до шафи з книгами.
— Нове щось є? Ти знаєш, мені бракує Байрона. Весь час чомусь здається, що мало, мало його читав... Ех, знав би я англійську мову!..
— А як французька, вивчив?
Махнув рукою.
— Пізно за мови братись, друже. Вони зосталися в моїй неволі...
— Я чув, поляки в Києві вивчають нашу мову, аби тебе читати в оригіналі.
Звістка була приємна, та він якраз побачив свою поему "Тризна", узяв до рук і запитав господаря:
— Ти це читав?
— Звичайно... Коли казати правду, ти пишеш краще рідною.
— Затуркали мене... Не можеш писать як слід, то й пишеш по-малороському...
Поклав у шафу книжку, ліг на диван. Згадав княжну Варвару і Яготин... Зітхнув і мовив:
— Цур йому! Ось сядь лишень та розкажи ще дещо мені про той народ та про Кавказ.
— Навіщо воно тобі?
— Почав писать поему, а знань чортма... Коли задумав "Гуса", то скрізь хватав, де тільки міг. Бодянський дав прочитать Шафарика, в Родзянка стрівся з Єдлічкою, що став мені в пригоді, а в Києві добув книжок по Чехії...
— Ну й що твій "Гус"?
— Написаний. Оце скінчив недавно. В Мар'янському, у Лук'яновича.
— Не зміг би щось прочитати з нього? — сів на диван Чужбинський. Він теж писав і розумівсь на віршах.
— Це зробим потім. Нині ж я прочитаю тобі новішу річ, містерію...
— І де воно береться в тебе?
— Душа болить... Не можу я спокійно дивитися на те, що твориться довкруг на нашій милій, святій землі!..
— Згориш завчасно.
— Краще згоріти враз, ніж тліти усе життя.
— Ти згущуєш, драматизуєш...
— Ні. Є межа, яку не можна переступити, не втративши свого лиця, душі своєї, власне, всього себе... На сотні тисячі квадратних верст — фільварок, хутір, миза, з якої йдуть панам раби, харчі та гроші!.. Галерою земля вся наша стала, а ми на ній — гребці прикуті...
Чужбинський слухав мовчки, не сміючи на нього звести погляду. Збагнувши, що перед ним розумний, та все ж панок, Тарас притих, отямився. Вже скільки так бувало, що він розпалювався і виливав зболілу душу марно. Глас вопіющий!.. Господи! Одні ще сонні, темні, а другі вже зреклися за ласий шмат незрячих своїх братів, штовхаючись, шукають місця ліпшого на шиї в них, де й так завізно!..
— Може, піти сказати, щоб нам дали щось випити і попоїсти? — спитав господар тихо.
— Незле, незле, — зрадів Тарас нагоді перемінити тему. Та й зголоднів.
Коли накрили стіл й поплив світлицею чарівний запах борщику, не став чекати, поки його попросять тричі, а вже за першим разом уволив щиру просьбу: кивнувши, мовчки випив. Чужбинський рушив слідом.
— Закушуй салом... — мовив, хапаючи повітря ротом.
— Колись, було, в Гребінки ми ласували таким сальцем, — сказав Тарас, згадавши і Петербург, і друзів по Академії, і земляків, які збиралися то тут, то там і мислили про свій народ, про землю рідну, звідки вони пішли й куди не всі повернуться, бо там нема до чого докласти рук...
(Продовження на наступній сторінці)